Надія

І я. І ти. Мовчали ми невпинно,

Тримаючись за біль в очах своїх.

І блискавки гриміли погодинно

В серцях наших, не лютих, трішки злих.

Чого ми, тільки зрадивши гуманність,

Яка зростала в нас як чийсь там заповіт,

Знайшли в знаннях той спокій, ту невпинність,

І записали в тихий, тихий звіт.

Щоб дужче не боліло – ми забули

Ім’я своє, природу. То зерно,

Посіяне надіями без віри -

Те саме, що і біле знамено.