ДОЛЯ МОЯ ДОЛЯ

Полінка народилася, коли її мамі було сорок п'ять. 

Дізнавшись про свою вагітність, жінка дуже знервувала. Їй не хотілося мати маленьку дитину, та й здоров'я було вже не те, щоб народжувати, тому Мотря пішла у сусіднє село до баби повитухи. Та дала жінці якесь зілля, розповіла, як його треба заварювати й пити. Та тільки те зілля не допомогло. Полінка народилася навесні, а влітку померла її мама Мотря.

 Батько з горя почав прикладатися до чарки. Дитину він зненавидів, бо бачив у ній причину смерті коханої дружини. Глядіти малечу вдень Петру допомагала старша дочка, бо у неї в самої була мала дитина, а вночі Полінка була наодинці з усім Білим Світом.

 Через пів року після смерті жінки, Петро привів в дім нову дружину. Він сподівався, що зможе забути своє горе, та й дитині потрібен жіночий догляд.

 Перші три місяці у сім'ї дійсно запанувало щастя. Принаймні так здавалося Петру. Та коли Параска обжилася, все змінилося.

Параска була молодша за Петра на десять років. Своїх дітей вона не мала, тому від неї пішли перші два чоловіки. Та Петро про це не переймався. У нього вже було четверо своїх дітей, тим більше, що троє вже мали сім'ї та жили окремо.

 Параска була гарною господинею, але мала кепський характер. Вона сварилася за будь-яку дрібницю і ці дрібниці вона навмисне шукала та вигадувала. Сказати простіше, була та Параска енергетичним вампіром.

 Через деякий час її нестерпний характер став ще гіршим. Параска завагітніла. Їй би радіти такому щастю, та мабуть, ця жінка не з тих, хто має душевне тепло. 

 Бідна Полінка. Мачуха весь час на неї сварилася, іноді давала ляпаса за те, що мале дитя лізе у шкоду, або замочить сорочечку.

 То ж дитя, хіба воно знає, що таке шкода, або де той горщик. 

 Мачуха ніколи не цілувала дівчинку, лише іноді брала на руки, щоб помити, та посадити на стільчик.

  Спати маленьку дівчинку вкладав батько. Коли він привів у дім Параску, його серце трішки пом'якшало. Він перестав пиячити й, мабуть, таки зрозумів, що дитя не винне у смерті матері.

Невдовзі у Петра та Параски народився хлопчик, якого назвали Андрієм. Хоча у дітей були різні матері й різниця у віці була трішки більше ніж два роки, діти були між собою дуже схожі. Андрійко народився велетнем, майже п'ять кілограмів. Параска ледь не вмерла під час пологів. Та Бог милував обох, і матір, і немовля. Коли малому виповнилося п'ять, а Полінці сім, то вони були майже одного зросту. Чужі люди, хто не знав сім'ю Петра, іноді вважали, що ці діти двійнята. 

 Не зважаючи на те, що Параска недолюблювала Поліну, діти напрочуд були дружніми. Вони весь час були удвох: пасли гусей, годували кролів, ворушили сіно, яке батьки на луках косили.

 Час сплинув непомітно. Полінка з маленької худорлявої дівчинки перетворилася на молоду красиву дівку. 

Все було при ній: довге каштанове волосся, сплетене у тугу косу, великі карі очі, обрамлені чорними віями, біле личко з рум'яними щічками. Губи були пухкенькі, червоні, як маків цвіт і усміхнені. Навіть тоді, коли Параска гримала на падчерку і Полінка плакала, її вуста посміхалися. Дівчина була невисокого зросту, струнка, мала тонку талію та красиві пишні груди.

 Сільські парубки задивлялися на Полінку, та Андрій всім давав відсіч. Охороняв сестру, як зіницю ока. Ніхто не міг дівчину образити, та навіть подумати щось погане про неї не можна було. Андрій по очах читати міг, хто про що думає.

 Коли діти були підлітками помер їх батько Петро. Поліна дуже за ним сумувала. Вона змарніла, очі втратили свій блиск, посмішки більше не було на її лиці.

 Після смерті чоловіка Параска вирішила, що падчерка в цій хаті зайва. Вона всіляко намагалася вижити дівчину з рідної домівки. На двадцятиріччя Поліни Параска оголосила, що вона знайшла слушну пару для дівчини й за пів року у Поліни буде весілля. Наречений з сусіднього села. Батьки Івана з Параскою вже про все домовилися і вона, Поліна, не має права відмовитися.

 Скільки сліз було виплакано за ці пів року, скільки душевного болю було пережито. Річ в тім, що той Іван був чудернацьким чоловіком. Йому було вже за тридцять, а розуму він мав, як мала дитина.

 Бідній дівчині зарадити горю не було кому. Сестра та брати мали своїх дітей, у декого вже й онучата були.

– Я повішусь, – сказала Поліна братові, коли вони удвох сиділи біля річки.

– Хіба можна таке робити? Ти душу свою занапастиш. Не смій навіть думати про таке, – відповів сестрі Андрій.

 Високий, сильний і красивий хлопець міцно обійняв свою сестру. Вони обоє відчули спокій і теплоту у тих обіймах. 

Раптом Поліна відсторонилася від брата. Вона не могла зрозуміти, що з нею сталося. Якесь дивне внутрішнє відчуття спалахнуло всередині неї. Андрій відчув теж саме. Він пильно подивився на Поліну. Вона не була схожа на його усміхнену маленьку сестру. Це була неймовірно гарна дівчина. Хлопцю захотілося її знову обійняти. Обійняти не так, як сестру, по-іншому, пристрасно.

 Поліна сиділа опустивши очі. Вона не бачила, що коїться з Андрієм, але вона це відчувала. Душевний біль, що долав її останні пів року, зовсім позбавив її розуму.

 Андрій підвівся й хотів піти, щоб не накоїти біди. Але його внутрішній стан був схожий на пекельне вогнище. Він знову присів, взяв Поліну за лице і став палко цілувати.

 Місяць зійшов на небо. Зорі мерехтіли, здавалося вони шепочуться про щось таємне.

– Андрію, що ми з тобою накоїли, – прошепотіла Поліна.

– Я тебе кохаю. І нікому тебе не віддам, – теж пошепки відповів Андрій.

Він знову палко поцілував Поліну.

– Ходімо додому, кохана.

– Що ми скажемо матері? – занепокоєно спитала дівчина.

– Я ще не знаю. Але ти будеш моєю. Я тобі це обіцяю.