Техношаман

Сергіяр Алейні, на прізвисько Техношаман, сидів за столом у своєму будинку та щось паяв. «Будинком» гордо звалася помісь шалаша та бункера в центрі древнього сміттєзвалища, збудована з різного мотлоху, знайденого переважно на тому ж сміттєзвалищі (здебільшого це були корпуси старої техніки, яка й слугувала основою для цього «житла»).

На імпровізованому столі з коробок перед ним лежала кремнієва плата – саме над нею Сергіяр працював, використовуючи замість паяльника… власний розпечений палець. Насправді палець, звичайно ж, ніхто не нагрівав – будь-який маг, здатний бачити тонкі сутності, одразу б помітив духа вогню, що зручно влаштувався на пальці у господаря.

Навколо валялося ще кілька подібних плат, з'єднаних численними проводами з однією великою, з безліччю роз'ємів та вибитим по центру написом «MOTHERBOARD». У процесорний роз'єм на платі був встромлений артефакт-пастка, всередині якого гасав спійманий дух. Від великої плати відходив товстий кабель, що з'єднував її зі старим пошарпаним монітором.

Навколо панував мальовничий хаос. Тут ніби зустрілися дві епохи: на ящиках, сидіннях від стародавніх транспортних засобів та металевих столах мирно співіснували пляшки з зіллями всіляких видів, інгредієнти для еліксирів та старі мікросхеми, поруч із відносно новими книгами з магії та зіллєваріння та трохи старішими - з шаманізму лежали стародавні фоліанти, призначення яких, і навіть мова, якою вони були написані, були давно й начисто забуті мешканцями цього світу.

Господар був під стать своєму житлу: спітнілий, неохайний, з тижневою щетиною, у сандалях, бриджах та майці з гербом давно зниклої країни. Майка, до слова, хоч і була старша за свого носія, виглядала лиш трохи зношеною. Свого часу, упакована в герметично закритий контейнер, вона пролежала понад тисячу років у глибинах законсервованого підземного складу – доки одного прекрасного дня його не витягли звідти загребущі лапки її нинішнього власника.

- Ага... Ось так... А, [цензура] твою мать, [цензура] тебе в [цензура] та через [цензура]! - від необережного руху пальця-паяльника вгору порснув феєрверк блакитних іскор. - Фух... Ніби все ціле. Мало останню живу відяху не спалив...

Сергіяр вже збирався продовжити роботу, але в цей момент від вхідних дверей долинув дзвінок, і на панелі, що висіла над ним, засвітилася жовта лампочка. Хтось торкнувся сторожового фотоелементу.

Техношаман не чекав гостей, тому, не встаючи з місця, розвернувся та зняв зі стіни ремінь з кобурою, в якій мирно чекав свого часу десятизарядний револьвер, що стріляв реактивними кулями. Револьвер Сергіяр зробив сам, по старих кресленнях, і дуже пишався своїм творінням, що протягом свого механічного життя не дало ані єдиної осічки.

Зустрічати непроханих гостей готувався не лише він. Гудучи сервоприводами, зі стелі звісилась спарена кулеметна турель - два маленьких духи метушились, повертаючи її та націлюючи стволи на двері.

… Коли Сергіяр десять років тому з’явився в околицях Альюма та оселився на старому звалищі (яке вважалось, як і багато кладовищ техніки, що залишилися після Колапсу, проклятим місцем), він одразу привернув увагу, здебільшого нездорову. У тому числі й увагу місцевої влади. Ще б її не привернути... Дивний прибулець не лише займався богопротивним шаманством (а як відомо, Пророк суворо забороняв своїм дітям тривожити світ духів). Він невтомно лазив по інших сміттєзвалищах, старих схованках та руїнах давно вимерлих міст часів Техноепохи, шукаючи та збираючи речі з минулого, до яких жоден істинно віруючий при здоровому глузді не торкнувся б – зрештою, всі вони були прокляті. І саме вони свого часу знищили дурних предків, що ними володіли.

Звісно, ​​результат такої уваги був більш ніж передбачуваним. Халіф Мустафа, правитель Альюма, вирішив спочатку посадити нечестивця в зіндан, а там вже вирішувати, що з ним робити далі – відрубати йому голову або наставити на правильний шлях, щоб спробувати використати здібності чаклуна собі на користь.

Брати «злого чаклуна» прибув місцевий муфтій власною персоною. Як і личить поважному духовному діячеві, він прибув у паланкіні, несеному невільниками, взявши з собою, задля більшої солідності, десяток яничарів з особистої гвардії халіфа.

Яничари не повернулися. Невільників потім тижні зо два ловили по всіх околицях та лікували від божевілля – тих, кого ще можна було вилікувати. Бідолахи верзли якісь нісенітниці про злих духів, повсталих залізних монстрів та іншу дурню...

Сам муфтій повернувся до міста дуже швидко – без паланкіна, бігом, з обгорілими штанами та добряче підпаленим задом. Цього дня священик усвідомив для себе багато нового, наприклад, що Щит Віри, його улюблене захисне заклинання, далеко не від усього може захистити вірного слугу Пророка. Зокрема, від направленого розряду в сраку точно не захищає.

Після цього випадку Сергіяра не чіпали. Правитель Альюма не хотів втрачати вірних йому людей, до того ж місцева громада дворфів, багатьом з яких були цікаві артефакти часів Старої Епохи, стали на захист мешканця сміттєзвалища. А псувати стосунки з тими, хто постачав сталеву зброю всій його армії, халіф не насмілився.

Однак у спокої Техношамана не лишили. Не намагаючись більше діяти проти нього силою, почали капостити по дрібницях: розкидали навколо звалища магічні пастки (за допомогою духів він незабаром навчився їх обходити), під страхом смерті заборонили міським торговцям продавати йому припаси (на допомогу прийшла та сама дворфська громада), почали наймати розбійників, які не боялися ні злих духів, ні сумнозвісних «залізних чудовиськ», ні самого Ібліса. Знайшовши своє сховище після повернення з чергового рейду розграбованим, Сергіяр вирішив обладнати його системою безпеки...

Трохи старої техніки, трохи магії, пара духів (один, найсильніший - диспетчер системи, решта - посередники) - і відтепер його, як він казав, «лігво» було під надійним захистом навіть за відсутності його власника. А під час його перебування всередині система заздалегідь сповіщала власника про наближення непроханих гостей. Ось як зараз...

Дзвінок над дверима продзвенів ще кілька разів. Кілька жовтих лампочок на панелі над дверима блимали одна за одною. Панель була фактично картою сміттєзвалища, а кожна лампочка відповідала датчику безпеки.

- Ну, заходьте, мої любі, заходьте, – пробурмотів Техношаман, заряджаючи револьвер. - Ми чекаємо не дочекаємось, правда ж, хлопці?

Турель на стелі кивнула на знак згоди.

- Отож...

Однак, умовні вороги не поспішали вдиратися до будинку. На панелі світилися чотири лампочки, що позначали найближчі до рідного «лігва» датчики. Четверо незнайомців завмерли навколо будинку.

Сергіяр був спантеличений. Вони чекають, доки він сам вийде? Навряд чи. Якщо ті, хто там назовні, добре знають свою справу, вони не повинні вважати його дурнем. А якби не знали, то не зайшли б так далеко – зрештою, там, окрім “сигналок”, було й дещо інше встановлено. Не збираються штурмувати? Тоді що? Що ще вони можуть зробити? Встановити заряди та підірвати його у власному будинку? Дурниці. Звідки у цих дурбаїв вибухівка... Вони можуть подолати свій страх і залізти на звалище, проте навіть найвідчайдушніші з них ні за які гроші не торкнуться спадщини минулої епохи.

Стукіт у двері перервав його душевні муки. Один із незнайомців просто стукав у оббиті бронепластинами ворота... Дивина, та й годі.

- Ну гаразд, – здивовано пробурмотів Сергіяр. Повісивши на плече перев'язь з револьвером і відставивши палаючого пальця убік (робота була ще не завершена, і відпускати духа не хотілось), він підійшов до дверей, відсунув щиток, що приховував панель з безліччю кнопок і важелів, натиснув одну з кнопок - з намальованим на ній вухом, вийняв мікрофон з настінного кріплення та промовив у нього:

- Ну, заходь, дорогий, гостем будеш... І друзів запроси, чому вони топчуться за рогом, мов не рідні?

Повернувши мікрофон на місце, Техношаман натиснув ще одну кнопку – із зображенням відчинених дверей – і знову сів на своє місце. Револьвер він поклав на стіл - так, щоб мати можливість будь-якої миті дотягнутися до нього.

* * *

Лорд Клентаріель стояв на порозі дивного будинку посеред не менш дивного сміттєзвалища і, не приховуючи здивування, оглядав цей божевільний стик минулого та сьогодення, не забуваючи приділити трохи уваги і його власнику. Позаду нього стояли вірний Лементор і двоє гвардійців – усі, хто лишився живим зі свити Верховного Лорда після перетину Сірих Сопок – місця проживання жахливих істот, нащадків цілком мирних диких тварин, що з'явилися в результаті застосування якоїсь страшної зброї в одній з доколапсних війн.

Халіф Мустафа, всупереч побоюванням, вельми тепло привітав «благородних гостей з далекої Півночі», незважаючи на те, що всі ельфи за місцевими мірками були «невірними». Нагодував, напоїв, надав місце для відпочинку у своєму палаці... І дуже засмутився, коли дізнався, що його дорогі гості йдуть до лігва злого чаклуна, що живе за містом. Всіляко намагався їх відмовити, а коли зрозумів, що вмовляння не діють, спробував нав’язати десяток-другий своїх яничарів в якості супроводу. При спогаді про них Клентаріель зневажливо пирхнув (правда, лише подумки). Вояки... Будь-який новачок з його гвардії скрутить п'ятьох таких голими руками та без благословляючих амулетів, навіть не спітнівши.

І ось вони тут... Клентаріель задумливо дивився на розпатланого, вдягненого абияк чоловіка, що колупався в дивних залізяках. На перший погляд, він зовсім не справляв враження чаклуна-лиходія та губителя невинних душ. Та й загалом небезпечним не виглядав. Ну, шаман... Не гірший і не кращий за будь-якого Розмовляючого-з-Духами з гоблінських племен з правого берега Кулакша. Хоча й використовує свої шаманські навички, м'яко кажучи, з нетрадиційною метою. Але лорд, який прожив сотні років, чудово знав, наскільки оманливим може бути перше враження.

Яскравим підтвердженням цього став той факт, що непримітний з виду чоловічок засік непроханих гостей ще на підходах до свого будинку. І це попри те, що, пробираючись крізь звалище, Високий Лорд та його супутники не помітили жодного сліду бодай якихось охоронних заклинань... Взагалі ні краплі магії. Так, шастала поблизу парочка дрібних духів - побачивши двох ельфійських чарівників, вони поспішили забратися подалі. Ще було кілька пасток - суто механічних, без будь-яких чарів. Більшість із них правитель Дому Текучої Води та його волхв подолали за допомогою банальної левітації, переносячи за собою таким самим чином гвардійців. Реальна небезпека виникла лише одного разу - коли дивна залізна штуковина з безліччю вузьких отворів вистрілила в них розсипом тонких і гострих, немов бритва, сталевих дисків. Приблизно половина метальних снарядів пробила виставлений Лементором щит - другий рубіж захисту, створений самим лордом, зупинив їх у останній момент. Пізніше з'ясувалося, що на всі диски було накладено сильні руйнівні заговори – на кожному свій.

Коли вони ввійшли, дивний чоловік лише мимохідь глянув на них, не відриваючись від своєї роботи.

- Треба ж, ельфи... Далекувато вас занесло, хлопці - в цих краях вашого брата вже, вважай, з півсотні років не було. Зараз, почекайте хвильку, я закінчу... Ви поки що сідайте, куди бачите.

Клентаріель озирнувся навколо - і не знайшов, куди тут можна присісти, щоб не розчавити один із численних флаконів, наповнених незрозуміло чим, або не наколотися своєю високородною сідницею на одну з безладно розкиданих тут і там мікросхем (втім, слова "мікросхема" правителю Дому Текучої Води було невідомо - для нього це була " дивна пластина з металевими шпичками”). Тому він чемно відмовився, зберігши вертикальне положення. Лементор і обидва гвардійці не вважали за можливе сидіти в присутності повелителя і теж залишилися стояти.

На фамільярний тон господаря лорд не звернув уваги - той був у своєму праві, та й не знав, загалом, хто перед ним.

Нарешті шаман закінчив дивні маніпуляції з дивним артефактом, що лежав на столі, і відпустив духа вогню, що сидів у нього на пальці, за допомогою якого він ці маніпуляції і виробляв. Потім за допомогою товстої чорної трубки приєднав дивне приладдя до чорного ящика, що стояв на підлозі, взяв у руку інструмент - довгий металевий штир на дерев'яній ручці - і тицьнув у низку крихітних штирків на великій пластині, зробленій наполовину з металу, наполовину ще з чогось. Зацікавившись, Клентаріель активував магічний зір, але нічого осмисленого не зміг побачити. По крихітних трубочках, що з'єднували велику пластину з безліччю її маленьких подоб, хаотично забігали крихти повітряної мани, мешканець астралу, ув'язнений у закріпленому на пластині ловчому артефакті, перестав безладно метатися і почав робити ритмічні, хоч і зовсім безглузді на вигляд дії. Приблизно через десять секунд ожила біла скринька - на одному з її боків, що являв собою випуклу скляну лінзу, чорним по білому засвітилися невідомі символи, що повідомляли:

"SYSTEM READY".

- Ну ось, - задоволено потер руки мешканець сміттєзвалища. - У "Діггера" на цій штуці, звичайно, не пограєш, але хоч розрахунки тепер робити простіше буде... Ну що, панове, ось тепер я вас слухаю. З чим завітали? Чи то пак - навіщо?

- Ти той, хто називає себе Техношаманом? - скоріше уточнив, аніж запитав Клентаріель.

- Ну... Так мене називає дехто з місцевих. А загалом я Сергіяр. Сергіяр Алейні.

- Радий зустрічі. Високий Лорд Клентаріель, син Хваніора, правитель Дому Текучої Води...

- Я вельми радий бачити настільки благородного гостя в моїй скромній обителі, - в голосі Сергіяра прозвучали ледь помітні знущальні нотки. - І все-таки хотілося б ближче до справи...

- Добре. Мені порадила звернутися до тебе одна віщунка з наших лісів...

- А... Мар'яна, либонь? - чоловік на прізвисько Техношаман мрійливо закотив очі. - Ех, яка жінка! Років двадцять тому ми з нею таке витворяли... Гаразд, мовчу, а то ще взнає та прокляне - бігай потім до місцевих ескулапів, зводь прищі на... Все, мовчу-мовчу. Давай далі, високородний.

- Так ось, - не змигнувши оком, продовжив Клентареіль. - Все почалося того дня, коли мій син, що залишив батьківську оселю в молоді роки, знову з'явився в наших краях...

...Коли Високий Лорд хвилин за п'ятнадцять завершив свою розповідь, Сергіяр задумливо почухав потилицю.

- Гм... І ти впевнений, що в тій ущелині окопалися невідомі вороги, які навіщось утримують твого сина?

- Я підозрював. Відома тобі віщунка підтвердила мої підозри... Та й голос крові, що спочатку не давав жодних результатів, починав лунати, коли я наближався до ущелини. Щоправда, якось напрочуд слабко...

Бачачи, що співрозмовник не поспішає з відповіддю, Клентаріель продовжив:

- Якщо ти справді здатен нам допомогти – за нагородою діло не стане. Золото, коштовності, магічні книги та артефакти...

Сергіяр з подивом здійняв брову.

- Та нафіга мені твоє золото, високородний? Що я з ним тут робитиму? Все, що мені треба, я у дворфів беру в обмін на свої знахідки - вони до штучок зі Старої Епохи ой як ласі... Ну, і коштовності туди ж. А класична магія мене насправді не дуже й цікавить – я, як би, шаман...

- То що ж тобі тоді потрібно? – у голосі Високого Лорда чулося збентеження.

- Мені? – посміхнувся Сергіяр. - Принцесу за дружину... Жартую. А якщо серйозно... Я чув, що ви, ельфи, чудові слідопити. Знаєте, я іноді нишпорю по руїнах старих міст, стародавніх складів, бункерів, шукаю всяку всячину, що збереглася з часів Техноепохи... Здебільшого доводиться шукати, тикаючи пальцем у небо – нормальних мап з того часу практично не лишилося. Тож мені дуже згодився б помічник, здатний шукати всілякі сліди, знаки... І так далі.

- Я тебе зрозумів, – задумливо відповів лорд. – Ось мої гвардійці... Вони, звісно, ​​не такі вправні в пошуку та читанні слідів, як єгері, але дещо вміють – це частина їхньої програми тренувань.Обирай будь-якого... Або обох, якщо бажаєш. Вони залишаться з тобою.

- Добре... Ще б мені не завадив хтось, хто вміє працювати зі світом духів – не як помічник, а радше для навчання. Мій-то учитель дав дуба, не встигнувши передати мені всі свої знання... Оскільки спіритолог з мене такий собі, то з його духом в мене нормально спілкуватися не виходить. А більше тут нормальних шаманів, рахуй, і немає - усіх ці фанатики погані згнобили.

- Лементор? – Клентаріель повернувся до волхва, що весь цей час мовчав, склавши руки за спиною. - Ти залишишся, якщо я попрошу?

- Як забажає Ваша Світлість, – дипломатично відповів заклинач. – Гадаю, мої учні успішно замінять мене за моєї відсутності. Ось тільки хто супроводжуватиме вас на зворотному шляху?

Розберемось якось, - правитель Дому Текучої Води знову обернувся до Техношамана. - Ну що, ми досягли згоди? Можемо йти?

- Еее... Не так швидко, високородний. Мені потрібен час, щоб розібратися в ситуації, підготуватися... Скажімо, близько двох тижнів.

У тиші, що настала після цих слів, було виразно чути, як лорд Клентаріель скреготнув зубами.

- Добре... Два тижні. І ані днем більше.

- От і добренько! По руках. Ну що ж, гості дорогі, зупинитися-то де вирішили? Скористаєтесь гостинністю халіфа, чи, може, проведете ніч в моєму аскетичному лігві?

...Коли ельфи пішли, повертаючись до міста, власник Будинку-на-Звалищі, як іноді називав його житло голова дворфської громади Маріульф, відсунув стіл з зібраним комп'ютером, відчинив важкий люк у підлозі та спустився в темний льох. Близько п'яти хвилин знизу чувся гамір, що час від часу перемежовувався то дворфськими матірними загибами, то витонченою лайкою гідних слуг Пророка (а віруючі вміли і любили лаятися, вважаючи, що цим вони відганяють злих духів і направляють їх до об'єкта прокльонів), то змістовними виразами на діалекті народів пустелі, поруч з якими прокльони двох попередніх мов виглядали лепетом дівиці. Нарешті Сергіяр, весь у пилу та павутинні, виліз нагору, стискаючи в руках том в пожовклій від часу твердій світлій обкладинці. Обкладинка була вкрита бурими плямами, що нагадували шаману про той день, коли він, стікаючи кров’ю, виніс цю маленьку книжечку з останнього рівня загубленого в горах підземного бункера з автономною та дуже надійною оборонною системою – настільки надійною, що навіть через сотні років без догляду та обслуговування вона продовжувала надійно відстрілювати непроханих гостей. Під плямами вгадувалась назва:

"Псі-технології. Напад та захист."

І трохи нижче, дрібним шрифтом:

«Цілком таємно. Тільки для вищого командного складу підрозділів спеціального призначення».

* * *

- Ну що? Ти готовий вирушити в дорогу?

Рівно два тижні минуло з першої розмови між Сергіяром та Клентаріелем. Ельфи провели цей час у корчмі в центрі Альюма. Від запрошення гостинного халіфа,що пропонував північним гостям «розділити з ним комфорт своєї скромної оселі», Високий Лорд чемно відмовився – будучи обізнаним про вроджене підлабузництво палацових слуг, він справедливо побоювався ненароком прибити когось із них.

Протягом останніх двох тижнів Техношаман тричі з'являвся у дворфському кварталі Альюма, щоразу приносячи з собою місткий саквояж, повний високотехнологічного та не дуже мотлоху. І йшов з тим же саквояжем, наповненим вже іншим, особисто йому потрібним мотлохом.

Ще двічі його на сміттєзвалищі навідував Лементор – на прохання самого Сергіяра, для, як він висловився, консультації. Темою консультації були методи виклику інфернальних сутностей з Нижніх Світів; зараз Сергіяр був як ніколи близьким до свого штучно створеного реноме «чорного чаклуна».

І ось Клентаріель та його супутники знову стояли посеред будинку на звалищі. Господар будинку вже чекав на них, готовий до подорожі.

Техношаман одягнув короткий напівплащ з безліччю, зав'язав своє зазвичай розпатлане волосся шкіряним ремінцем і перекинув через плече перев'язь з кобурою. На столі, де раніше стояв обчислювальний артефакт, зібраний з багатьох деталей, були складені дві вщерть наповнені валізи. Що там було напхано, було відомо лише Господарю Безодні та самому Сергіяру.

- В мене все готово. Можемо рушати.

- Лишилось вирішити питання з охороною – Клентаріель задумливо потер перенісся. - Можем, попросити у халіфа десяток-другий його головорізів? Чи звернутися до місцевої Гільдії Найманців?

- А можна якось без халіфа та його прихвоснів? - Сергіяр хворобливо поморщився. - І взагалі, навіщо тобі ще якась охорона, високородний?

- Ну як же? – Високий Лорд здивовано поглянув на співрозмовника. - Нам потрібно дістатися до Адкварка. Звідти підемо порталом... Але нам доведеться дістатися туди самостійно. А йти через Сірі Сопки лише вп’ятьох...

- Гей, ти чого, високородний, який портал? - замахав руками Техношаман. - Твій портал мені все залізо спалить к бісовій матері. Ні, ні... Ми підемо іншим шляхом. Точніше... полетимо.

* * *

- І ось це літає? - Лементор недовірливо дивився на складну конструкцію з тонких дерев'яних пластин, мотузок та металевих трубок, з широкими крилами та двома колесами.

- Навіть не сумнівайся, - всміхнувся Сергіяр. - Літає не гірше за дракона. Я називаю цю крихітку "аерольотом". Будував за старими кресленнями, ну й свого дещо додав...

- Гм... Знаєте, Ваша Світлосте, вирішувати, звісно, ​​вам... Але я б не радив вам летіти на ЦЬОМУ. Крім того, не думаю, що ми всі туди помістимося.

- А навіщо всі? – здивувався Техношаман. - Ми вдвох з високородним полетимо. Ми ж домовлялися, що ви рік у мене в помічниках походите... От і побудете тут, доки я не повернуся.

-Е, ні, – перший волхв Дому Текучої Води рішуче встав у позу. – Ваша Світлосте... Наодинці з цим дикуном я вас не відпущу. Хоч страчуйте.

Сергіяр уважно подивився на нього. Потім повернувся до Клентаріеля:

- Ну що, лорде... Вирішуй. Або ми вдвох летимо на цій штуці, або взагалі ніхто нікуди не летить...

Верховний Лорд глибоко подивився в очі найвірнішому зі своїх підданих... і коли він заговорив, його голос був не владним голосом правителя, а благальним, щирим голосом старого друга.

- Леме... Ну ти ж бачиш. У нас немає вибору...

- Добре, Клен, Безодня з тобою, – пробурмотів волхв, відводячи погляд. - Але в разі чого - я попереджав. Грошей нам лиши на життя… літун.