Карма

Гуртожиток являв собою суцільний вулик, де все гуділо, бряжчало і постійно хтось з кимось сварився.

Кімната на п’ять осіб була затісна, а дівчата настільки різні, що це мене спочатку якось налякало.

Лєра мене привчала все життя до естетики в усьому: від одягу до гігієни. Я могла скільки завгодно разів прибирати своє ліжко, але хтось неодмінно вважав за потрібне гепнутися на нього або накидати речей. « Все спільне, все колгоспне!» - ось таким мав бути приблизно девіз життя у гуртожитку. Скільки б у тебе не було їжі, вона вся з’їдалася у перші ж дні тижня, а четвер і п’ятниця проходили під маркою «голодні дні».

Троє дівчат з кімнати безбожно палили й тютюновий запах в’ївся в їхній одяг. Наташка безцеремонно водила хлопців і відверто оголосила, що приїхала до столиці не навчатися, а вдало вийти заміж.

- Так, все, дівахи, звалили на дві години кудись погуляти. До мене Вітя зараз в гості прийде, - оголошувала Наташка і всі ми, четверо, що збиралися щось там пописати, повчити на всяк випадок ( раптом спитають), змушені були кудись йти.

З усієї кімнати мені найбільше імпонувала Танька. Сільська розумна дівчина, яка приїхала дійсно вчитися, а не «погульбанити якомога далі від предків» чи «заарканить кльового пацана». Ото з нею ми й пропадали у музеях, бібліотеках, на виставках, просто гуляли в парках за чудової погоди. Краще трошки перегуляти, аніж прийти зарано до кімнати.

Коли на треті вихідні я приїхала додому і пожалілася, що жити у такому свинюшнику, як наш гуртожиток, просто неможливо, що таргани і свині-сусіди дістали і вчитися не дають, Гера запропонував пожити у квартирі його знайомих, що виїхали до Канади, а квартиру поки що не хочуть продавати.

- Квартира велика і простора. Можеш взяти з собою якусь подружку, щоб не скучно було. Там три кімнати. Акуратно поводитиметесь і сплачуватимете лише комунальні, - спокійно мовив Гера. Пропозиція була ідеальною. Квартира розташовувалася прямо напроти зоопарку, й до інституту рукою сягнути. Гера особисто відвіз мене в ту квартиру і показав що і як.

- А не боїшся, що я водитиму хлопців сюди? Хороми ще ті? – моє лукаве питання, від якого моя менш розкута подружка Танька ледве не позбулася дару мовлення, Геру не увігнало у шок, він звик до моїх закидонів.

- Я сподіваюсь, що ти їх водитимеш. Тільки не роби дурниць. А навіть якщо зробиш – допоможемо їх виправити. Молодість на те й потрібна, щоб гуляти. Я поїхав, дівчата, - і він підхопив свою легку валізу, залишаючи нам з Танькою ключі й квиток у розкішне життя. А я так сподівалася, що він хоч на трошки залишиться, хоч переночує.

Кажуть, що студентські роки найяскравіші. Правду кажуть. Для нас з Танькою настали «золоті» часи. Лекції, пари, вечірки, сесії, заліки, іспити…. І знову лекції, вечірки, бібліотеки, семінари… В такому шаленому ритмі життя мені навіть здалося, що я розлюбила Геру. Уваги з боку хлопців було так багато, що аж нудило. Але кожного я порівнювала з Герою. Наші стосунки з кожним кавалером доходили завжди того ключового моменту, що зветься поцілунок, і… припинялися. Хлопці не могли збагнути в чому річ, що не так. А не так було все. Я порівнювала їхні губи з Гериними, їхні очі з Гериними, їхні голоси з Гериним і … хлопці залишалися у програші. І хоч по всьому інституту й ходили чутки про мене, як про неприступну скелю, але кожен наступний залицяльник вважав, що в нього вистачить шарму, витримки і всього, щоб я пала в бою любові і здалася на милість переможця.

- Дівчино, з вами можна познайомитися? – банально підійшов до мене перший хлопець п’ятого курсу Рома Князев. Яхидна ухмилочка і підозрілий блиск в очах. – Мене звати…

- Рома Князев тебе звати. Хто ж не знає? – перебила я його.

- І треба ж така популярність на мою білобрису голову, - іронізував Рома.

- А всім дівчатам ти розповідаєш, що блондин. Ну, вважай, що познайомився, що далі?

- Ходімо кудись затусуємось для початку, - з посмішкою, гепнувшись на підвіконня у шикарних модних дорогих варьонках, сказав Рома.

- По кабаках не ходжу, дискотеки терпіти не можу. Додому можеш і не намагатися запрошувати, - стратегічно чітко попередила я.

- А у цирк? – вирішив стібнутися Рома.

- У цирк? А я згодна. Ходімо, - вирішила зоригінальничати я, адже поки що у цирку не була.

- Коли?

- Коли квитки купиш.

- А як ми домовимось? Телефончик даси?

- Як візитки надрукую, тобі першому видам, - начебто й не образила, й телефону не дала.

Якій дівчині не подобається увага з боку хлопців? А тут ще й Рома Князєв. Ото і я літала, як лебідка, аж до наступного дня. Стояла біля інститутської дошки оголошень й списувала розклад практичних робіт, як почула розмову старшокурсників.

- А ти чув, Ромка відзначився. Барбі в цирк запросив.

- Барбі? Невже? І вона погодилася? Ромі в його списку тільки Барбі й не вистачало. Як фортоне – ото припозориться.

- А може запав пацан?

- На Барбі? Вона то гарна, але селючка рідкісна. Ти бачив, що носить і як фарбується? Не той шик. Рома ж по бабах фірмовим переважно. Якось він мені казав, що йому столична штучка потрібна.

Я думаю, не треба говорити, наскільки мене зачепили ці слова. Для початку я пішла в цирк, але не з Ромою, а з Танькою в інший день. А потім я вирішила довести, що не селючка, і що в мені шику хоч відбавляй. Тут якраз і конкурс назрів «Студенточка». Всім курсом мене вчили робити макіяж, шили конкурсні костюми. І я, не сильно докладаючи зусилля, перемогла. Тоді я не до кінця усвідомила, що відбулося в моєму житті. Статус «красуня медінституту» перетворився на статус «Недосяжна красуня».

- Дєвки, це та коза, що переспала з половиною складу журі конкурсу, то й перемогла, - чула я дівчачі побрехеньки.

- І не думай ти до неї підходити. Там така фіфа. Вона й до того конкурсу всіх відшивала, а зараз то взагалі, - так говорили хлопці. А я весь вільний час пропадала у модельній агенції, де з мене, сільської дурепи, ліпили інтелігентну дівчину, бо я мала їхати на конкурс до Парижу.

- Куди? – спершу я навіть не повірила, що це не жарт. – А в мене сесія в травні.

- Сесію тобі перенесуть, а то й скасують, - запевняла мене директор агенції «Карін». – Виграєш конкурс в Парижі – станеш дуже багатою і знаменитою.

Не хотіла я бути багатою і знаменитою, але… Я хотіла повернутися в село, і щоб Гера просто дар мовлення втратив, побачивши, якою я стала. А якою я стала? Лялькоподібною. Як казала Танька: « Ти зранку заходиш до ванної кімнати нормальною, а виходиш намальованою, якоюсь нереальною. Як манекен. Штучно. Але гарно.»

Вицокуючи високими підборами із гордо піднятою головою я іноді навідувалася до інституту, боковим зором вивчаючи реакцію одногрупників на свій шикарний прикид. Ще б чого: спідниця фірмова. Пасок від Дольче Габана. А блузка залишилася від останнього показу мод. Я навмисне пахтилася дорогими стійкими парфумами, щоб навіть коли я раніше йшла з лекцій, аромат моєї присутності залишався.

Якось за мною з агенції прислали стиліста Ігорька. Хлопець любив їздити на своєму спортивному червоному Авео і мав кумедну звичку обіймати та обціловувати всіх, кого побачить. З того часу в інституті пішли плітки, що у мене хахаль завівся. А Ігорьок, як пізніше з’ясувалося, взагалі з хлопцями зустрічався. Зате мені стало спокійніше – ніхто вже навіть не робив спроб познайомитися. Просто спостерігали як за різноколірним екзотичним метеликом. Який гарний і цікаво, куди полетить і що з цього вийде? А я грала роль красивої та щасливої. Може, я й справді була тоді щасливою?

В Парижі я пробула лише три дні. Толком міста й не побачила. Бог видно трошки зглянувся наді мною і не дав перемогти. Але мені вручили приз глядацьких симпатій і запропонували провести сесію для їхнього журналу мод. Тож коли я повернулася до Києва, на моєму рахунку лежала кругленька сума, за яку я могла купити собі або квартиру, або гарну машину. Я купила чорне блискуче Шевроле… і, орендувавши водія (їздити я не вміла), поїхала в рідне село.

Сестра плакала, оглядаючи мене таку гарну, зацілувала, вичитуючи, що так довго не приїздила. По Лєриному круглому животику я й сама бачила, що давно не приїздила.

- Який місяць вагітності? – спитала я, а в самої все всередині стислося, немов хто лещатами задавив.

- Сьомий, - якось винувато протягла сестра. – УЗД показує хлопчика.

- Це чудово. Я рада. Ти будеш прекрасною мамою. Я малюку вже заздрю.

- Та вже з тобою практику пройшла. А ти як поживаєш? Бачу, наречений є, з машиною такою, як у кіно, - вивчаючи водія з ніг до голови, тихенько мовила Лєра мені на вухо.

- Це не наречений. Він доставив машину. Зараз отримає гроші й поїде назад, автобусом, - оголосила я. Розчарування трошки проявилося на обличчі моєї сестри.

- Це не його машина? Чия?

- Моя. Це подарунок… твоєму чоловіку. А, до речі, де Гера?

- На роботі. Увечері буде, - Лєра стояла спантеличена і лише переводила погляд то на автівку, яка виблискувала своєю новизною, то на мене, горду, незалежну і страшенно задоволену собою.