Авторепортаж

Я ж обіцяв. Неймовірно цікаво всім, як живуть люди в закритих відділеннях, правда ж?

Вчора я був в Українському інституті психіатрії, що на Кирилівській. Доки шукав адмінбудівлю, то зайшов до одного з лікувальних корпусів. Ця неймовірно гнітюча атмосфера мала б уразити кожного, але, звісно ж, кого це цікавить?

Вперше я заїхав до Скаржинців у квітні 2013-го — через 3 місяці після повернення з Почаєва. Рівно три місяці прожив із мамою, сестрою та племінником — і в мене стався нервовий зрив. Вперше за життя. І доки — востаннє. Але мені це коштувало пів року свободи.

Треба розуміти, що таке закрите відділення. Це п'ять палат, розділених коридором, плюс їдальня. Плюс іще туалет (із душовою). І 50-60 людей, які мають право раз на день (на годинку) вийти на маленьке, щільно огороджене подвір'я (по 5-10 чоловік). Що, звісно, особливого задоволення не приносить.

Кажуть, що в Скаржинцях є відділення з буйними — переважно, із соціопатами, що намагаються уникнути кримінальної відповідальності. Але хочу сказати, кому цікаво: 90% так званих психічнохворих — це дуже м'які, неконфліктні та доброзичливі люди. До краю попущені долею. Решта 5-6%, щонайменше, в моєму відділенні — це гіперактивні. В них підвищений тонус — настільки, що вони дуже швидко вляпуються в проблеми. Але це також неагресивні люди — просто вони дуже намагаються щось робити. Ну, і, звісно, в психлікарнях виводять із запоїв — таких пацієнтів одразу видно, і через кілька тижнів вони виписуються.

Знаходитись в закритому відділенні дуже важко. По-перше, це відчуття обмеження свободи — відсутність можливості вийти на прогулянку та, особливо, побути наодинці. Коли вперше мене там замкнули, то в мене одразу виникло непереборне бажання втекти. І лише розуміння, що все закінчиться набагато гірше, мене втримало.

В закритому відділенні постійно 2-3 санітари. Згідно останніх норм, одна з них повинна бути жінкою. Також, згідно цих норм, не можна прив'язувати пацієнтів без оформлення відповідного акту (прив'язування — це аналог гамівної сорочки: твої ноги та руки прив'язують до країв ліжка так, що ти утворюєш букву Х). Відв'язують лише тоді, коли ти повертаєшся до тями.

Мене прив'язували двічі — вже під час другого заїзду. Другий заїзд був важким — я був на такому дні душевного самовідчуття, що для мене проблемою було, скажімо, самому поміняти підодіяльник або ж навіть — перевернутись з боку на бік (ну, коли я лягав спати). Лягав я о 19.00, одразу по вечері, а просинався о 7 ранку, разом з усіма, але вставати не хотілось. Тільки під час сну я ще відчував щось приємне, але ці відчуття швидко зникали.

Після відбою, в 22.00, всі палати почергово обходять, аби перевірити, чи хто не зник. Звісно, із закритого відділення зникнути неможливо, але така вже традиція, мабуть, створена разом із першою дуркою. Санітарки всіх знають напам'ять, тож можна спокійно спати до ранку.

Ще під час першого заїзду в мене були нав'язливі думки про суїцид. Я думав, що виписавшись, створю якісь (психологічні) проблеми для рідних, а особливо — для сестри, і якось треба було їх (обов'язково) від цього звільнити. Я чітко продумав, як використаю простирадло, щоб зробити петлю, та повішаюсь на віконній решітці. Я мав зробити це перед світанком, коли всі гарантовано сплять, а, отже, ніхто мені не завадить. Коли прийшла відповідна мить, щось у моїй душі м'яко це рішення відсунуло.

Коли я заїхав до 16-го відділення вдруге, на той момент уже був прийнятий новий раціон. Відверто кажучи, в лікарнях голодують. Переважно рятують кишенькові гроші та підкормлювання родичами. Коли рік тому, за власним бажанням, я втретє (аби зняти із себе діагноз) ліг (на місяць), до мене жодного разу ніхто не приїхав. Рятувався я тим, що примудрявся брати додаткові порції і таке інше. Ну, майже завжди хтось не приходить — після візиту рідних. Тож треба було просто не втрачати пильності.

Двічі на тиждень ходиш у душ. Щотижня міняється білизна. Щомісяця — зважування. Гріх жалітись на санітарів — за винятком ув'язнення (та недоїдання).

Тричі на день відбувається прийом ліків. На основі власних спостережень я зрозумів, що вони діляться на 2 типи: що стосуються твого діагнозу і що допомагають переносити замкнутий простір (із великою кількістю хворих). Щонайменше, так я це відчув.

Всю решту часу ми могли робити що завгодно. Тобто нічого. Мобільні телефони заборонені, а маленька бібліотечка складалась із випадкового набору книжок, які залишив хтось із пацієнтів. Можна було слухати музику, але переважно всі пацієнти були такими злидарями, що поява чогось схожого на МП3-програвач одразу ставала предметом великого зацікавлення.

Важко сказати, чому, але з кожним заїздом в мене складалось враження, що важких хворих там усе меншає. Чи то чутливість в мене знижувалась або ж іще щось — хто зна. Я ліпше розкажу, як одного разу прийняв участь у вилікуванні одного безнадійного.

Коли я заїхав в 2013 році, Антон був уже там, і, як кажуть, років 3-4. Кожного дня він приймав нескінченну кількість піґулок й був майже неконтрольованим. Ні, він ні на кого не кидався, навпаки, всіляко всіх уникав. В коридор він не виходив, майже весь час лишаючись прив'язаним. Періодично відмовлявся від їжі і все це закінчувалось годуванням через зонд. А ледь не кожної ночі — голосно кричав щось схоже на "харі крішна", але про єгипетського Ра. Відчувалось, що йому дуже погано.

В нас був тоді один авторитетний пацан, із гіперактивних. Він ходив у тільняшці, але то був не антураж. Одного разу він продемонстрував, як треба віджиматись: відштовхуючись від підлоги, він встигав один-два рази хлопнути в долоні. Конкрєтний чувак.

Іще в перший заїзд я майже ні з ким не говорив, але, як не дивно, всі все помічають та запам'ятовують. Взагалі, всі ці накрути про неадекватність психів — самі накрути. Коли згодом я пару разів перетинався з кимось в місті, то ми одразу впізнавали одне одного й радо вітались.

Та невидима постать, що допомагала мені в Почаєві, переїхала (зі мною) до Скаржинців. І коли я відчув велике співстраждання до Антона, щось відбулось. Цей десантник раптом взявся виходжувати Антона. Він водив його до туалету, водив їсти, водив до душу, а ще — намагався виводити, на прогулянку, до коридору. Він кожної миті був поряд.

Основним методом (лікування) став не примус, а щось схоже на вольове зусилля. Я би сказав — на дієву емпатію. Коли Антон заходився в черговій паніці або криці, він його сильно, за плечі, струшував, а головне, вигукував: "Антоне, все нормально!" І Антон слухався.

Так тривало пару місяців і Антону справді стало краще. За цим пацієнтським самолікуванням із великим зацікавленням спостерігали всі санітари, кажучи десантнику (от не пригадую, як його звали), що він іще так вилікує Антона. Повністю він його не вилікував, але коли я заїхав удруге, то Антон уже самостійно прогулювався. Більше того, хоч він і знаходився в наглядовій, але йому одному дозволяли виходити в коридор.

5.06.2019