Техношаман

За столиком в наметі зібрались четверо: троє ельфів та людина.

- Це нечувано. Так не можна! - стискаючи кулаки, вигукнув Лаентір. - Треба його рятувати!

- Як ви це бачите, Ваша Високосте? - запитав Льорвінлейн. - Він замкнений у приміщенні з зачарованим замком. Його охороняють гвардійці…

- Хіба у нас недостатньо сил? Вирубити вартових… без фатальних наслідків, звісно, шкодити їм не треба. З замком я впораюсь - мій меч розрубає будь-який зачарований метал. Підемо вночі, накладеш на нас маскування… Тільки треба знайти, де зберігаються його речі.

- Ви ж розумієте, мілорде, що це бунт? - м’яко промовив волхв. - Лорд Клентаріель нас за таке по голівці не погладить.

- Та й плювати, - відмахнувся юний спадкоємець. - Батько вчинив підло, і я не бажаю буи частиною цього всього.

Він уважно подивився на співрозмовника.

- Льор… Ми ж знайомі з дитинства. Ти завжди радо згоджувався на будь-які авантюри - навіть якщо мені потім влітало від батька, а тобі від вчителя. Ти маєш розуміти мене, як ніхто інший. Та й взагалі… Ти в курсі всієї ситуації, що тут ще пояснювати.

- Це буде важке рішення, - зітхнув маг. - Аліено, ну а ти що скажеш? Ти цілком маєш право повідомити про змову, викликати гвардійців… - він гірко всміхнувся.

- Я… - ельфійка почервоніла, намагаючись підібрати потрібні слова. - Я з тобою… тобто я з вами, вчителю… Хоч на край світу!

Вона опутила голову і вже тихше додала:

- До того ж, я згодна, що Сергіяр не заслуговує на таке ставлення після всього, що він зробив.

- Ого, - Ге-орі, що досі мовчав, розтягнув губи в посмішці. - А як же “брудний хуманс”, “негідник”, “нікчемне людисько” і все таке? Добре, жартую. Мене можете навіть не питати, панове - Сергіяр мій найкращий друг і в цьому світі, і поза ним. Я у справі.

* * *

Лорд Клентаріель зосереджено пакував свій саквояж, коли до намету влетів захеканий вартовий.

- Ваша Світлосте… там… там…

- Що сталось, воїне? Віддихайся та говори нормально.

- Пробачте, ваша світлосте. Чужинець зник!

- Який чужинець? - Високий Лорд не одразу зрозумів, про що мова. - Сергіяр? Невже знайшов спосіб втекти?

- Схоже… йому допомогли, мілорде. Вартові непритомні, замок зрізаний.

- Ходімо, негайно. Знайди командира варти та старшого волхва Лементора. Хм… і отамана Сірка, мабуть, теж поклич.

* * *

Лорд Клентаріель, Лементор та капітан Ханіель зібрались біля відкритого входу в хатинку, де раніше утримували в’язня. Неподалік стояв отаман Сірко - флегматично потягуючи люльку, він ніяк не коментував ситуацію і взагалі робив вигляд, буцімто просто проходив поруч.

Лементор зосереджено водив руками над тілами двох непритомних гвардійців.

- Ех, учню мій, - він скрушно похитав головою, - що ж ти наробив…

- Лем, що там? - нетерпляче запитав Високий Лорд.

- Їх вирубили шоковими закляттями, обох одночасно. Залишкові сліди мани містять сліди аур Льора та Аліени. Потім їм ввели невідомий препарат - очевидно, щоб не прокинулись раніше, ніж треба. Замок зрізаний зачарованим клинком… Таким, як у вас, мілорде.

- Дуже цікаво, - процідив крізь зуби Клентаріель. - Капітане, що вдалося з’ясувати?

- Техношаман, Ге-орі, молодший волхв Льорвінлейн та його учениця Аліена, а також ваш син Лаентір зникли. Також зникли речі ув’язненого зі складу та п’ятеро коней з загону. Вартові непритомні, ніхто нічого не чув і не бачив.

- Це вже край, - обличчя Високого Лорда почервоніло від злості. - Такого я не пробачу! Капітане, організуйте віяловий пошук. Виділи на кожен напрямок зірку єгерів та гвардійців з підтримкою мага. Отамане, дайте їм в допомогу ваших пластунів - вони теж згодяться.

- Дамо, мосцьпане, чого ж не дати…

- Починайте. Нікуди вони в мене не…

- Мілорде! - черговий гвардієць біг так, наче за ним гнались усі демони потойбіччя. - Мілорде, вершник! Одягнений в кольори Дому! Сильно поранений!

Двоє єгерів з патруля вели під руки зраненого ельфа. Синій плащ з гербом Дому настільки просякнувся кров’ю, що майже змінив колір, одного вуха не було, з очей текла кров.

Вдалині чулось жалібне іржання коня, що не доскакав до своєї мети лічені кроки.

- В-ваша… С-світлосте… - поранений насилу говорив.

- Лем, зцілення на нього, швидко! - крикнув лорд. Він уважно вдивлявся в обличчя новоприбулого. - Посол Картаель? Як ви тут опинились? Що взагалі відбувається?

Зцілювальне закляття трохи полегшило стан пораненого, і він зміг говорити зв’язно.

- Ваша Світлосте… Війна. Поки наші війська перебували на озерах, згідно союзного договору з Високим Лордом Малріоном, він… зрадив та підступно вдарив у спину. У столиці Дому Текучої Води точились бої, на момент нашого відбуття… Зараз, мабуть, вона вже захоплена. Наше посольство в столиці Дому Опадаючого Листя спалене. Ми з посольською вартою та волхвом Семюелем змогли вирватись з оточення, пробились до порталу… перебили варту… Семюель відкрив прохід. Влив всю свою силу, це його і вбило. Ми стрибнули в портал, в Адкварку взяли у торговців коней… віддали їм усі гроші, що в нас були… Я не знаю, яким дивом… нам вдалося пройти через Сірі Сопки… але вижив я один.

Він закашлявся, сплюнув кров’ю.

- Володарю… дозвольте піти. Боляче…

- Мілорде, - ледь чутно промовив Лементор, з останніх сил тримаючи відновлювальне заклинання, - в нього аура пошматована. Життя буквально витікає з нього. Я не втримаю…

- Я розумію, друже, - лорд поклав руку на плече своєму вірному соратнику. - Відпусти його.

Очі Картаеля закотились, єгері опустили його на землю і відступили вбік. Високий Лорд підійшов, схилився над тілом посла і стулив йому повіки. Коли він випрямився, вираз його обличчя був холодніший за північні льодовики.

- Відставити пошук. Лем, згортай табір. Перерахуй наші наявні гроші - ми маємо дістатись до Адкварка і заплатити торговцям, щоб вони перекинули нас назад у Північний Ліс. Якщо не вдасться підкупити - треба вмовити, залякати… Все одно як, головне результат. Я в місто, спробую домовитись з халіфом Мустафою про військову підтримку. Коня мені! - він стрибнув в сідло і, обернувшись, додав. - А, мало не забув. Не забудь нагадати мені підписати указ про позбавлення мого сина Лаентіра прав на успадкування престолу. Вйо, Зіронька, пішла!

* * *

Мружачи очі від яскравого сонця, характерник Мирон вибрався з льоху під колишнім будинком Техношамана, вміст якого він грунтовно досліджував протягом останніх днів. Джура Грицько виліз слідом, радіючи так, наче, потрапивши до пекла, в останній момент був милостиво відпущений самим Князем Безодні.

Втім, радів він недовго.

- А… А де всі, діду?

- А що всі, - скрипучим голосом промовив Мирон, оглядаючи рештки табору. - Всі пішли, а нас забули. Та й кому той дідо цікавий, правильно?

- А я? - розгублено закліпав очима юнак.

- А “я” - остання літера абетки! Пошаруди наметами, може якась їжа лишилась, в дорогу з собою взяти.

- Будемо їх доганяти?

- Доганяти? Пішки? Ну ти кумедний. Я-то, звісно, ще можу в свої роки, але щоб за вершником вгнатись… Ні. Ми підем в інший бік. Нашепотіла мені одна пташка, що є там вельми цікава місцина…

- Знов твої чаклунські штучки? - обурився Грицько. - Не піду! Я ще жити хочу.

- Ну то й лишайся. Халіф буде радий новому євнуху в гаремі… Знаєш, хто такі євнухи? Їм обрізають…

- Та добре, добре, діду, що ти одразу лякати… Вже йду.

Кінець другої частини.

Друзі, у третій частині, як ви вже, мабуть, здогадалися, нас чекає двіжуха. Тому залишайтесь на зв’язку та слідкуйте за оновленнями))

п.с. Автор останнім часом був трохи зайнятий через переведення на новий напрямок, але наразі знов маю хвильку вільного часу, тож продовжуватиму писати для вас.