Техношаман

Ге-орі лежав біля вікна, споглядаючи крізь приціл кулестріла напівзруйнований паркінг на сьомому поверсі сусідньої багатоповерхівки. Конкретно його цікавив мутант-шипокрил, що сидів на дивом вцілілому шлагбаумі. Але тварина наразі агресії не проявляла, тож землянин не поспішав відкривати вогонь. Марна стрілянина могла привернути увагу інших, більш небезпечних ворогів.

Кулестріл для нього виготовив Техношаман одразу після того, як втікачі дістались Нортвілля (так, згідно старих мап, називалось одне з напівзруйнованих доколапсних міст). Виготовив, аби, як він казав, “цей задохлик” міг бодай якось за себе постояти.

З механічних частин зброя мала лише приціл, ствол та простенький зарядний механізм. Решту забезпечували двійко духів: повітряний при натисканні на спуск розганяв металеву кульку, а вогняний - розжарював її при проході стволом. Зброя була однозарядною, духів періодично треба було підгодовувати енергією, а час від часу - відпускати і замінювати новими, тому для обслуговування доводилось звертатись до самого Сергіяра або когось з ельфів. Але хоч так…

Сам Техношаман сидів за столом у дальній частині кімнати, клепаючи набої для свого револьвера на саморобному станку (трохи магії, трохи шаманства та зовсім трішки механіки). Власне револьвер лежав на столі, поруч з аретфактом-стежилкою - кришталева куля на підставці, пов’язана з духом-розвідником далеко на заході звідси.

Раз у раз виконуючи однотипні дії зі станком, шаман наспівував:

“Достигала в озері картопля,

Розквітав на дереві бобер.

Славлю тебе, рідний мій Чорнобиль,

Весь тремчу - від кігтів до жабер.”

Льорвінлейн сидів у кутку на килимку для медитації, прикривши очі і зосереджено перебираючи пальцями в повітрі.

- Сірий, - поскаржився землянин. - Я вже все нижче пояса собі відлежав. Скільки можна? Чого не можна зробити охоронну систему, як в твоїй старій хаті? Або створити магічний периметр? Льор би впорався…

- Систему не можна, бо нема з чого, - відповів Сергіяр, не відриваючись від роботи. - Те, з чого можна, лишилось на звалищі, куди нам, завдяки декому, віднині зась. А класичній магії я не довіряю, до того ж тут є такі милі звірятка, на яких вона не подіє… Тож пильнуй, Жора, пильнуй. Бог терпів - і нам велів!

Ге-орі хотів було вже висловитись про богів та їхнє терпіння, та в цю мить артефакт на столі заблимав червоним.

- О! - зрадів Техношаман. - Наші заблукашки повернулись. А я вже думав йти шукати їх… Чого б мені робити категорично не хотілось. Гей, високородний! Харе медитувати, всю ману в світі позбираєш. Збирайся, нас чекають великі справи. Жора… Ну, ти зрозумів. Пильнуй.

… Два тижні тому.

Вся компанія втікачів зібралась навколо стола в кімнаті на сьомому поверсі одного з більш-менш вцілілих хмарочосів у місті. Техношаман сидів у кріслі, перед ним на столі стояв ноутбук з відкритою на екрані мапою.

- Судячи з твоїх слів, - промовив він, звертаючись до Ге-орі і тицяючи мишею в точку на мапі, - катер впав десь тут. Тепер питання: наскільки він робочий і чи зможе знов злетіти?

- Та мав би бути робочий, - знизав плечима землянин. - Мені взагалі-то не стільки сам катер потрібен, скільки носій з даними…

- Ти, мабуть, не зрозумів питання, мій імплантований на голову, але все ж таки недалекий друже, - зітхнув шаман. - Ось дивись. Це зветься мапа. На ній показане розташування різних об’єктів…

- Сергію, - роздратовано перебив його Жора. - Я тебе почув та оцінив твій іскрометний гумор. Кажи, в чому справа.

- Отож. Катер знаходиться тут, і дістатись до нього ми можемо двома шляхами. Перший - напряму. Для цього нам доведеться пройти через Прокляті Дюни, а конкретно через західну їх частину. Жодних карт тієї місцевості або взагалі якоїсь інфи по ній мені за все життя знайти не вдалося - тобто, я не можу сказати, з чим ми там зіткнемося або що вискочить на нас з-під землі в самий незручний момент… Ну, там, коли хтось до вітру відійде, або по жіночих справах…

- Сергіяре, я вже починаю шкодувати, що допомогла тебе визволяти, - загрозливим тоном промовила Аліена.

- Ой, пробачте леді! Ми ж, цейво, в бурситетах не вчилися, лекцієв не слухали… Так, добре. Отже, цей шлях, як ви вже зрозуміли, нам не підходить. Інший варіант - обійти Прокляті Дюни і зайти з заходу. І тут є нюанс, точніше навіть два…

Він намалював мишею червону лінію на мапі.

- По-перше, ось тут в часи останньої війни пролягала автоматизована лінія оборони. Я там не був, але підозрюю, що багато які системи вціліли і будуть дуже раді першим за сотні років гостям… Втім, це не найбільша проблема - коли вже я знаю про цю лінію, то знаю і про вузькі місця, де можна більш-менш безпечно пройти. Ну як безпечно… Відбудемось легким переляком в штани, в разі чого. Але тут ми плавно переходимо до “по-друге”... Оскільки там пролягала лінія оборони, то по ній і гатили всім, чим тільки можна… Чим не можна, до речі, теж. Тому зараз то все фонить, як тисяча Хіросім і ще пару сотень Нагасакі. І не питайте мене, що це значить, все одно вам я пояснити не зможу. Коротше, навіть в костюмах і з антирадом (а його в мене не так вже й багато лишилось) ми ще туди якось дійдемо, а назад - тільки на катері. Тому мене, власне, й цікавить, чи він на ходу і не розгерметизувався (хоча останнє - навряд чи).

- Я зрозумів, - кивнув Ге-орі. - Ні, розгерметизуватися не міг. Та й на ходу, радше за все - система екстреного приземлення мала нормально посадити його. Але, бачу, ти хочеш додати ще щось…

- Саме так, мій не в міру розумний друже! Бачиш, є часом користь і від твого імпланта в голові. Отже… костюмів у нас немає. Тому що дехто, не будемо показувати пальцями, - тут він все-таки тицьнув пальцем в бік Лаентіра, - пролюбив їх взяти, коли забирав мої речі зі складу.

- Подякуй, що взагалі хоч щось забрав, - пробурчав ельф.

- Звісно, дякую, друже! Значить, костюмів у нас немає. А якби й були - їх було всього два, а нас, як би, трошечки більше. Проте це не біда - я знаю, де їх узяти. Треба всього лиш, щоб двоє з нас туди сходили. І це будуть… енеки-бенеки… по-перше, ти, - він знову неввічливо тицьнув пальцем у сина Високого Лорда, - а по-друге, наша мила панянка, - він кивнув головою в бік Аліени. Пальцем цього разу вирішив не тицяти.

- Чекай, чекай, - втрутився Льорвінлейн. - А чому саме Аліена та Його Високість? Чому не ми з тобою, наприклад?

- А тому, мій високородний, але теж трохи недалекий друже, що хоч я їм і видам весь залишок антираду - але його все одно замало. І дорогою туди (назад-то підуть в костюмах) вони по-любому опроміняться. Але ми втрьох зможемо їх вилікувати - тим самим методом, яким ми врятували одного невдячного Високого Лорда та його поплічника. Ну і, я гадаю, ви розумієте, чому йти мають мінімум двоє… Якщо з одним щось станеться, інший допоможе.

- Все одно, - не погоджувався волхв. - Міг би піти я, а Аліена може взяти участь у ритуалі замість мене.

- Може, - погодився Техношаман. - Але їй бракує твого досвіду. Слухай, високородний, я розумію, що ти переживаєш за свою кохану, але…

- Та ну тебе, - збентежено відвернувся маг.

- Та ну мене. Коротше, ми або робимо по-моєму, або не робимо ніяк. І тоді катер лишиться валятись в пустелі, як ще один пам’ятник прогресу, а наш друг Жора ніколи не отримає свої дорогоцінні дані. Вирішуйте.

- Гаразд, хай так, - згідно кивнув волхв. - Але ж вони не знають дороги, не знають, з чим їм доведеться зіткнутись…

- Високородний знає, він зі мною там вже був. До того ж, я намалюю їм маршрут на мапі, а небезпек на тому шляху особливо ніяких і немає… Ну, окрім радіації.

… Наші дні.

З заходу, з боку Проклятих Дюн, виходили двоє. Один, ледве крокуючи, ніс іншого на руках. Обидва були вдягнуті у дивний сріблястий одяг, що повністю приховував тіло. Також в того, що стояв на ногах, був за плечима рюкзак.

Арсен-паша, отаман башибузуків, неабияк зрадів неочікуваній здобичі. Після останніх подій решткам його банди довелося тікати далеко на південь, до самих проклятих земель. Кляті зайди з півночі, най покарав би їх Пророк, винищили всіх розбійників в околицях Альюма. І нехай би інших - менше конкурентів, то краще. Але його та його людей, чесних тружеників дороги, за що?

- В’яжи їх, хлопці!

Той з мандрівників, що ще тримався на ногах, спробував потягнути меч із піхов, та йому забракло сили. За кілька секунд розбійники знерухомили обох.

- Ба! Диви, Арсене, ельфи! - присвиснув один із злодіїв, відкидаючи каптури дивних сріблястих вдяганок. - А ось це, судячи з характерних округлостей, ще й жінка… Відвеземо їх на схід, султан Мехмед щедро відсипле нам золота за таку окрасу свого гарему!

Гримнули два постріли. Спочатку балакучий розбійник, а потому й сам Арсен, вирішили трохи розкинути мізками. Постріли продовжували лунати, і жоден не пропав марно - “лицарі пустелі” падали один за одним. Стрілець лишався невидимим.

Один з розбійників схопився за арбалет і спробував вистрелити на звук, але не встиг - фаєрбол, що виринув нізвідки, спалив і зброю, і її власника.

Троє вцілілих з криками “шайтан, шайтан” кинулися тікати. Але далеко не втекли - трипроменева райдужна блискавка наздогнала і спопелила усіх трьох.

З тихим хлопком полог невидимості, що приховував Сергіяра, Льорвінлейна та чотирьох коней, зник.

- Міг би на тих трьох ману й не витрачати, - докірливо промовив Техношаман, перезаряджаючи зброю та ховаючи її до кобури. - Най би собі тікали.

- Не можна дозволяти таким шакалам вільно блукати світом, - злісно відповів маг і, насамперед, кинувся до лежачої без тями Аліени, щооб перевірити її стан. Шаман же підійшов до Лаентіра, що робив слабкі спроби підвестись, і присів поруч.

- Балда ти високородна, я тобі хіба не казав - каптур застібати треба? Яка користь з того костюму, коли він не герметичний… Вчи вас, вчи - одні двійки.

Він підвівся.

- Льор, вантажимо їх на коней і погнали. Як під’їдемо ближче - спробую через духа зв’язатися з Жориком, хай готує все для ритуалу…

* * *

В гоблінському таборі на правому березі Кулакша було шумно. Сірошкірі воїни тягали та крутили якісь залізяки, намагалися щось із ними зробити, сварилися один з один, подекуди билися - одним словом, весело проводили час.

В центральному наметі ж, призначеному для шаманів та вождів, наразі перебувала людина. Це був невисокий сивий чоловік в мундирі імперського офіцера (щоправда, без знаків розрізнення). Перед ним на похідному столику стояв магічний кристал, а над кристалом висіло в повітрі зображення ельфа, в якому можна було впізнати ВИсокого Лорда Малріона, правителя Дому Опадаючого Листя.

- Як ваші успіхи, мілорде Ненажерікс? - поцікавився ельф. - Наші сірі союзники вже почали освоювати нову зброю?

- Моє ім’я Менажерікс, мсьє Малріон, - похмуро відповів імперець. - А про союзників - могли б і не питати. Ці дикуни не відрізнять ножа від шанцевої лопати. Їм би все різати та ламати.

- Саме це від них і вимагається, пане Нена… Менажерікс, - запевнив його Високий Лорд. - Ми лиш трішки допоможемо їм. Таким чином, отаман Сірко та його прихвосні будуть на якийсь час зайняті… А ми тим часом спокійно вирішимо наше невеличке непорозуміння тут, у лісі. А тепер вибачте, маю нагальні справи, - зображення зникло.

До намету увійшов кремезний гоблін в короні з гілок.

- Пана хорунжа, моя хотіти поцікавитися, коли прибуде обіцяна магічна підтримка?

- Архімаг Теодорікс прибуде, як тільки зможе, вождю, - відповів офіцер. - Не переймайтесь цим. Краще хай ваші воїни швидше освоюють нове озброєння.

- Пфе, нове озброєння… - скривився гоблін. Беручи до уваги його спотворене шрамаи обличчя та рідкі гнилі зуби, виглядало жахливо. - Всі ці стрілядла та кидадла - не для справжня воїна. Справжня воїна потрібно рубидло і трощидло, щоб стукати мерзенна людиська! Хм… і ельфа теж.

- Ага, - на обличчі хорунжого з’явилась саркастична посмішка. - Саме тому ви всі ці роки з вашими рубидлами-трощидлами відгрібаєте від козаків. В нас є домовленість, вождю, будьте ласкаві її виконувати. А тепер йдіть, я не маю часу на пусті балачки.

Скорчивши чергову страшну пику, гоблін вийшов. Менажерікс полегшено прошепотів “ну, тепер можна й відпочити” і, присівши на ліжко, почав був знімати чоботи, коли в намет швидким кроком увійшов круглолиций рідковолосий чоловік в одязі денщика.

- Пане хорунжий, дозвольте доповісти!

- Що в тебе, Підлагузникс?

- Його Високомогутність архімаг Теодорікс прибуде за три дні!

- Звідки знаєш?

- Штатний сеанс зв’язку, пане хорунжий. Через дзеркало.

- Що?! - офіцер схопився на ноги. - Я ж тобі казав, дурбецало, не використовувати дзеркало без крайньої потреби! А ну як відстежать? Про нас ніхто не має знати, тупий ти вишкребок!

Добряче розмахнувшись, він від душі зацідив підлеглому в око, збивши його з ніг.

- Зашмагаю, скотиняка! - він вже потягнув з-за пояса стек, готуючись здійснити свою погрозу, та вчасно зупинився. Ще як приб’є ненароком… Де потім в цій глушині нормального слугу взяти? Ці, сіровухі, навіть власну дупу лопухом підтерти не годні.

- Йди звідси, поки я добрий, - пробурчав офіцер і знесилено гепнувся на ліжко.

Кляті гобліни, кляте Прикордоння… Нічого, лишилось недовго. Нехай ці сірошкірі трохи прорідять козаків, вухаті у себе в лісі переб’ють одне одного - а там Імперія візьме своє. Вона завжди брала. І тоді він повернеться додому, а там Його Величність, безсумнівно, нагородить його за участь у важливій операції.