«Розкажи»

Ти розкажеш, як мокрий, дурний,

Я стояв під дощем, сам не свій.

Як в нічну глухомань, у бетон

Я приніс тобі серця в полон.

Як до ранку очей не стуляв,

Як слова ніби лезом писав.

Як шептав: «Не приїду…» — брехав,

Бо вже там, під дверима, чекав.

Як ламав свої руки об стіну,

Бо не міг відпустити. Єдину.

Як мовчання твоє, ніби муки,

Забирало з душі мої звуки.

Ти скажи, що байдужий, жорстокий,

Що мовчав, хоч горів одинокий.

Що весна з моїх мрій відлетіла,

Бо в тобі вона вся пломеніла.

Кажи, що не зміг, що я втік,

Що був тінню, упав біля ніг.

Але змовч, як насправді кохав,

І як довго у серці блукав.

Розкажи. Хай сміються, хай п'ють,

Хай на моїх уламках живуть.

Мені досить. Я більше не твій.

Пам'ять врізалась в камінь німий.