Авторепортаж

З того дня моє світло згасло.

Якось трішки неприємно говорити про неприємне. Складається враження, що я жаліюсь. Чи обмовляю хороших людей. Або ж — узагалі!

Складно мені щось на це відповісти. Справа в тому, що іншого життя в мене не було. Ні, звісно траплялись світлі плями — але дуже рідко і дуже — ненадовго.

І тому коли в Почаївській Лаврі, в 2012 році, хтось назвав мене нещасним, мене це вразило. Я ніколи себе нещасним не відчував! Може це був самообман? Все може бути, але повторюю — іншого життя в мене не було.

Ось — у чомусь я недосконалий, в чомусь — надмірний, іноді зашвидкий або ж, навпаки — нерішучий. Але щось у мені, як неперервна нитка свідомості, весь час переконує, що все правильно, що я все здолаю, що моє майбутнє — належить тільки мені.

Пригадую, як у 2009 році я спробував поставити під сумнів узагалі всього себе: свої бажання, мрії, всі свої рішення. І тоді зрозумів — далі відступати немає куди. Це моє життя й нехай воно станеться яким завгодно, але виключно з моїх учинків.

У вересні 2010-го я втратив роботу. Приблизно пів року я усвідомлював, що і як сталось. А потім...

Коли повністю вичерпались заощадження (в травні), я (у червні) вперше — за життя — звернувся по допомогу до брата. Він приїхав і поїхав, нічого не сказавши. Вдруге я вже був змушений звертатись у вересні. Він приїхав й поїхав. Так у листопаді 2011 я на півтора тижня оселився в нього на горищі. Пару разів до мене заходила його дружина. Також іноді я випадково перетинався з його дітьми. Їх у нього було аж троє.

Як не дивно, брат приніс мені навіть телевізор. І це стало справжнім приводом для заздрощів його дружини, тому що в них телебачення не було. Це було дуже круто (хоч у мене й ловив тільки "Інтер").

Одного дня я почув, як наді мною бігають мишенята. За останній рік в мене з мишенятами взагалі склались чудові стосунки. Довгими днями й ночами, від безвиході дивлячись у стелю, я слухав тишу. І в моїй квартирі одного дня з'явились мишенята.

Реакція брата була моментальною, і в чомусь він був правий. Наступного ж дня ми полізли на крокви, наставляючи мишеловки — зі спеціальними шматками м'яса. За кілька днів все було скінчено, і кожного разу я чув, як наступне мишенятко потрапляло в пастку. Останнє з них ще довго пручалось і не хтіло здаватись. І справді, піднявшись наверх, ми побачили, що мишеловка з його тільцем була відтягнута на добру відстань.

В Лозовому в мене в одному куті було складено безліч коробок — від взуття, ґаджетів абощо, вже не пригадую. Так от, одного дня мені навіть видалось, що мишенята влаштували собі там справжні гірки. Було чути, як вони, радісно попискуючи, заледь не торохтячи, злітають униз. А потім знову підіймаються, повторюючи свій атракціон.

Я також відкопав мишеловку і вчепив до неї шматок плавленого сиру. Ну — такий, із сильним хімічним присмаком. Зрозуміло, що ніхто на нього не попався. Цей шматок, не втрачаючи свіжості, так і лишився в мишеловці. Аж доки наприкінці літа, аби, мабуть, довести, що вони невигадані, одне мишенятко попалось.

Три рази брат відвозив мене до інституту Павлова — там зі мною, вперше в житті, спілкувався психоаналітик (жінка). Це була перша людина, що, вислухавши мою історію, відверто мені поспівчувала. Сказавши, що відчуває якусь надважку плиту на моїх плечах і що вона спробує її посунути. А мене дуже втішило, що її відчуття співпали з моїми. Звісно, мій брат платив їй, але це невостаннє, коли я відчув, що незнайомі люди ставляться до мене краще.

Кожного дня я ходив на прогулянки, поступово нарощуючи відстані (я страшний любитель прогулянок). Аж доки одного разу в мене не заболіли суглоби. Я приймав по чвертці "Ріпсолепта" щодня. Психоаналітик одразу попередив, що "Ріпсолепт" має побічну дію — запалення суглобів, але в перший же день брат запропонував прийняти вдвічі більшу дозу. Так би мовити, для підсилення ефекту.

В передостанній день, вертаючись із прогулянки, я вже заледве тяг ноги. На диво, біля одного магазинчика мене перехопила Мар'яна, його дружина, яка саме підвозила з садочка старших доньок. Коли я розказав про свій біль, вона з якоюсь байдужістю відповіла, що «нічого не зробиш». А мені видалось, що це не вона, а скорше мій брат уявив себе доктором Хаусом. Хороший серіал, не заперечую.

Під'їхавши додому, я піднявся наверх. У якийсь момент мені причулось, наче Ігор вернувся додому. Що почалась сварка між ним та Мар'яною, а середуща донька, Іванка, тоненьким голосом голосить: "Тату, не сварись!" Виявилось, що це мені привиділось, але наступного ранку вони й справді посварились. Він лупашив кулаком у стіну й кричав, що він тут головний.

І я від них утік.

24.05.2019