Нед: В пошуках правди

Вода обережно розгойдувала лайнер, а люди, переповнені емоціями, поодинці чи купками пересувались кораблем. Вони всі були неймовірно щасливі. Кастеру не хотілося вірити, що з цими людьми щось станеться, але він завжди був реалістом.

А може, став ним після сімнадцяти. Він не був повністю впевнений у цьому.

Перед ними був вхід до ресторану. Одним із незмінних плюсів таких поїздок було безкоштовне харчування та можливість подорожувати, звісно.

Кастер уже давно одягнув би навушники, але через небезпеку, що шкрябається на підкірці свідомості, потрібно було постійно бути напоготові. Кров пульсувала у вухах, а перед очима спалахували іскри. Кожен нерв був напруженим, а здібність була готова спрацювати будь-якої секунди, якщо поблизу він відчує спалах смерті.

Вони сіли за найближчий столик і зробили просте замовлення. Між ними переважно стояла тиша. Логан теж відчував щось потойбічне в кожному атомі, що оточував його, а Джим, відчуваючи напругу від них, сам починав частіше озиратися.

Неочікувано двері відчинилися, і в них хтось увірвався. Голосно, яскраво та дуже гучно засміялася дівчина. Поруч із нею хтось йшов, але набагато тихіше.

— Кастере! — вигукнула дівчина і, швидко підбігши, обійняла його за шию, навалившись на спину. — Нас звела доля, не інакше! Ти вже місяць по вуха у справах, і ми ніяк не зустрінемось у комплексі. Я вже думала викурювати тебе, але, от бачиш, обійшлося! — Вона весело розкуйовдила його волосся і, знайшовши вільний стілець, підставила його до столу. Чоловік, що був з нею, повторив її дії.

— Хто це? — тихо спитав Джим, подивившись на Неда.

— Це Евелін Холл, вона, як і я, — належить до «Легіону», — спокійно відповів Нед.

— Рада познайомитися з вами! Гадки не маю, чого Кас так довго тебе від нас приховував! До речі, — це мій помічник Нейтан. Можливо, ви з ним зможете знайти спільну мову! — Вона перевела погляд на Логана, і її тон змінився. — Я рада знову бачити вас, Капітане Янґ.

— Я давно вже казав, щоб у нейтральних обставинах ви звали мене на ім’я.

— Нічого не можу з собою зробити! — весело засміялась Еві.

Джим дивився за їхньою спокійною розмовою і відмітив для себе, що зовсім забув, хто його людина. Нед Кастер — не звичайний мисливець. Він один із «Легіону», негласний кращий. Людина, що своїми очима бачила пекло, і воно випалило йому очі, настільки пекельним було його полум’я.

Але, не дивлячись на це, воно не зламало його, а зробило ще сильнішим та міцнішим. Неначе сталь, що обпалена полум’ям.

Джим тільки зараз помітив проникливий погляд, яким на нього дивився Нед. У глибині його очей була начебто порожнеча, вона захопила його у свій полон і змушувала затримувати дихання. І Джим збрехав би, якщо сказав, що йому не лячно.

В очах цієї людини він бачив смерть і не хотів навіть думати про те, як вона з’явилася та проростила корені в його душі…

— Корабель почало сильніше хитати, — повністю серйозно мовив Нед, він насупив брови. — Щось у воді. Лячне та дуже небезпечне. Ми наближуємось до нього.

Його погляд перемістився на ілюмінатор. Він вдивився у безкрає синє море, яке покривалося хвилями, а небо, що ще хвилину тому було блакитним, зараз вкрилося грозовими хмарами.

Евелін уже не потрібно було питати його про здібність, вона бачила в його погляді все. Він бачив усю темряву світу своїми очима…

Евеліна стала мисливицею понад десять років тому. Коли вона поїхала у відпустку, то натрапила під час туру на гніздо вампірів. Воно було під охороною вчених. Вона була разом зі своїм чоловіком. Вони сподівались, що лікарі врятують та визволять їх. Але все було інакше.

Стало гірше, ніж було у вампірів. Їх закрили в клітках як тварин і постійно перевіряли на стійкість, ставлячи експерименти. Дні минали дуже швидко, і так минуло чотири тижні. Місяць випав із життя. Той день, коли вбили її чоловіка, був вирішальним.

Через головні ворота увірвався загін. П’ятнадцять спецпризначенців. Здавалося, цього було мало, але виявилось задосить.

Кожен із бійців коштував двадцяти звичайних. Вони були відчайдушними, жорстокими та навіть викликали мурахи на шкірі своїми діями.

Врятував усіх ув’язнених молодий чоловік, якого всі кликали «Усмішка» або «Кас». З його обличчя справді не спадала усмішка. Легка, але вона не сходила з обличчя ніколи.

Навіть коли на них кинувся один із лікарів, а «Усмішка» просто розтрощив йому скроню широким лезом сокири, яка з плюскітливим хрускотом проламала кістки, перетворюючи їх на кашу.

Він виводив їх, прикриваючи собою, залишаючись спокійним та добродушним, коли не зносив голови, звісно.

Після повернення до звичайного життя Еві зрозуміла, що більше не може жити в спокої буття. Вона звернулась до капітана того підрозділу, що врятував їх, і попросилася до групи.

Її взяли та почали навчати.

Кожен день був сповнений навантажень та тренувань, від яких вона валилася без сил.

Ларі — жінка зі сталевим поглядом — навчала її стрільби з вогнепальної зброї. Капітан Янґ тільки й робив, що тренував її витривалість та силу. Сонг навчав спритності та тому, як перетворитись на тишу. Кастер навчав її ближнього бою та, звісно ж, боротьбі з холодною зброєю.

Він був мовчазним, але, аналізуючи її, зміг підібрати ідеальну зброю для неї.

Коли навчання було завершено, Кастер здивував усіх, а особливо її, тим, що подарував їй те, що справді підійде. Він подарував величезну дворучну сокиру, дуже схожу на ту, з якою вона тренувалася. Але ця була зроблена власноруч, вона була особлива. Неначе символ того, що її прийняли до групи…

Для Евелін було дивним те, що її навчають люди молодші за неї, але в очах цих людей набагато більше болю, ніж вона коли-небудь бачила. Всі вони несли в собі свою історію, яку тримали за сотнею замків у серці. Можливо, колись ці кайдани спадуть з їхнього серця, і вона дізнається правду про них усіх…

Нед стояв на носу судна та міцно тримався за поручні. Він схилявся ближче, щоб розгледіти те, що давно намагається розгледіти. Там, глибоко під водою, знаходиться щось, що забрало величезну кількість життів.

Неочікувано з правого боку почувся сплеск води, а наступної секунди величезний мацак зніс його широким ударом.

Тіло, начебто лялькове, полетіло і вдарилося об капітанський місток. Від нього у стіні залишилася величезна щілина. Кастер, зігнувшись, схопився за живіт, а потім, піднявши голову, знайшов потвору. Вона своїми щупальцями обплітала корабель з усіх боків.

— Треба було все ж таки брати сокири, — зітхнув Кастер, але на його обличчі була легка усмішка.

З куточків губ струменіла кров. Потвора стовідсотково зачепила внутрішні органи. І в голові з кожним кроком все більше з’являлося туману. Йому здавалося, що на межі підсвідомості щось невблаганно змінилося.

На палубу почали вибігати люди, яких страшенно злякав гуркіт тіла, що вдарилося об стіну.

Вони бачили щупальця та розуміли, що це означає кінець. Почалася паніка. Люди розбігалися хто куди, а кілька навіть захотіли вистрибнути за борт. Якби їх не зупинили Джим та Янґ, не відомо, чим би все скінчилося.

Логан, набравши повітря в легені, спробував заспокоїти людей.

— Я майор поліції, ми з моїми підлеглими знаходимося на завданні. Ми врятуємо вас та повернемо на берег цілими та неушкодженими, тому прошу повертайтесь до своїх кают і зберігайте, будь ласка, спокій.

— І чим нам допоможуть звичайні мисливці!? — істерично закричав один із чоловіків у перших рядах. Один із тих, що намагався вистрибнути за борт.

— На борту зараз двоє мисливців «Легіону». Вони зроблять все, щоб ви повернулися додому, — з натиском мовив Логан і наказом відправив усіх по своїх місцях.

Кастер у цей час стояв та роздивлявся мацаки, що ще сильніше обплели поручні. Одною рукою він тримався за живіт, а іншою проводив над мацаками, поки ті не зідригнулися, проводячи по його долоні. Руку начебто обдало кип’ятком, а потім вкрило льодом. Він відсахнувся, вдивляючись у потвору. Таке він бачив вперше.

— Кастере, — звернулася до нього Еві.

— Не торкайся її, вона отруйна.

— А чого ти тоді її чіпаєш!? — вона виглядала однаково збентеженою і розгніваною.

— Вона мене вже штовхнула крізь половину корабля. Скоріш за все, у мене тріщина в ребрі та ушкодження органів, — він вказав на кров, яка застигла на його обличчі. — Я не знаю, що саме, але щось важливе.

— Мені іноді здається, що ти вважаєш себе безсмертним, — зітхнула Еві та, взявши його під лікоть, повела до каюти. Він і сам міг це зробити, але вирішив не ламати її бажання подбати про нього.

Вона зробила йому міцну пов’язку та залишила мазь проти опіків. Він залишив її на вечір та тільки промив руки водою. Краще не ставало.

Він сидів, прислуховуючись до тиші. Всі інші стоять, охороняючи периметр, отримавши чітку заборону торкатися цієї потвори. На мозок тиснув плескіт води, він начебто перетворився на шепіт, що переростав у крик. Кастер був на межі сну, коли почув голос, який не зможе забути ніколи.

— Невже ти забув мене, блакитноока принцесо?! — насмішка та в’їдливість пронизувала кожне слово.

Він різко розвернувся, і в ніс вдарив сморід, який він намагався забути всім своїм єством. Гниль та кров…

Кастер прав одяг по три рази на тиждень, мав величезну колекцію парфумів та жодного разу не затягував із прибиранням. Тільки, щоб вивести сморід, що начебто в’ївся в шкіру…

— Ти! — голос тремтів, а мозок судомно працював. Що робити?!