Нед: В пошуках правди

Вони прибули до місця призначення о дев’ятій ранку. Логан ще спав, тому Джим, залишивши їх у машині, придбав квитки на лайнер. Вони належали досить відомій компанії, кораблі якої вже не перший раз зникали у морі, але вона вперто продовжувала працювати, вдаючи, що нічого не було.

До відправлення залишалося ще дві години.

Коли Логан відкрив очі, то побачив цікаву картину. Кастер і Джим сперечалися, тому що перший дуже не хотів залишати улюблену зброю в далеких глибинах авто. Логан згадав, що саме Нед називає «улюбленою зброєю» — дві срібні бойові сокири. Вони були зроблені на замовлення, особисто під нього, і зазвичай саме ними він виконує всі завдання. Вогнепальною зброєю користуючись у крайніх випадках.

Кастер зітхнув так, немов на нього обвалився величезний вантаж образи, але мовив:

— Ну добре-добре, піду з тими твоїми кинджалами та пістолетом!

— А раніше так не можна було? — Джим показово закотив очі, але губи його розтягнулися у переможній усмішці.

Нед проігнорував його і вигукнув:

— Все! Час іти до лайнера. Пів години до призначеного часу! — голосно оголосив Кастер, вказуючи на годинник.

— І як ти тільки помічаєш усі ці дрібниці раніше за нас, — зітхнув Логан, вилізаючи з машини.

— Внутрішній годинник, — він неочікувано з’явився за його спиною та поклав руку на плече.

— Можеш запасатися нервами, а курс заспокійливих спитаєш ось у нього, — він вказав на Джима, що тільки зітхав. — Зі мною складно, — іскриста усмішка зовсім не відповідала його словам.

— Я і забув, — показово застогнав Логан, розкуйовдивши його волосся. — Ходімо вже, вихорчику.

Кастер хмикнув.

До посадкового містка дійшли в тиші, а там, показавши документи та квитки, пройшли на корабель. Нед був напруженішим, ніж зазвичай. Не любив він воду, взагалі. Вперше за дуже довгий час він пересувався, тримаючись за поручні. Це не сховалося від очей його товаришів, що одразу окинули його збентеженим поглядом.

— З тобою все добре?

— Не люблю я воду, — трохи надламаним голосом мовив він.

— А раніше сказати не міг? — Логан ледве не вдарив себе долонею по обличчю.

— Це не завадить виконанню завдання! — рівним голосом промовив він.

— Від бійця особливого призначення в минулому я меншого і не очікував, — Логан хмикнув. — Але все ж таки…

— Все добре, — Нед вирівнявся та відпустив поручні, легко торкаючись їх кінчиками пальців. — Я доведу цю справу до кінця, — надто серйозно мовив він.

Логан тільки хитнув головою та вже гучніше покликав його за собою.

Він пам’ятав, як двадцять років тому до нього привели дев’ятнадцятирічного хлопця, усього перемазаного кров’ю. Була середина жовтня, а той був у тонкій лікарській сорочці та таких самих штанях. У його руках були затиснуті руків’я двох сокир, а очі дивилися тільки в одне місце, не реагуючи ні на що.

Він тоді ще не працював у поліції, а тільки прийшов до командування одного підрозділу і набирав собі команду. Ось йому і привели кандидата. За словами спецпризначенців, що врятували його, то це саме він перебив усіх, хто знаходився в потаємній лабораторії організації «Джерело». Вже багато років її намагалися відстежити та знищити під корінь, але все було марно.

Здавалося, вона проростила своє коріння глибоко під землею.

Вони припускали, що хлопець потрапив у лікарню для психологічно хворих та, не витримавши, втік. Потім через втрату зору його свідомість помутнішала, і він, натрапивши наосліп на цю лабораторію, перебив весь персонал. Залишивши живими всіх, кого було викрадено роками до того.

Логан не вірив у цю теорію, але правди не знав. Кастер ніколи не розповідав йому, як сталося насправді. Складалося враження, що він був сліпим з народження, але коли вони почали тренуватись, він вперше заговорив та спитав:

— Сьогодні гарна погода? Небо блакитне? Чи його заволокло темно-сірими хмарами дощу? — Так про фарби не може говорити людина, що ніколи не бачила їх своїми очима…

З того дня і на далекі роки вперед у них з’явилася традиція. Коли вони поверталися до штабу по обіді після тренування, Кастер завжди приходив та сідав поруч із ним, піднімаючи очі вгору. Перед очима були білі спалахи, але чіткої картинки так і не було. Він за роки такого життя вже змирився з тим, що ніколи більше не побачить неба.

Його загін займався виключно «Джерелом», та за довгі десять років роботи до серця організації вони так і не дійшли. Їхній відділ розформували та відправили геть зі служби.

Логан влаштувався до відділу поліції та зумів навіть залишити при собі свою посаду. Без команди, до якої вже не просто звик, а прикипів усім серцем, було дуже сумно та навіть самотньо. І ось коли він уже звик до рутини, у його двері неочікувано постукали.

А за секунду до них влетів Кастер своєю персоною, зі своєю незмінною широкою посмішкою та окулярами з синіми скельцями. Під час служби він віддавав перевагу пов’язці з широкої тканини, що закривала очі.

— Капітане! Як я радий вас бачити!

Логан витріщився на нього здивовано, але губи його проти волі розтягнулися в усмішці.

— Радий тебе бачити, але як ти дізнався, що я тепер працюю тут?

— Я став мисливцем і ось нещодавно перебрався сюди. Коли переводили, дали нового поліцейського та закріпили його за мною. Тобі повинно було прийти сповіщення, — Логан згадав про файл, що ще не встиг відкрити.

— Я був дуже здивований, коли побачив знайоме ім’я, — Логану прилетіли документи. На білому папері чорними літерами було й справді виведено його ім’я.

— Сподіваюсь, це був приємний подив? — насторожено спитав він, вдивляючись в обличчя навпроти.

— Ще й як, капітане! — засміявся Нед та став струнко. Рука вже знайомим жестом вдарила у груди. — Моє серце палає за наш народ, я буду гідний працювати під вашим початком, капітане! — Очі доброзичливо примружилися. Нед, засміявшись, сів за стіл.

— Розповідайте, капітане, чим жили ці кілька років!

— Ну, це довга історія.

— Час — це єдине, що в мене ще є.