Карма

Денис розбився на смерть, а я пролежала тиждень в реанімації після операції. Коли я прийшла до тями, біля мого ліжка сидів…. Гера. Він тримав мою руку у своїй і пошепки благав Бога, щоб я одужала. Його монолог був схожий на молитву. Він не знав, що я все чую.

- Я зроблю все, що ти забажаєш, тільки повернись, - голосив він, цілуючи мої пальці. – Прокинься, Любашенька, прокинься, радість моя.

- Так вже й все? – спитала я, розкриваючи очі й ледве ворушачи пересохлими губами.

- Все! – повторив він і посмішка осяяла його змарніле обличчя. – Правда, якщо лікар не заборонить…

- Тоді для початку просто дай води. Страшенно хочеться пити.

- Я спитаю в лікаря, - він помчав до лікаря і за хвилину повернувся з огрядним дядьком-лікарем.

- Ото шо робить кохання! – з порогу грізним басом майже прокричав лікар Петро Гнатович Барс. – Красуня ти моя. Цей чоловік просидів тут три доби, перш ніж ти отямилася. Ну тепер все, піде на поправку. Більше позитивних емоцій. Медицина без любові просто ніщо. А воду можна потрошку. Негазовану, просту воду. Трохи згодом бульйончика можна їй буде. Спати не хочеться?

- Ні, лікарю, хочеться жити. А Денис? Що з ним? – згадала я про друга по нещастю.

- Все гаразд, у чоловічому відділенні. Поки що в реанімації, - професійно брехав лікар. Мені ж потрібні були позитивні емоції. – А хто він вам, красуне?

- Наречений, - як лезом по серцю полоснула я, бо Гера аж підскочив на стільці.

- А в гарячці ви повторювали «Гера», аж поки цей чоловік не прийшов. Ваш батько, шанована людина, сказав, що так треба. Я чогось не дуже збагну.

- Я зараз вам поясню, - мовив Гера й вивів делікатно лікаря з палати. За декілька хвилин повернувся.

- Ти тут три доби? – спитала я. Відкрилися такі факти.

- Три дні, - уточнив Гера.

- А Лєра?

- Ти стала тіткою. У нас з Лєрою син - Олександр. 54 сантиметри довжина, 3 кілограми, 200 грамів вага. Позавчора народився.

- Вітаю.

- Дякую.

- Батько знає, що я кликала тебе?

- Знає. Це він наказав мені не відходити від тебе. Але це ще нічого не означає.

- Він дуже розумний. Не завжди щось говорить, може мовчати, але це не означає, що не розуміє.

- Тобі не можна багато говорити, - він налив мені води і притримував, немов малій дитині. Коли я втамувала спрагу, душа почала просити їжі духовної.

- Розкажи мені щось…

- Наприклад? – не зрозумів Гера.

- Ну хоч би казку…

- Яку казку? – здивовано спитав Гера.

- Лєра мені завжди розказувала «Русалоньку». Знаєш «Русалоньку»?

Він зручно вмостився на стільці й розповів своїм оксамитовим голосом в дрібницях відому Андерсенівську казку. Як приємно було чути його голос, знати, що він сидить поруч. Я жаліла тільки про одне: лежала в ліжку, а затягти ЙОГО туди ж не могла.

- Поцілуй мене, Гера! – попросила я, коли оповідь скінчилася. Він слухняно виконав моє прохання.

- Ти мене любиш? – майже засинаючи, спитала я.

- Дуже люблю, сонечко. Ти навіть не уявляєш, як сильно.

- Я точно жива чи це мені сниться?

- Жива. Слава Богу жива….

Гера приходив до мене щодня. Спочатку йшов до Лєри з сином, а потім до мене. Приносив квіти, бульйони, сам годував з ложечки. Розказував анекдоти, жартував, передавав привіти від Лєри, цілував і йшов.

- Дениса вже перевели до палати? – якось спитала я його.

- Ти казала, що він наречений…. – сумний вираз і глибока задума не часто відвідували Герине обличчя.

- Хотіли одружитися, - зізналася я.

- Хотіли? – перепитав Гера.

- Я тепер не зможу без тебе…

- А без нього?

- Без нього якось переживу… Він зрозуміє, я поясню.

- Це прекрасно, бо доведеться жити без нього. Він помер. В той же день. Тобі не говорили, бо криза не минула. Щоб не хвилювати.

І все ж я заплакала, бо мені було шкода втратити чудового друга. Іншого такого я вже точно ніколи не знайду. Бог забрав у мене альтернативу.

- Не плач. Треба жити далі. Ти сильна. Чоловіків на планеті багато. Десь ходить і твій. Вище носа.

- Мій поруч, - прошепотіла я, коли Гера вже пішов з палати.

Я видужала тільки завдяки візитам і словам Гери. Він повторював майже щодня, що безмежно любить мене. Але коли я одужала, вибачився за брехню заради порятунку і затіяв серйозну розмову.

- Любаша, можна я буду тебе так називати?

- Можна, - погодилася я. Він вже разів з десять заслужив це.

- Гарна моя дівчинка, в житті не все так просто. Іноді треба рахуватися з іншими. Іноді вміти пробачати, йти, коли так хочеться залишитися, забувати, хоч і любов роздирає груди. Жити не заради власного задоволення, а зважувати на інших. Не робити боляче рідним, близьким. Наше щастя не можливе ціною горя і страждань рідних. Я це точно знаю.

- Це прощання? – наївно спитала я.

- Це дружня розмова. Ми бачитимемось, як і раніше. Але тепер все буде по-іншому. Ніяких недомовок, ніяких поцілунків і таємних дотиків. Розумієш? Я – чоловік твоєї сестри. Твій зять.

- Намагаюсь.

- Чого приховувати, ти мені не байдужа. Але дружина мені Лєра. Нам з тобою легше було б стати коханцями і вдавати, що нічого не відбувається, правда? Я останнім часом уникаю дзеркал. Боюсь сам собі поглянути в очі. Відчуваю себе зрадником. Лєра цього не заслужила, розумієш? Ти ж теж її любиш і не хочеш заподіяти зла.

- Ага. Я зрозуміла. Друзі. Хрещеною малого покличеш? – посміхаючись крізь сльози спитала я. Гера ніжно обійняв мене і погладив по волоссю.

- Обов’язково. Збирайся. Завтра виписуємося. З батьком твоїм я поговорив, все пояснив. Він мужик класний, сказав, що не встряватиме і не розпитуватиме.

Гера пішов, а я раділа за сестру. У неї був чудовий чоловік, відданий і розсудливий. З сестрою їй пощастило менше.