Техношаман

- Як це розуміти, сину мій?

Якби Високий Лорд Клентаріель, голова Дому Текучої Води, умів пропалювати співрозмовника поглядом, то його єдиний і улюблений син Лаентір мав би всі шанси на кілька зайвих отворів у тілі. Втім, він і так почувався досить незатишно.

- Я не розумію, про що ти, батьку...

- Не розумієш? Ти не розумієш? - правитель одного з найстаріших ельфійських Домів хижо подався вперед, упершись долонями у підлокітники масивного дубового крісла. - Десять років... Цілих десять років ти пропадав невідомо де! І ось тепер мої гвардійці виявляють тебе в Прикордонні, у брудній сільській забігайлівці, в компанії якихось найманців...

- Це мої друзі, батьку...

- Друзі? Ось це – твої друзі? Колишній сотник імперського війська, вигнаний зі служби за п'яну бійку та вбивство? Дварф-відступник, що риється у сміттєзвалищах і похованнях часів Техноепохи (а це, як відомо, нікого ще до добра не доводило)? Брудна простолюдинка, яка уявила себе гідною звання менестреля лише тому, що вона знає, з якого кінця братися за лютню?

- Я прошу тебе не ображати Меллі, батьку.

- Ах, значить, Меллі, - лорд Клентаріель на мить замовк і підозріло примружив очі. - Сподіваюся, у вас із нею хоч нічого не було?

- Нічого... - Лаентір відвернувся, вдавши, що його дуже зацікавив краєвид за вікном батьківського палацу.

- Ганьба, - Клентариль закрив обличчя долонею. - Ганьба для всього нашого Дому... А що це на тобі вдягнено? Ти схожий не на спадкоємця престолу, а на трапера-волоцюгу з передгір'я... Що за моторошна куртка, що за чоботи? Що за дурні штани хутром назовні?

- Мені знайомий мисливець подарував...

- Скажи мені лише одне, Лаентіре, - Високий Лорд відчайдушно намагався взяти себе в руки, але, судячи з того, як його нігті впивалися в підлокітники, це йому не надто вдавалось. - Чому? Чим я заслужив таку неповагу з твого боку? Я розумію - ти ріс без матері, а я був зайнятий справами Дому і не завжди міг приділити тобі достатньо уваги... Але невже це привід для того, щоб тікати з дому і доводити батька до сивих волосин - і це всього на другій сотні років життя?

- Ну, тату, - почувши на свою адресу слово "тато", правитель Будинку скривився, немов від зубного болю, але все ж таки дозволив синові говорити далі. - Не киснути ж мені все життя в палаці! Нудьга ж смертна...

- Ах, нудьга, значить, - в очах лорда спалахнув недобрий вогонь. - Гаразд. Обіцяю, що відтепер нудьгувати тобі не доведеться. Починаючи з цієї хвилини, я забороняю тобі – ні, не перебивай! – забороняю тобі залишати територію Дому. Щоб позбавити тебе нудьги, ти будеш вдень і вночі займатися тим, чим зазвичай належить займатися спадкоємцю Рода - вивчати нашу історію, вчитися дипломатії, осягати військове мистецтво. А для початку, щоб ти краще усвідомлював свою відповідальність, доручаю тобі провести інспекцію нашої прикордонної варти. Виїжджаєш завтра. Так, і не здумай втекти - мої гвардійці всюди слідуватимуть за тобою. Тобі все ясно?

- Срака-мотика, - ледь чутно пробурмотів син Високого Лорда. Однак батько, будучи одним із найкращих магів-менталістів Північних лісів, його таки почув.

* * *

Кордон володінь Дому Текучої Води, що проходив річкою Кулакш, стерегли люди - вільні козаки, яким ще Хваніор, батько Клентаріля, віддав прикордонні землі в обмін на вірну службу. До їхньої фортеці і наближалися зараз троє вершників - Лаентір і двоє супроводжуючих його вояків з гвардії Дому.

Спадкоємець Високого Лорда Клентаріеля був невеселим та похмурим. Вчора батько, почувши з вуст свого ненаглядного сина не зовсім цензурну лайку, вирішив провести з ним низку виховних заходів. Резонно припустивши, що шмагати повнолітнього сина справа вже марна, він запросив його в тренувальний зал і провів з ним повний комплекс вправ з навчальною зброєю - тобто, просто кажучи, надавав йому лящів по різних частинах тіла. Синці та шишки палацовий цілитель потім залікував, але неприємні відчуття все одно залишилися.

Мішки з піском, що загороджували вхід до форпосту, були розтягнуті на всі боки, а стрільці, що чергували біля встановлених на стінах пищалів, не поспішали підпалювати ґноти. Лаентіра, який змінив одяг волоцюги-найманця на належні синові правителя Дому вбрання (а спробував би не змінити!) впізнали майже відразу.

- Ну, отже, будь здоровий, твоя високосте! - середніх років чоловік у синьому жупані, з посивілим чубом-оселедцем впоперек лисини, коротко вклонився, вітаючи спадкоємця та його супутників. - Степане, прийми коней... Доповідати як, за статутом чи по-нашому?

- Як хочете, - Лаентір різким, нервовим рухом поправив непокірне руде пасмо, обсмикнув малиновий із золотистою вишивкою камзол і зістрибнув з коня.

- Ну тоді по-нашому. Отож, цейво... Кордон стережемо справно, жодна, отже, сволота за останній місяць з того берега не проскочила. Хлопці, цейво, ситі, одягнені та взуті, свинцю та пороху вистачає. Я осавул Панько, над тутешніми довб... над тутешнім воїнством, цейво, головний. Перевіряти що будеш, твоя високосте?

– Ні. Вірю вам на слово.

- Ось і славно, - осавул дістав з кишені люльку, набив її тютюном, підпалив, затягнувся, пустив низку димних кілець... - А що це ти, твоя високосте, заджунджурився так? Чи дорога втомила? То давай відпочинь, поснідай з нами, тут зараз і куліш достигне. По чарці, знову ж таки, пропустимо під цю справу - бо ж таки не щодня самого мосцьпана син до нас навідується... Та й твоїм воякам розговітися не завадить.

- На службі не п'ємо, - холодно відповів гвардії десятник Кларіон, один із супутників сина Високого Лорда.

- А, ну так... Я ж і забув, ви ж там через одного хворі та непитущі, - скривився старий козак. - Ну й добренько, ніхто силоміць не тягне... Вам, цейво, не наллємо.

Життя в форпості йшло своїм звичаєм: хтось тягав воду, хтось - дрова, хтось начищав до блиску дідівську шаблю і прискіпливо вибирав точильний камінь, щоб краще нагострити вірну зброю. А до вкопаного в землю посеред фортечного дворика стовпа був прив'язаний хтось маленький, сірий і непоказний.

– А це хто там? - поцікавився Лаентір.

- А, отой? - пожвавішав балакучий осавул. - Та тойво, хлопці вчора надвечір цього, як його, сіроухого зловили... Ну, гобліна, значить. Ось тепірочка голову ламаємо - чи то катувати його та випитувати, хто й навіщо послав, чи одразу бошку чекрижити... Я так розумію, що чекрижити - птах він польоту невисокого, не вождь, не шаман, багато не скаже. А може, ти що порадиш, твоя високосте?

- Та що тут думати... Дайте йому батогів по дупі та відпустіть, - спадкоємець, занурений у свої думки, досить швидко втратив інтерес до бранця.

— Але ж і твоя правда, високосте... Щоб іншим, значить, не кортіло. На тому й вирішимо! Гей, Степане, твою курррва матір, де тебе чорти носять! Ану притягни горілки з льоху...

* * *

- Доповідайте про результати експерименту, камраде Ге-орі.

- Вимушений вас засмутити, камраде науковий керівник. Експеримент, що мав виявити реакцію виду R вилучення обраної особини з прайда, результатів не дав. Реакція як така відсутня.

– Продовжуйте дослідження. Залиште вид R у спокої, перейдіть до виду H. Зробіть поправку на соціальну значущість особи.

- Застосувати пряме вилучення?

- Відразу видно, камраде, що досвід роботи в цій галузі у вас відсутній... Конвенція про Міжвидові Відносини забороняє пряму дію у разі коефіцієнта розумності 47,5 і вище.

- Але як...

- Гаразд, на перший раз поясню, а далі самі. Земулюйте міжвидовий конфлікт... В якості агресора можна використовувати вид R, кандидат на роль особини-лідера у нас вже є. Здогадуєтесь, хто?

* * *

Причаївшись у заростях лопухів, Грхаг з племені Разючої Палиці з ненавистю дивився на форпост, що залишився по той бік річки. Гоблін був злий на весь світ і на себе в тому числі. Мало того, що вчора він примудрився по-дурному попастися козачому роз'їзду - так ці бритоголові людиська, замість того, щоб страчувати його, як личить воїну, спочатку піддали його ганебному покаранню (при спогаді про це Грхаг обережно доторкнувся до посіченої батогами дупи), а потім, мов щеня, жбурнули у річку, проводжаючи його свистом і улюлюканням, поки він перепливав на інший берег. Ну вже ні, він так цього не залишить... Вони всі пошкодують, що посміли знущатися над ним - і ці пихаті вухані, і чубаті людці, що прислуговують їм.

Якщо в колишні часи молодий гоблін порадувався б, що лишився живий, і поспішив би забратися подалі, то тепер у його мозку наче зламалася незрима переборка. Він їм усім покаже!

* * *

Темні ночі у Прикордонні. Окрім зірок, що відбивалися у водах Кулакша, та смолоскипів на стінах козачого форпосту, ніщо не освітлювало річку та її береги... А тому - ніхто не помітив великого загону сірошкірих, що вплав переправлявся через річку.

Грхаг безмежно пишався собою. Ще вчора він був простим воїном. А сьогодні він прийшов до вождя свого племені, розмовляв з ним і говорив розумні слова - він раніше й подумати не міг, що вміє так говорити! А потім вони разом розмовляли з вождями племен, що живуть по сусідству... І тепер він, Грхаг, тримає в руці бунчук Урх-Кагана - Великого Вождя, Батька Племен. І все це військо, що переходить зараз річку - більше трьох сотень гоблінів, немислима для племен Прибережна сила! - всі вони підкоряються лише йому. Тепер він їм усім покаже...

Нечутно один за одним вибиралися гобліни на прибережний пісок. Ось він, ворожий острог — до стіни рукою подати... І тут зрадливо тріснула равликова мушля під чиєюсь незграбною п'ятою. Вартовий на стіні насторожився, кинув на звук яскраво палаючий смолоскип...

- Тривога! До бою!

Більше ховатися не було потреби.

- Вперед, мої воїни!

- Слава Грхагу, Батьку Племен! Ворогам - смерть!

У світлі смолоскипів заметушилися на стіні силуети вартових, лунко бухнула пищаль - а потім сірошкіра орда, волаючи і брязкаючи зброєю, рвонула на штурм.

* * *

Лаентір спав. Скуштувавши доброї горілки, що на порядок перевершувала за міцністю найкращі вина з шинків Східного Порубіжжя, юний ельф разом забув про свої прикрощі, і сни йому снилися кольорові та радісні.

Снився йому рідний ліс, снилася його вірна подруга Меллі, зухвало одягнена, доступна, вона грайливо виблискуюча блакитними очима - тікаючи все далі в ліс і ховаючись то за одним, то за іншим деревом, вона кликала його за собою. І коли він уже майже наздогнав її і готовий був зробити з нею те, чого в них, як він запевняв батька, не було - з'явився вищезгаданий батько і заявив, що час Лаентіру, як і всякому спадкоємцю престолу, починати вчитися бойової магії.

Батько вчив його кидати фаєрболи в ціль, і вогняні кулі вибухали з незрозумілим гучним призвуком, хоч і не повинні були - і Високий Лорд Клентаріель був незадоволений цією неправильністю і лаяв свого сина за недбалість.

Розплющивши очі, молодий ельф усвідомив, що вибухи йому аж ніяк не сняться, і схопився з лежанки. Бахкання і хлопки долинали ззовні, а вікна будиночка, де ночували Лаентір та його супутники, осяялися вогненними спалахами – це били з пищалей. А потім стало чутно і крики, і брязкіт зброї...

Ось спалахнуло зовсім близько, але без звуку - і наступної секунди влетіли всередину зірвані з петель двері, а разом з нею влетіло палаюче тіло одного з гвардійців. Залишки сну миттю злетіли з Лаентіра, він швидко натягнув штани, накинув камзол на голе тіло, підхопив перев'язь з мечем зі стільця...

Десятник Кларіон ступив у дверний проріз - насилу, немов ведений чужою волею голем, переставляючи ноги і дивлячись перед собою заскленілими очима. Права рука стискала закривавлений уламок меча.

- В... в... ваша... високість... Гобліни... рятуйтеся...

Зламаний клинок гримнувся об підлогу, а слідом за ним звалився додолу і сам десятник. У його спині стирчала добра дюжина метальних ножів.

Вихопивши меч із піхов, Лаентір перестрибнув через тіло воїна, вискочив у двір - і ледве встиг ухилитися від удару шипастою палицею. Завченим помахом клинка перекреслив виринувший перед ним з нізвідки сірий гостровухий силует, озирнувся...

Біля порогу гостьового будиночка валялося десятка півтора вбитих гоблінів, один, судячи з одягу – явно учень шамана. Гвардійці взяли дорогу плату за свою смерть... А навколо було справжнє пекло. Де свої, де чужі – демон їх розбере...

Лаентіра помітили, одразу четверо гоблінів наскочили на нього, розмахуючи палицями та короткими кривими шаблями. Ще троє, тримаючись на відстані, намагалися дістати списами. Ельф закрутився дзигою, відбиваючи удари, що сипалися з усіх боків.

- Спадкоємця рятуйте, бовдури! - прорвався крізь гомін сутички чийсь голос. - Нам лорд за нього, цейво, макітри повідкручує, раптом що!

Але чи нікому вже було відгукнутися на цей заклик, чи просто всім було не до того... А один, як відомо, у полі не воїн, будь він хоч тричі спадкоємець престолу Дому Текучої Води. Лаентіра змусили ухилитися від кинутого з пращі каменю, потім - перестрибнути через рублячий удар по ногах, потім вміло підсікли ноги списом ... А потім, поки спадкоємець намагався віднайти рівновагу - вгріли палицею по потилиці.

Стало темно.

… Люто билися козаки, не піддаючись супостату, що віроломно напав посеред ночі. Але, захоплені зненацька, напівсонні, проти переважаючого їх числом противника - вони мали ні шансу. До того ж, на боці ворога було кілька не найгірших шаманів, а єдиним носієм магії в форпості був старий знахар-характерник, найбільшим досягненням якого було лікування соратників, що об'їлися гарбузової каші, від проносу. Постріли з пищалей і пістолів звучали все рідше, а бойовий клич захисників форпосту поступово перекривався ревом гоблінів.

Хвацько орудуючи одразу двома шаблями, осавул Панько пробивався до південного виходу - туди, де тривожно іржали біля конов'язі вцілілі коні. Відкинув один клинок, вихопив пістоль з-за пояса, застрелив шамана, який намагався щось зчаклувати на нього... Відігнавши ворогів широким круговим замахом, вбив другу шаблю в землю, швидко підхопив упущений кимось із убитих соратників заряджений самопал, припав на коліно, підпалив гніт... Зніс картечним зарядом одразу трьох сірошкірих; знову схопив зброю, що стирчала з землі.

- Брешете, с-с-собаки, не візьмете! - одним стрибком злетів на неосідлану кінську спину, перерубав повід. - Козацькому роду... - підняв коня дибки, змусив його стрибнути через мішки, що загороджували вхід - ... нема переводу!

Услід втікачеві свиснули кілька стріл, полетів навздогін камінь із пращі. Переслідувати ніхто не став: вершниками гобліни були кепськими... Та й взагалі коней боялися.