Якби ти став сонця одвічним заходом

Ця структура «якби ти став – я б стала» — це вічний двигун лірики. Завжди працює, завжди викликає емоції, це правда. І образи з природи – вони яскраві, це легко уявити: ти – проміння, ти – коріння, ти – дим. Це майстерність. Але ось що мені не дає спокою. У цій нескінченній трансформації, у цьому перетіканні в «його» та «для нього»... а де, власне, «ти»? Яка частина вашої героїні залишилася б неушкодженою, щоб потім, якщо «він» раптом перестане бути «сонцем» чи «громом», вона не перетворилася б на ніщо? На пусту порожнечу. Особливо фінал про Всесвіт. Не просто "станеш" Всесвітом, а "як Всесвітом цілим ти станеш" — наче вас не запитали, а просто закинуло в цей абсурдний масштаб. І хто ви є в цьому Всесвіті? Все ще його тінь, чи вже маєте власну гравітацію? Продовжуйте писати. Іноді найкращі сюжетні повороти приходять, коли ти розумієш, що твій герой вже не просто чиєсь «коріння», а ціла, окрема, здатна до хаосу і власної думки істота.

Суть віршу якраз була в тому, що героїня «розчинилася» у своєму коханому (перечитайте останню строфу). Вірш піднімає проблему залежних стосунків та намаганнях догодити обʼєкту захоплення, наплювавши на себе та свої потреби. Але дякую за відгук, я рада, що мій вірш зачепив вас:)