АВРОРА

У мальовничому містечку, що заховалося від світу серед гір та полонин, жив хлопчик Тарас. Сім’я його бідувала, тож змушений був змалку заробляти копійчину – випасав за околицями містечка телят заможніх селян. А потім потрапив до шинку. Великого, ніби льох, зі специфічним запахом вина і горілки, оселедців та бочкових огірків. Прислуговував, як міг, одинадцятирічним хлоп’ям людям, що сп’яніли, втомившись від тягарів життя.

Траплявся тут і багатший відвідувач. Паничі, які бували в містечку на ярмарках, водили сюди для розваги місцевих молодиць. Частували їх до не схочу, а потім скаржилися на невдале подружнє життя, шукаючи співчуття та ласки в цих випадкових знайомствах. Також відвідували містечко мандруючі артисти – їх завше охоче чекали місцеві. Обступали, розглядали з неприхованою цікавістю і, підбадьорюючи радісними вигуками, спонукали до показу вистави. На дійство, що подарує свіжий подих повсякденню. І ось вже натовп згуртовувався навколо артистів, які з’являлися в яскравих костюмах і починали гру під сміх та оплески дорослих та малих глядачів. А потім після вистави усі гуртом прямували до шинку.

Якось у містечко завітали цигани, вони також охоче бували на ярмарку. Отож, закінчивши торгівлю кіньми і легко розбагатівши на довір’ї людей ворожінням, цигани набрели на шинок і зажадали скуштувати тутешніх страв та відпочити.

Коли циганський барон-молодик зайшов до шинку, то відразу зіщулив очі та скривився. Різкий запах і нестерпний сморід вдарили безжально по рому. Після яскравого сонячного світла приміщення шинку втопилося в напівтемряві, проте висока широкоплеча постать одразу привернула увагу відвідувачів. Зовнішній вигляд молодика вказував місцевим на те, що перед ними стоїть один із сервів. Лабатий бриль, що припав пилом, широкі шаровари, яскрава атласна сорочка, а поміж ними красувався пояс, оздоблений камінням та вишивкою. Такому заздрив кожний із присутніх чоловіків. За пояс з одного боку запхнуто батога, а з другого виднілася рукоятка здоровенного ножа. Ром мав засмагле спітніле обличчя, з-під бриля виглядало блискуче, ніби вороняче крило, волосся. Пронизливі карі очі з-під чорних, вигнутих напівдугою густих брів, прискіпливо оглядали шинок. Широкий горбатий ніс, дві червоні смужки губ, стулені злою рішучістю... Вигляд барона лякав і водночас вражав. У цій постаті було щось страшне і привабливе, відчувалася небачена чоловіча сила, що вигравала кожним мускулом, ніби в породистого коня. Решта циган, які заходили до шинку повз барона, боязко кидали на нього погляд і поважно звали Лордом.

Циган-молодик залюбки смітив грошима, щоб показати свою заможність. Тож хлопчина, який у шинкаря був за помічника, встиг хутко заховати кілька монет до кишені. Але так же швидко молодий барон витяг ті мідяки з пошарпаних штанців малого.

– Е-е-е, не годиться цигана дурити. Нащо тобі гроші, дурнику? Хочеш в мене коня купити? – розсердився він на хлопця.

– Ні, пане, – розгублено пробурмотів Тарас. – Перепрошую, не хотів вас образити.

– Образити не хотів? Чи я сп’янів, чи ти геть знахабнів, дурнику! Прислужуєш?

Хлопець ствердно хитнув головою.

– То прислужуй. Як поскаржуся твоєму хазяїнові, то вмить викине в брудну канаву.

Хлопчик не втримався і щиро заплакав:

– У мене мати голодна, сестричка маленька, батько хворий, а дід хоч і заробляє на музиках, та все пропива...

– А ти ж як виростеш, то що будеш робити? Із своїм хистом підеш розбійником на велику дорогу в циган красти? – з іронією поцікавився Лорд.

– Ні, пане. Хочу скрипку. Бачив колись її в діда – він так гарно грав. А потім програв скрипку кумові в карти, а в кума її циганчата вкрали, – жваво розповів хлопчина і запнувся.

– Он як? Бенедьо! Ходи-но сюди! – покликав барон.

До них квапливо підійшов старий циган. Хлопчик перелякано здригнувся. Сиві пасма старого вплелися в брудне темне та довге волосся, що стирчало, наче солома, з-під капелюха. Темні очі втопилися в постаті малого.

– Що барон хоче? – спитав старий, схилившись.

– А неси-но свою скрипку та заграй нам.

– Слухаюся, – старий хитнув головою у бік до столів, де частувалися цигани. Декілька з них вийшли з-за столу і попрямували за Бенедьою до дверей корчми. Тарас хотів спитати у Лорда, куди вони пішли, та змовчав і з цікавістю чекав, що відбуватиметься далі.

А далі все для Тараса було, неначе в тумані. З’явився Бенедьо з музиками, і цигани заспівали так голосно, що аж шибки захиталися. А скрипка Бенедьо плакала високим жалібним сопрано, і разом з нею заплакав Тарас. Сльози самі котилися дитячими щічками. Неслухняний ніс прорвало на нежить.

– Ну і рюмса, – почув він приємний дівчачий голос.

Перед Тарасом стояла дівчинка років десяти – вродливе, темношкіре, чорнокосе циганча.

– Дядьку, чого він реве? – поцікавилася вона в Лорда циганською.

Той відповів сміхом, а потому звернувся до Тараса:

– Слухай-но, хлопче, а пообіцяй мені навчитися грати краще за вуйка Бенедьо!

А потому звернувся до циган:

Досить вам! Не рвіть глотки. А йди-но сюди, стара скрипко!

Хлопець розгублено кліпав очима, не розуміючи, що відбувається. Старий циган, шкутильгаючи, покірною ходою попрямував до Лорда. Шинок затих.

– Я хочу подарувати малому твою скрипку. А тобі завтра на ярмарку куплю іншу. Годиться? – зухвало запитав барон у Бенеді.

– Але ж... Лорде… Я з нею вже, наче з рідною…

– Годиться? Віддай малому скрипку. Не будь скнарою! За своє нікчемного життя ти не одну перемацав.

Потому циганський ватажок звернувся до малого:

– Тримай міцно, дурнику, та запам’ятай – через три роки навідаюся і перевірю, який ти став музика.

У руках малого опинилася скрипка, яку тицьнув йому Бенедьо.

– Рушаємо! У дорогу! – крикнув Лорд зухвало.

Цигани покірно повставали з-за столів і пошвендяли до громіздких дверей шинку.

– Авроро, моє сонечко, тебе добре нагодували? – звернувся барон до дівчинки, що назвала Тараса рюмсою.

– Я не голодна, дядьку, – відповіла циганською дівчинка.

А Тарасові крикнула вже на порозі:

– Бувай, рюмса-скрипаль. Щасливо зоставатися!

Засміялася і, задзвенівши своїми цяцьками, зникла за дверима. Згодом почулися скрип коліс та стукіт копит брущаткою, що приглушували галасливі розмови циган.

Тарас притиснув до грудей скарб, який щойно отримав у подарунок, і стрімко кинувся до дверей.

– А прибирати хто буде? Інтелігенція-босото! За цей тиждень не дам ні копійки! У середу приходь, – розпорядився гладкий шинкар, кинувши навздогін хлопцю ще кілька лайливих слів.