Квіти у волоссі

"Як письменнику університет мені нічого не дав…"

О., член НСПУ

За вікном пробігали поля. Час від часу ген-ген з'являлись лісосмуги, які мовби повільно пропливали назустріч. Добігши, дерева проходили повз очей, аби за секунду зникнути. А назустріч плив уже новий ряд сосен, закриваючи дальні рівнини.

Краєвид починав прикачувати. Дмитро відхилився від вікна і пересів на сусіднє крісло. За лобовим склом звивалась полатана дорога, обабіч якої розкинулись поля. Латки, латки, латки… Ще роки три-чотири тому він так само сидів у салоні біло-бузкового "Еталона". Трясучись на цих латках, автобус із кожним кілометром наближав його до університету і віддаляв від рідної домівки. Як і зараз, десь під сидінням обов'язково стояла дорожня сумка; тільки тоді вона була набита харчами, а зверху лежали зошити, підручники – словом, усе, що він брав на пари в п'ятницю. Тоді ці краєвиди навіювали тугу за рідним домом і страх перед завтрашніми семінарами чи сесією.

Дмитро намацав ремінь сумки, що стояла біля ніг. Цього разу вона була набита всім необхідним для відпустки, у яку він їхав. Не було всередині ані зошитів, ані книг – навіть його власних, які встигли вийти за ці три роки. При згадці про свої витвори Дмитро механічно помацав кишеню жилета. Там – разом з іншими документами – лежало посвідчення члена НСПУ. Скільки всього змінилось за три роки! Тепер він був зовсім не той Дмитро Черешня, який їздив цим шляхом на пари; не був він і тим випускником, який крокував червоною доріжкою за своїм дипломом. Цікаво, як би тепер викладачі віднеслись до нього, зустрівши у місті?

Коротенький "МАН" ледь трусився на латках, наближаючи його до міста юності. Але – о, дивина! - чим ближче "німець" під'їжджав до міста, тим більше Дмитра брав якийсь страх. Ні, йому ніяк не хотілося дізнатися відповідь на те питання, яке тільки-но промайнуло в його голові. Він їхав сюди на кілька годин, щоб потім сісти на потяг і дістатися ним до карпатського курорту. Він давно запланував такий відпочинок у відпустку. Там, у Карпатах, Дмитро збирався добре розслабитись від роботи й заразом дописати незакінчений роман. А сюди він їхав із тим розрахунком, аби встигнути пройтися стежками минулих щасливих років – тими місцями, де він не так давно ходив зі студентською сумкою. Хотілося глянути на ті лавки, де вони сиділи в очікуванні друзів, з якими збиралися на дискотеку. Так він бажав відчути ті роки, підняти їх із глибин пам'яті.

А от зіштовхнутися з кимось віч-на-віч не було ніякого бажання. Університет був для Дмитра мовби пащею чудовиська, і зубами його були більшість викладачів. Чим суворіший та невблаганніший до нього був викладач, тим більшим і страшнішим було те ікло. Поміж них знаходилися й маленькі зубчики – ними були деякі студенти, які також час від часу завдавали болю. Тими-то зубами заклад його пережовував п'ять років, після чого, не бажаючи нормально випускати, вирішив…

Тим часом за вікном немовби побігли будинки приватного сектору. До них Дмитро не мав ніякого відношення і навіть жодного разу не був на цій околиці. Але серце у грудях раптом закалатало: він – уже тут. З-за дворів визирнула перша п'ятиповерхівка – вірна ознака міста. Керманич скинув швидкість, і якраз у той момент замість хаток за склом повільно поплив ряд багатоповерхівок.

Раптом Дмитро спіймав себе на тому, що розглядає за звичкою містян. Із глибин душі туманом піднявся сум: серед цих людей годі було шукати знайомих. Це тоді він міг побачити одногрупниць чи друзів з паралельних факультетів, які лишались тими вихідними в місті. Після випуску, либонь, усі порозліталися звідси. Лишились хіба що викладачі, які, як і тоді, запросто могли зараз іти цією вулицею. Місто – маленький райцентр, кількадесят п'ятиповерхівок та з десяток маршруток; тому, вийшовши зараз із автобуса, теоретично можна було натрапити на когось із них.

Більше Дмитро не встиг ні про що подумати. Автобус став повертати на вокзал, чим відволік його від думок. Дмитро намацав ремінь сумки і сердито подумав про те, що немає анінайменшого бажання боятися – особливо того, що не має над ним влади.