Авторепортаж

Існує інший світ, окрім цього всього. Це все дуже приємно та солодко — хоч іноді буває так гірко і неприємно, що далі годі. Це все наче вчинки, що виникають... із думок.

Для мене найголовніше (мій всесвіт) — у думках. У думках все починається, і до думок — вертається. Як ти засинаєш ввечері з думками, так і просинаєшся — з ними. І все найсолодше відбувається у мріях, а серед шуму вулиць та щоденної марноти лише їхня... імплементація. Будь ласка, жіночки — підтримайте: ви ж знаєте найкраще, як "всесвіт виконує замовлення"? (Хоча коли я про це згадав у центрі зайнятості, то консультантка покрутила пальцем біля скроні:) Мені дуже потрібна ваша зворотня реакція, тому що я найбільше мрію, аби війн стало менше, жорстокість зникла, а зрад — наче й не існувало.

Пізнай себе. Все починається із тебе. Полюби...

Наче ця вічна мораль про турботу про інших (та самопожертви) перейшла якісь межі і втратила право на існування? А й дійсно — де в цьому світі є місце для інших? Виходячи на вулицю — куди ти потрапляєш?

Розставити пріоритетики? Метюсики? Стати щасливим і — не заважати іншим? Завалити хлібало й «мовчки мовчати»?

Я також вважаю, що ділитись із людьми треба найкращим, а всі свої сльози, образки та переживання — залишити для найтемніших ночей та нескінченної тиші. "Краще тонна викривленої правди, аніж крапля викритої брехні!" Так?

Іноді мені здається, що вулицями ходять самі всміхнені тіні — лише тому, що в цей же час — не менша їхня кількість мовчки десь ковтає сльози. Іноді в цьому демонстративному щасті вбачається якась прихована жорстокість! Або навіть — неприхована байдужість. Чи справжнісінький страх у чомусь... зізнатись?

Один раз переступивши межу, один раз зірвавшись на дурнуватий біг, звузивши, до голки, зіниці — більше не спинишся. Ось за це я й полюбив (в 10 класі) тайчі — плавні, повільні рухи, які можна спинити (а чи змінити) будь-якої миті, а не лише — по завершенню. Не кажучи: "Я ж бажав найкращого — а вийшло, як вийшло!" — або ж: "Ліс рублять, тріски летять!" Здається, що все зло (цього світу) полягає не в бажанні завдати комусь болю, а лише в одвічній гонитві (чи втечі) від чогось затиснутого — десь дуже-дуже глибоко.

Коли в 13-річному віці мене зламали, цілий рік в мене з пам'яті наче випав. Я й сам зник і нічого з цього періоду не пригадую. Лише довгими ночами, багато років потому, мучаючись від незрозумілих відчуттів (чи переживань), я відновлював (і відновлював) дитячі спогади. Благо, що Почаїв мені в цьому допомагав.

Але було кілька спостережень, які, більш опосередковано, розкривали — що саме відбулось. По-перше, того ж року, як і кожного літа, ми з братом поїхали на канікули (до бабці). Її щойно переселили зі старої квартири (обіч заводу) до такої ж — на другому поверсі — ближче до стадіону (де зараз церква). Я приїхав туди настільки виснаженим (або ж знівеченим), що цілими тижнями просидів в якомусь ступорі (на балконі).

А коли повернувся, з братом, до Хмельницького, з'явився ще один (симптом). Справа в тому, що з 2-го класу ми займались боксом. І досягли там неабияких успіхів. А тут я, виїжджаючи на змагання, почав програвати. В спортсменів існує професійний термін — мандраж, тобто стартове хвилювання перед боєм. Коли ти збираєшся в одне ціле (наче всю свою волю — в один кулак), аби за три раунди вирвати перемогу. А тут наче моя воля зникла, і замість бойового настрою з'являлась — ні, не страх — а якась безпорадність.

Далі більше — я почав уникати будь-яких спарингів та роботи в парах. Я не міг виносити будь-яких протистоянь — мені просто не було чим. А ще — я почав регулярно травмуватись. Наче випадково — на змаганнях, під час тренувань — але дуже просто й на пустому місці. За 30 років, що минули, в мене й досі болять зв'язки у плечах і я не можу підтягуватись на турніку. Психосоматика, мабуть.

І я кинув бокс. То було відчайдушне рішення. Найперше — після психологічного зламу, тому що їх було всього лише два. (Другим стало, коли я самостійно вирішив поступати до Політеху).

Брат іще з пару місяців походив, а тоді також покинув. Дивно, що навіть після зламу (мого) він продовжував ховатись (у мене) за спиною. Перші прояви його жорстокості з'явились лише після першого курсу: коли він відівчився в медінституті, а я — в політесі.

Якщо жорстокість — це ознака дорослості, то я й досі не подорослішав. Коли перед поступленням я так само вперся, мати лише махнула рукою. Брат займався із репетитором — з хімії та біології, а я самостійно — з фізики та математики.

Я поїхав і поступив сам — з першого іспиту (завдяки золотій медалі — хоча це окрема історія). Брат заледве не пролетів — і в останню мить все вирішували якісь "канали" (які мати підключила через фармацевтичне управління).

Я приїхав, по тому, до Хмельницького дуже щасливим. Я взагалі був, відтоді, щасливим лише тоді, коли був далеко (від Хмельницького).

Сестра також поступила до медінституту, тільки двома роками раніше. І не на стоматологію, а на — фармацію. А з п'ятого курсу заледь не вилетіла.

28.05.2019