Нед: В пошуках правди

— Я… — замість звичайного голосу був хрип. Кастер судомно ковтнув та промовив, перериваючи голос у голові. — Я… був піддослідним в лабораторії «Джерело»…

На кімнату опустилась тиша. Здавалось, вони навіть не дихали. Майор дивився, не маючи сили відвести погляд. Він здогадувався, що в легенді спецпризначенців щось не так, але не був готовий дізнатись таку правду.

Серце стисло болем.

— Кастере… — він почав говорити, але слова застрягли в горлі. Що можна сказати в такому випадку? Всі слова втратили будь-який сенс.

Кастер звів брови і швидким рухом стягнув із себе сорочку. Біла майка не могла приховати плечей та передпліччя, а приховувати було що. Все ліве передпліччя було вкрите щільною пов’язкою. За неї Нед і взявся неслухняними пальцями. Рухи були роками відточеними, як і все, що він робив.

Інакше неможливо.

Інакше він давно б заплатив життям за свою необережність.

Очам поставала світла шкіра, а трохи далі, біля самого зап'ястя, вибиті цифри. Вони були нечіткі та майже невидимі через величезну кількість шрамів, що вкривали номер майже цілком.

— Я знаю, що твої батьки були людьми з великої літери. Ваше прізвище прославилося в широких колах мисливців ще до того, як набув чинності закон. Як син таких великих людей тільки міг потрапити в таку ситуацію? — невпевнено спитав Логан.

Нед мовчав, а потім несподівано посміхнувся. — Для того, щоб зрозуміти, треба починати з самого початку…

— На відміну від своїх батьків, я був жахливим боягузом. Від одного погляду на перевертня у мене тремтіли коліна, а зброя випадала з рук. Після кількох таких вилазок батьки зрозуміли, що толку з мене не буде, тому сказали зосередитися на навчанні. Я навчався в академії мистецтв, майже весь час витрачав на малювання чи читання, яке тоді просто обожнював. Мене неможливо було відрізнити від звичайного підлітка, а зіставити такого, як я, з моїми героїчними батьками було дуже складно. Але все змінилось після однієї поїздки…

29.08.2003 рік. Штат Луїзіана. Новий Орлеан.

Сонце приємно світило, даруючи свої останні промені. Навколо була задуха, вже дуже скоро повинен вдарити дощ. У цій місцевості це було не рідкісним явищем. Чорний джип рівномірно їхав по розпеченому асфальту, а в салоні точилася приємна легка бесіда.

Вони тримали шлях додому. Після кількох тижнів, проведених у компанії гарних друзів, повернення додому здавалося чимось містичним, але не менш радісним.

— Як ви дивитесь на те, щоб по дорозі заїхати по фастфуд та подивитись разом якісь фільми? — Ітан подивився на сина, що сидів на задньому сидінні, а потім на дружину.

— Звучить чудово! — Менсі широко усміхнулась. — А що ти думаєш, Неде? — м’яко спитала жінка, з ніжністю дивлячись на серйозного сина, що щось вперто виводив у блокноті.

— Було б чудово, — пробурмотів він, а хвилину потому відклав блокнот у сторону. — Це справді гарна ідея, тату. — Обличчя хлопця трохи прояснилось.

Батько з теплом подивився на сина і м’яко посміхнувся йому. Кастер уже зовсім дорослий, наступного року піде до університету, а там не за горами своє життя. Йому вже сімнадцять… Як же швидко плине час…

Найбільше Ітан любив згадувати історію, яку хотілося розповідати всім, хто зможе вислухати. Ім’я Кастеру обирали дуже довго, перебрали безліч гарних імен, але всі вони здавались не такими. І от коли до пологів залишалось кілька днів, залишилось два. Менсі наполягала на простому, але милозвучному імені «Нед», а Ітан схилявся до більш серйозного «Кастер». Довго вони сперечалися, але знайшли рішення.

У свідоцтві про народження їхнього сина новими чорнилами було виведено: Нед Кастер Фаєр.

Хто тільки міг подумати, що в сім’ї мисливців народиться повністю творча людина. Його пальці вправно грали на клавішах фортепіано, а не заряджали вогнепальну зброю, а обережні руки створювали тільки картини. Але вони були не проти, аби він був щасливим, а все інше не мало значення.

У салоні лунали приємні бесіди, а легкі жарти розріджували атмосферу, але неочікувано перед машиною з’явився чоловік.

Ітан вдарив по гальмах, викручуючи кермо вправо, але машина, не витримавши такого, перевернулась із пронизливим хрускотом битого скла та ляском металу.

Кастер чув, як начебто з-під товщі води, його кликали батьки. Їхні голоси були сповнені напруги та справжнього страху. Перед очима пливло, але він вгадував силуети батьків. У батька була розбита скроня, стікала кров, вкриваючи багряним обличчя. А в мами була розбита брова та дуже пошкоджена щока, але в цілому вони були майже неушкодженими, як і сам Кастер. Якщо не враховувати удару головою та ногою.

Але тиша та спокій тривали не довго. Двері, що вели до заднього сидіння, вилетіли під натужною силою потвори, що потягнула його за ноги на вулицю.

Небо було похмурим, ось-ось повинен вдарити дощ. З громом та блискавкою, з проливною зливою, але зараз на це ніхто не звертав уваги. Його батьки кинулися з машини з внутрішнім страхом: можливо, вони бачать його востаннє…

Їхнім очам постала картина, від якої мурахи поповзли по спині, а руки судомно смикнулись у підсвідомій надії забрати та захистити його.

Потвора тримала його на витягнутій руці, стискаючи шию, перекриваючи кисень. Інша рука потвори своїми кігтистими лапами роздирала його плече, біль пронизував кожну клітинку його тіла, з губ зривався зірваний хрип.

— Ви дізнались надто багато, влізли занадто глибоко, а «Джерело» вміє приховувати свої таємниці, — чоловічий голос завиваючи казав.

Ітан зробив судомний крок у їхню сторону. Це його син. Це його хлопчик! І він не дозволить, щоб він відповідав за його гріхи!

— Відпусти його! Він ні в чому не винний, забери мене!

— О ні! Це було б дуже просто! — скрипуче засміялась потвора. — Ви повинні страждати, — повільно, немов тягучий мед, проспівав він.

Кігті потвори з противним хлюпотом пройшлися по очах, вириваючи з коренем. Кров застелила обличчя, а крик, що зірвався з губ, згас, перекритий рукою. За хвилину тіло обм’якло, повисаючи лялькою в руках потвори, але серце його продовжувало битися…

30.08.2003. Штат Луїзіана. Назване місто Овер. Місцевий час — 20:26.

Кастер чув шурхіт кроків навкруги. Голова паморочилась, а тіло погано слухалось. Очі відкривались насилу, але коли в нього це вийшло, нічого не змінилось. Темрява була його супутником. Але паніка не встигла захопити його.

В ніс вдарив сморід, важкий, солодкувато-гіркий. Він осідав на язиці, викликаючи позиви нудоти, але Кастер тримав себе в руках, розуміючи, що стане тільки гірше. У суцільному смороді він розрізнив найсильніші запахи.

Кров та гниль. Не сміття чи овочі. Ні, зовсім ні. М’ясо, що пролежавши довго, почало гнити. Від здогадки не стало краще…

Він почув швидкі кроки, а потім залізний скрип. Двері з гуркотом відчинились і так само швидко зачинились. Хтось наближувався до нього, а він не міг навіть побачити свого кривдника. Нед проковтнув комок у горлі.

Різко, десь із правого боку пролунав неприємний, хриплий голос, від людини смерділо важким тютюном та солодкувато-гірким. Чимось невловимо огидним. Від нього смерділо мертвечиною. Людина, він сподівався, що це вона, лякала набагато більше всіх вовкулак та вампірів разом узятих, що він бачив за все життя.

— Наша блакитноока красуня прокинулася! — Грубі пальці насилу підняли його з ліжка та обхопили обличчя, втискаючи нігті в шкіру. — Ти унікальний екземпляр! — збуджено хрипів чоловік. — Нам дуже пощастило поцупити такого, як ти! Ти станеш чудовим прототипом нашого нового експерименту! Якщо, звісно, виживеш. — Холодні слова обпікали та простягали свої тонкі, потворні пальці до самої душі хлопця. — Твоя кров унікальна, не така, як в інших. Ти — скарб нашої лабораторії, тому будь впевнений, — він схилився ближче. — Ти залишишся тут назавжди.

«Лікар» сильно відштовхнув його назад на твердий матрац:

— Але не бійся надто сильно. Краще звикай, тому що відтепер таким буде твоє життя, — глузливий сміх розсікав простір. — Ледве не забув! — «Лікар» поляскав себе по халату і дістав звідти щось.

Кастер від страху забув, як дихати. Перед очима була темрява, що переривалася тільки рідкими нечіткими спалахами світла. Він знав, що його очі були широко розплющені, але побачити нічого не міг.

З його губ зірвався жалюгідний вискіт, що вирвався проти волі.

— Ну-ну, — по щоках сильно поплескали, залишаючи слід. — Не треба боятися, якщо будеш гарно себе вести, то все скінчиться швидко. Ти навіть не зрозумієш цього, а твоєї свідомості начебто й не було. — Хрипло засміявся його кривдник.

Кастера смикнули за ліве зап’ястя, затиснувши в мертвій хватці. До шкіри притиснули пристрій, що сильно затріщав, а потім з'явився біль. Нестримний, льодяний, а через хвилину все скінчилось.

— Тепер можеш відпочивати. Поки. Рани твої ми вилікували за хвилину, і шраму не залишиться. За це можеш сказати дякую! — знову засміявся чоловік. — Ну, а зараз я покину тебе, синьоочка, але можеш навіть не сподіватися, що про тебе забудуть.

Так само різко його відпустили, а голосний лязкіт залізних дверей оповістив про відбуття «лікаря» з кімнати. Саме цей лязкіт найсильніше відбився у пам’яті, як передвісник усього жаху, що ще буде…

Спогади були туманними та нечіткими. Іноді кілька днів, а іноді тижнів могли дуже просто випасти з його пам’яті, тому що мозок рятував від болю.

На зап’ясті лівої руки йому вибили чорними чорнилами номер. Він начебто лишився свого імені. На блідій шкірі вибиті цифри «8965». Вони були опуклими, і після часів, проведених у медитативному вивчанні цього напису, Кастеру здавалося, він ніколи не забуде його…

Кожен день був схожий на інші. Ранок, аналізи, обстежування, «тести». Вони перевіряли його тіло на стійкість. Били, різали, ламали, а потім заліковували так, ніби нічого не було. Тільки маленькі світлі шрами говорили про те, що він ще не зійшов з розуму.

Слух став гострішим, через що існування стало дуже незручним. Навіть вночі він міг почути стукіт серця охоронця, що сидів на самому краю коридору. Він чув розмови «лікарів» та всіх, хто приходив туди. Кожне слово било нещадно по нервах, а стукіт приладів змушував морщитися.

І все з початку, але до звичних рутинних обов’язків додалися тренування та бій між такими самими, як він. Навички відточувалися, а накази наглядачів ставали все більш божевільними, аж доки у Кастера не вичерпалося терпіння.

30.10.2005. Штат Луїзіана. Назване місто Овер. Місцевий час — 09:27.

Це був черговий «тест» на стійкість. Коли ноги Кастера вже щільно були прив’язані, він відчув сильний прострілюючи біль у голові, а потім світ вибухнув яскравими фарбами.

Перед ним схилявся «лікар», якого він зустрів у найперший день. Він бачив його риси, гострі та довгасті. Нескладні та нечіткі. Бачив коротке сиве волосся, що збивалось у незрозумілий шмат. Його силует світився багряно-чорною димкою. Що б це не значило, Кастер розумів, на руках цієї людини далеко не одне життя. Від одного погляду на нього підступала нудота…

Усі, хто стояв навколо, увесь персонал, мав якщо не меншу, то більшу кольорову гамму. Але у кожного з них було хоч одне вбивство за плечями.

Кастера сповнила лють. Перед очима пливло, але він уже, не звертаючи на це уваги, кинув погляд на стіл з інструментами. Там він бачив різноманіття зброї, але його зачепила особлива. Він швидко вихопив велику сокиру з усього, що лежало на столі. Фарби дивували погляд, звиклий до темряви, але це не могло не радувати його.

Вони не встигли навіть згрупуватися, коли сокира одним сильним ударом розкроїла череп «лікаря», що вже готувався винищувати його з середини черговий раз. Знищувати його свідомість, щоб не залишилось нічого…

Кров розплескалася у всі сторони та залила обличчя Кастера. Але він не звернув на це жодної уваги, а тільки подивився на лезо сокири. Він бачив своє зображення. Бачив світліші, ніж раніше, очі, довгі нерівні пасма, колись вугільно-чорного кольору, а зараз воно розсівалось великою кількістю сивих прядок. Навколо нього ореолом розповзався жовтий відблиск. Він скривився, а потім його губи розтягнулися у широкій усмішці.

Одного за іншим Нед вбивав увесь персонал. Усіх, хто траплявся під руку і мав хоч частку крові на руках. Усмішка так і не спала з його обличчя. Він йшов далі, знищував та вирізав. Він вигризав собі шлях на свободу.

Коли останній працівник впав обірваною лялькою, Кастер покрутив у пальцях ключ від кімнати управління і, швидко пересуваючись, знайшов кімнату. Двері відчинились швидко, а панель управління одразу впала в око.

Він пробігся поглядом, а потім вдарив по клавіші управління безпекою. Всі двері в лабораторії відчинились. Всі палати були відчинені. Кастер бачив силуети та відблиски синього та зеленого кольорів. Вони такі самі, як і він, жертви. У більшості діти.

Перед очима вже почало невблаганно пливти, коли він, схилившись над панеллю, знайшов одну, дуже важливу кнопку. Ще ширше усміхнувшись, він натиснув на неї й у ту ж секунду розвернувся та пішов до виходу.

Сходи здавались нескінченними. Сонце з незвички сильно вдарило по очах. Перед собою він побачив спину одного з охоронців. Міцніше перехопивши сокиру, він у два кроки наблизився до ворога, завдаючи останнього удару. Все скінчено…

Він, примружившись, схилився та зняв окуляри з тіла, що лежало в його ногах. Окуляри з синіми скельцями ідеально сіли на його обличчі, що було вкритим кров’ю та частинками кісток. Сокира була міцно стиснута в руках.

Вперше за довгий час він вдихнув свіже повітря. Вітер обережно торкався його заспокоєного обличчя, що ще було оздоблено усмішкою. Тонка біла лікарська сорочка, що була майже повністю багряною, дуже погано захищала його від жовтневого холоду, але Кастеру було на це начхати.

Навкруги голосно ревіла, розносячи тривогу, сирена.

Він чув гул гелікоптерів. Шурхіт трави та гучних кроків…

Вітер розкуйовджував його чорне волосся, що спадало майже до плечей. В його вуглисто-чорному волоссі було занадто багато срібла. Він посивів у свої сімнадцять років. А відчув волю знову тільки у неповні дев’ятнадцять…