Смарагдовий біль

Господар гори втратив сутність свою,

Прокляття покликало душу його.

Печера, що сяє барвами зорі,

Не варто було ступати туди.

Прогулянка володіннями — злом обернулась,

Небачені квіти звабливо всміхнулись,

Стежку сплели, мов смарагдова тінь,

Ввели його в світ чужих видінь.

Там де листя шепоче древній закон,

Скеля відкрила свій темний бастіон.

Брама підземна — сяйво й пітьма,

" Іди..." — голос темний звідусіль лунав.

Смарагдові квіти, камені-іскри,

Сяяли ніжно-манливо з глибин,

Привели вони до підземних джерел,

Де біль застряг у тріщинах мовчання.

Озеро блиснуло — спогад-кинджал,

Минуле Господаря торкнулося скронь.

Побачив себе — у крові та у славі

Але серце його вже давно не співало.

Колись він був воїном — мечем і бурею,

Ламав долі своїх ворогів без жалю.

Перемагав, допоки не побачив навколо —

Кістки під ногами й обличчя пусті.

Від слави зостався лиш попіл гіркий,

Убивця і месник, герой без весни.

Пішов на вершину — не долю шукати,

Хотів з Вічною разом в безодню піти.

Та гора його прийняла, як суддя,

І голос її у вітрі пролунав:

"Носитимеш тягар усіх, кого зламав —

Доки Вічна тебе не звільнить від ран."

І став він Господарем без часу й імені,

Без минулого, тільки з тінню жалю.

Та сьогодні печера розкрила забуте,

Пам'ять отрутою влилася у кров.

Блукає тепер у лабіринті проклятім,

І в серці його не палає вогонь.

Збагнув він минуле, розчинився у тінях

Й смарагдова пітьма заполонила думки.

У мороці вічнім, тьм'янім, глухім,

Іскра жевріє — остання з надій.

Може, зійде колись світанок палкий,

І впізнає Господар... себе між живих.