Карма

Я невимовно була щаслива за сестру і в той же час мене з’їдало досі незнайоме мені почуття – ревнощі. Я так боялася видати себе, що ніколи й натяку не подала, що Гера мені подобається. Я взагалі намагалася уникати його, але ми жили у одному будинку, тому бачитися доводилося. Я не стала винаходити у поведінці чогось нового, просто була груба і непривітна з Герою, хоча кожного разу, коли він мені усміхався, хотілося наблизитися до нього на мінімальну відстань і подарувати найсолодший поцілунок.

До своїх шістнадцяти я розквітла, немов пишна орхідея для нашого села. На випускному я мала такий успіх, що всі дівчата заздрили і відверто про це говорили. Навіть Костік Горюнов, найкозирніший хлопець в нашому селі, повів мене зустрічати ранок і благав, щоб я йому в армію листи писала. Ближче до п’яти ранку привів він мене до хвіртки і під алкогольними парами сіра речовина не втрималася в його недорозвиненому мозку, він грубо притис мене до паркану, намагаючись зірвати поцілунок. Але замість голлівудського зіркового поцілунку обслинявив так, що верблюд відпочиває. І заслужено отримав від мене гучного ляпаса.

- І чо ти целочку з себе корчиш? По селу давно говорять, що ти шалава… Моя мамка каже, що з такою красою швидко повією станеш… - виплеснув він всю свою жовч.

Я відвернулася і сплюнула бридку слину, якою він мене об’ялозив. В ту ж мить де не взявся Гера, відштовхнув Костіка і пропустив мене у двір, ніжно обійнявши і накинувши свою в’язану кофту.

- Герой, запам’ятай одне правило: ніколи не поспішай. Дочекайся, коли дама захоче, щоб ти її поцілував. З дівчатами грубощі не покатять. І чого ти досяг? Вона ж тебе бачити більше не схоче. А могло бути інакше.

- З цією? Стерво ще те. Ото тільки що красива, - плюнув у траву й пішов. Як не стримувалася, але сльози навернулися на очі. Ще трошки – і хлинули б водоспадом, змиваючи на шляху всю мізерну косметику. Не хлинули, бо Гера ніжно обійняв за плечі, пригорнув, як дитину, і тихо мовив:

- То він спересердя. Бо не отримав трофей. Не сприймай його слів серйозно. Телепень. Хлопці в такому віці трошки недоумкуваті.

Гера, Гера, тепер ти став для мене ще й рятівником. За пильними твоїми поглядами я соромилася навіть очі підвести, а ти думав, що я тебе чомусь недолюблюю. Знав би ти, що все було якраз навпаки. Якби ти став чоловіком чужої жінки, я б відбила тебе у неї, не встиг і схаменутися. І мене не мучила б совість, повір. Але ти став чоловіком Лєри… Тільки не у неї, я її надто любила. До того ж вона однолюбка. В свої двадцять вісім вона зустріла тебе і я була певна, що іншого чоловіка у неї не буде ніколи.

Я точно знаю, що до шістнадцяти років я існувала, готувалася до зустрічі з НИМ. І саме він був моїм королем. Навіть його присутність в домі перевертала весь мій всесвіт, я бачила світ зовсім в іншому ракурсі. На вулиці тиждень ллє дощ і в усіх настрій нікуди, а я сяю від щастя, бо Лєра з татом рано пішли на роботу, а я готувала сніданок з чаєм для Гери. І він подякував за таку увагу з мого боку. Його слабкої посмішки чи то легкого дотику мені було достатньо на декілька днів. А яку насолоду я отримувала від спостережень за ним. Захоплений колінням дров, Гера нічого не помічав навкруги, а я стояла за візерунчастою тюллю в кухні й вивчала найдрібніші його рухи, вираз обличчя, лінії тіла… Мені здавалося, що ВІН досконалий.

Якось я заходилася мити вікна. В нашому будинку великі вікна. Щоб дістатися до найважчих куточків рам мені доводилося залізати на саме підвіконня й витягуватися, як кішці, вигинаючись і викручуючись під різним кутом. Для підняття настрою я увімкнула енергійну музику і періодично навіть підтанцьовувала. Спочатку я відчула на собі погляд, а потім помітила Геру біля паркану. Він обіперся на паркан і, не ховаючись, спостерігав за мною. Як тільки я помітила його, ганчірка випала в мене з рук, в голові запаморочилося і я сама ледве не вивалилася з вікна.

- Боже.., - нечутно видихнула я й приготувалася до чого завгодно.

- Все чудово, Любаня, - він тримав мене на руках, обіймав за талію і притискав до себе.

- Ти… ти… ти мене насмерть налякав, - прошепотіла я йому в груди.

- Вибач, я не хотів. Мені сподобалося, як ти танцюєш на підвіконні, а потім чомусь здалося, що ось – ось гепнешся… Не міг дозволити покалічитися таким ніжкам… - він відсторонився, підняв ганчірку й повернув мені. – Припиняй ти цю трудотерапію. Вікна блищать. Ходім розважатись .

- Куди? – перелякано спитала я. І справді, які розваги можуть бути в селі?

- На річку, поплаваєм. А то спека несусвітня. Ото й голова паморочиться.

- Я плавати не вмію, - знайшлася я.

- Навчу!- у Гери на всі відмовки були відповіді.

- А Лєра? – тихо несміло спитала я.

- Ти шо свою сестру не знаєш? У школі. Ремонт кабінету затіяла. Батьків назбирала і ото там з самого ранку. Я пропонував допомогу, - прочитавши питання в моїх очах мовив мій зять. – Сказала, що там помічників доволі.

Гера знайшов відлюдний шматочок пляжу, де нікого не було, й ми відпочили на повну. Веселилися, дурачилися і насолоджувалися товариством один одного. Спроби Гери навчити мене плавати були безрезультатними, але мені подобався сам процес, бо він тримав мене на воді або підтримував, і кожен дотик приносив невимовну насолоду.

На ранок ми домовилися, що підемо ловити раків. А там рибалка, збирання грибів у лісі. Це був прекрасний час. Доля, немов журі, видавала мені одні призи за іншими. Гера радів, що подружився зі мною, я закохувалася в чоловіка своєї сестри все більше й більше, а Лєра з батьком тихо милувалися ідилією у нашому домі.

- Я там написала список всього, що треба купити, - якось мовила Лєра з самого ранку. - Тато обіцяв шофера прислати. З’їздиш на базар у райцентр, а то в мене гурток, і ремонт треба завершувати…

Я глянула на метровий список і дар мовлення пропав на декілька хвилин. Коли я змогла говорити, слова самі вискочили з мого рота:

- Лєрусь, а я шо тепер у Попелюшках? І як мені з цим усім впоратися?

- А з тобою Гера поїде. Ти ж не проти? Ви начебто поладили? – Лєра стояла на порозі, вся така гарна-гарна, як мадонна на іконі. – І купи собі якесь платтячко як подарунок на день народження. Ага? Гроші там на холодильнику. Шофер буде десь о десятій. Яйця не бери, я у баби Томи замовила шість десятків.

Машина приїхала, але в ній шофера не було. Там був тільки Гера.

- Ти готова? Все взяла? – спитав він по-діловому.

- А Лєра казала, що шофер…. – спантеличено промимрила я.

- А нашо він нам? Я маю права. Можу водити будь – яку машину. А у них там косовиця, кожна пара рук цінна. Ми ж не раллі вигравати зібралися, а просто треба доїхати до райцентру і назад. На дорозі не більше трьох машин. Ти знаєш, де базар, а дорогу мені хлопці розказали. Чи ти зі мною боїшся їхати?

Боюсь? Я була на сьомому небі від щастя. Всю дорогу він розповідав мені про свою службу в армії, про дитинство, про батьків. В райцентрі ми швидко все купили. Як виявилося, ходити по магазинах з Герою – одне задоволення. Гера вправно повантажив до машини все куплене і ми пішли в універмаг шукати святкову сукню. Переміряла я тих суконь з десяток, аж поки не побачила брючний костюм. І колір гарний, і фасон модний, от тільки ціна була у того костюма кусюча.

- Не будемо купувати, - прийняла я рішення і попрямувала до виходу. – Іншим разом. У мене й так вдосталь шмоток.

- Але ж ти навіть не поміряла, - Гера наздогнав мене і зупинив.

- Перехотіла, - про ціну мені говорити було ніяково.

- Я бачив по твоїх очах, що ця річ тобі сподобалася, - наполягав він.

- Розподобалася. Таке буває! – стояла на своєму вперта я.

- Це тому, що дорого? Це не проблема. Йди поміряй. Все одно нічого кращого не було. Я впевнений, що тобі буде личити.

- Але ж не плаття… - протягла я. Гера нічого й чути не хотів.

Цей костюм немов був зшитий на мене. Гера трошки помилувався і купив мені його. Коли у роздягалці я спробувала розстібнути замок на штанях, у мене нічого не вийшло. І так, і сяк, а воно ні туди, ні назад. Хоч плач. І я покликала Геру. Краще б не робила цього. Він без задніх думок почав пробувати розстібнути замок. Щоб якось втримати верхню частину брюк, Гера обхопив пасок. Іншою рукою смикав замок. Мене від його невимушених інтимних дотиків кидало то в піт, то в холод, поки таки Гера не зламав того клятого замка.

- Я не хотів, - винувато дивився на мене цей дорослий чоловік з душею дитини. – Ми зараз віднесемо в ательє і замок замінять. Ти знаєш, де тут ательє?

Я взагалі нічого не могла сказати, як тарапата стояла, поки продавщиця металевим голосом не скомандувала:

- Швидше звільняйте кабінку. Іншим теж міряти треба. Шо можна так довго там робити?

- А ми тут замок на штанях зламали, - дурнувато усміхаючись, мовив Гера, показуючи ті пекельні брюки.

- Цей костюм останній. Замінити не можу. Хочете, можете забрати гроші, - продавчиня скоса зиркнула на нас.

- Грошей не треба. Костюм ми забираємо. Тільки підкажіть, де тут можна ательє знайти неподалік, - Гера вмів своєю милою усмішкою обеззброювати і досягати бажаного в короткий термін. Продавчиня так розписала нам дорогу до ательє, навіть схему на папірці намалювала, що знайшли ми його легко і швидко. Більше того, нам пообіцяли перешити замок за годину.

А поки в ательє перешивали замок, у невеличкій кав’ярні «Хвилинка» ми об’їдалися морозивом з полуничною підливою.

- Ти любиш морозиво? – це відкриття для мене стало незвичним.

- Дивно, ага? Не по чоловічому. Я можу з’їсти хоч кілограм, - зізнався Гера.

- Морозиво і цукерки роблять людей щасливими. Я в журналі читала. Дякую за костюм. Він справді гарний.

- Носи на здоров’я. Тільки не говори Лєрі скільки він коштує. Вона не любить витрачати великі гроші на гарні речі.

- Є у неї така особливість, - кому, як не мені, було це знати.

Після цієї поїздки між нами стерлися останні кордони. Тепер я точно знала, що він мій ідеал, мій суджений.

- А коли ти вперше закохався? Хто була вона? – якось, коли ми сиділи на веранді увечері й чекали на Лєру, спитала я у Гери. Він лукаво усміхнувся і ошарашив:

- У шостому класі. Вона була вчителька малювання. Я навіть малювати навчився тільки для того, щоб їй сподобатися.

- А вона?

- Вона вийшла заміж і переїхала в інше місто.

- Банально. А потім?

- А потім Лєра. Як грім серед неба. Побачив і все… А чо ти питаєш, теж закохалася? – він повернувся до мене і мінімальна відстань між нашими обличчями стала загрозливою. Хто той щасливчик? - спитав Гера, спрямувавши погляд у темряву вулиці.

- Поки що таємниця, - я не рада була, що підняла цю дратівливу тему.

- Я розумію, ти мені не довіряєш. Я тобі не ворог, Люба. Ну що, точно не скажеш? – спитав він наполегливо, схиливши голову набік і пильно розглядаючи мене. Я ж заперечувально захитала головою. При всьому моєму бажанні я не могла розкрити цю правду. Тоді не була готова.

- Нічого, настане день, і я заслужу твою повну довіру, тоді ти нічого не станеш приховувати, - видихнув він.

Я опустила очі. Сказати правду – зробити боляче сестрі.

- Я довіряю тобі. Просто в житті є речі, про які не варто говорити. І довіра тут ні до чого, - пояснила я. – Просто поки що він не знає про мої почуття…

- То скажи. Я впевнений, що він здуріє від щастя, - різко мовив Гера.

- Ти думаєш?

- Я впевнений.

- Я піду заберу Лєру з тієї школи, а то й ночувати там буде, - я сіпнулася вставати. Гера зупинив мене:

- Не треба. Я сам, - піднявся і пішов у темряву вулиці. За півгодини вони вдвох повернулися, довго розмовляли на кухні, а потім зачинилися у спальні.