Авторепортаж

Може я й не все розказав, і не в усіх деталях — але, врешті-решт, є діалоги, що вже на сайті, а також юридична казуалістика, яку я ще викладу. Та й, чесно кажучи, ніколи не хотів витягувати власну білизну, а ще чиюсь — тільки коли вона... занадто вже. Правда — ось найдошкульніша (або — найуразливіша) зброя! І не варто нікого доводити, аби вона здіймалась... у своїй нездоланності.

Вчора було засідання анонімщиків (письменників), і ми випадково заговорили про майбутнє. Тобто кожна листівочка занотованих тобою вражень назавжди лишається живим (і справжнім) спогадом. Пишучи, ти занотовуєш усе, що є зараз, спираючись на те, що було. Але майбутнє — як щодо майбутнього?

Програмувати його, програмуючи себе, медитуючи чи надсилаючи замовлення до Всесвіту? Чи трішки бентежно та ледь уразливо чекати, що ж воно принесе — наче дарунки-візерунки? Як зазирати до нього або ж, навпаки — відвертаючись, аби не зурочити? Куди спрямовувати себе, наче мрії — надлегкими хмаринками? І чи говорить майбутнє з вами за власної ініціативи?

Тому що я говорю про інтуїцію та передчуття. Вони такі ж незаперечні, як і погляд випадкової співрозмовниці. Якщо ти втримаєшся від передчасних розголошень, ці погляди залишаться такими ж закличними, як і дражливими! Річка несе, а що як десь попереду водоспад? Кому не схочеться стрибнути з Ніагари, нанизуючись на безліч краплинок та витворюючи найяскравішу на світі райдугу? Врешті-решт, кожна суб'єктивність хотіла би самоствердитись, підібгавши під себе цілий світ!

І в цьому магія — самоствердження. Або ж діалог: звертаючись до власної сутності, ти починаєш перемовини з чимось таким же невідчутним, як і всеохоплюючим. Чи не так у вас починається кожний ранок?

Тому що кожного вечора я засинаю від непереборного бажання, нарешті, відключитись, а, отже, всі справи на сьогодні було зроблено. Тому що кожного ранку я просинаюсь від шерхотів, що лагідно штурхають тебе, означуючи новий день. О, ці передчуття, я навчився вас цінувати чи не найбільше! Наче, найнеймовірніша річ — хтось про мене думає, а за кілька днів, тижнів, десятиріч — ми обов'язково перестрінемось! Колись я обов'язково перетворюсь на одну з краплинок Ніагари, що левітують обіч нескінченно спадних річкових безодень.

Дивно, але тільки всередині (себе) знаходиш усі відповіді на безліч питань про що завгодно! Наче відкриваючи предковічні можливості, що були завжди закладені, але чомусь призабуті — за виборами президента, чиїмось плітками або ж — одвічним острахом чогось не встигнути.

"І жити треба, кохати треба — дивись, не проспи!" Немає нічого солодшого за філософію, що справджується на межі поміж кожним ранком та черговим наверненням до найсолодших снів. А коли у вас були, востаннє... не кошмари, а, скажімо... полюції?:)

І сенси розбігаються нескінченними доріжками (не до — ліжок) або ж найневагомішим пилом (не без — пива). Так хочеться вічності, викристалізованої і відбіленої чимось недосяжно витканим.

Але жити треба — і навіть солодко! Із легким відчуттям небезпеки. Та відчуттям дивної прохолоди — коли торкаєшся раптового погляду незнайомої тобі людини (за гендерною ознакою)!)

7.06.2019