Електронні книги / #воїн (35)

Лишай позаду

Любов і зраду,

Борги й дороги.

Твоєму Богу

Відтяли ногу,

Малюють роги.

Лишай послання,

Нехай останні

Зачинять двері,

Складуть присягу,

Наповнять флягу

І вип'ють з неї.

Ще на подвір'ї

Літає пір'я,

Здійнявся вітер.

А кольорові

Сліди від крові

Уже хтось витер.

Лишай позаду

Свій дім, посаду,

Як воїн майя.

Мершій підводься,

Іди до Сонця,

Воно чекає.

Кров’ю без страху пишу заповіт -

Прості, але справжні слова у цій хурі:

Не сила тримає цей світ,

А серце, що не зламалось у бурі.

Гей, знайди спокій у винних гронах -

За тих, хто не згорає в гніві.

Бо слава - не в монетах і коронах,

А в серці, що вірне і сміливе.

Чи здолаєш долю цю криваву

Без тронів і без золотавих веж?

Не дарунки й мечі несуть славу,

А дух благородний, що не знає меж.

Сховаю меч і до дружини рушу,

Вип’ю келих - і відступить втома.

Не безкраї землі заспокоять душу,

А добрі справи й повний стіл удома.

Гей-гей, налий по вінця, брате,

І шторми й бурі лишаться позаду!

Не в лезі вся наша відвага,

А в серці, що плекає дім і правду.

(4 травня 2025)

Той світ, де щастя грілось у долонях,

і мрії скрізь цвіли, неначе мальви,

зруйнований, а з ним зів'яла доля,

та битва вирішальна ще за нами.

У спокій огорнулася сталевий,

як океан перед страшним цунамі,

нутром відчула, що приціл на нерві.

Здаватися ж вона не планувала.

Так, дівчина, та не слабка, тендітна,

можливо, у майбутньому з коханим,

а зброя зараз у руках, не квітка.

Лунає постріл... Раптом, бачить маму,

себе малою.. і весна ...та тьмяна...

Не чути співу, холодно, ще й сіро...

Посеред трав... Так млосно пахне м'ята...

Гіганський шершень сів на ніжне тіло...

Закам'яніла, мов дружина Лота,

не зрушить з місця, голосом ні слова...

Її вкриває мами шаль шовкова..

Здалося, знову мирне небо. Вдома.

Всміхнулась мама лагідно - прозора:

,,Борися, доню, смерть твоя далеко.

Ти зможеш все, з тобою перемога."

Й розсипалась мільярдами молекул.

Така тендітна та грана красуня.

На вигляд мила, слабка та невина.

Та тягне за собою стіки смертей,

Ріки крові та стежки, що вкриті тілами.

Благання помилувати їх брудні душі.

Закінчувалися відрубуванням голови

Блискучим мечем.

Її грація, її витонченість збивала з ніг,

А її безжальні вбивства,

Змушували кров у жилах застигти.

Вона в душі воїн.

Образ чудвовой квітки.

Вона в танцях

Може передавати всю свою історію,

Всі її страждання.

А після місива

Посміхнеться

З полегшенням.

Сміявся товстопузий багатій

Із друзями гуляючи у барі:

- У цьому світі все - лише товари.

Політиків купую, як повій.

Я тренди задаю, я правлю бал.

І не лякаюсь ні війни, ні грому.

Мені, немов теляті золотому,

Приносять люди душі на алтар.

У мокрому окопі на нулі

Сидить хлопчина, втомлений і змерзлий,

І страх проймає, ніби гостре лезо,

Коли снаряд торкається землі.

Не має статків, влади між людьми.

Та побратимів не цікавлять гроші.

Як на алтар, себе кладуть на ноші,

Його від кулі криючи грудьми.

Земля цинізмом прогнила до дна.

Уже б і не крутилася, одначе

Такі серця в окопах тих гарячі -

Лиш через них не спиниться вона.

мої руки в крові ворогів,

чи я все ще хороша, кохана?

вірне лезо зрубило купу життів

під с𝒂ме коріння, без жалю.

не дивися на мене, благаю.

ти і досі не бачиш мене.

ніког𝒐 не щадила я, спалюй

на багатті — відьомськ𝒆 серце зле.

чому сяєш коханням, чарівна?

чим змогла я тебе притягти?

горло стисне нашийник залізний —

грубим псам не дозволять втекти.

мої руки створили для битв,

не для ласк і прелюдій, любове.

зуби скаляться гостротой вбивць,

від укусів янгол мій не застогне,

а помре в страшних муках.

я цього не дозволю і крапка.

відмовляюсь тримати слова на вустах:

«твоє сяйво лікує мою лихоманку,

розбиває броню, засинає під серцем

чорним ніжним котом, що залишитись хоче.

стань для мене бажанням оголитися смерчем

й всі нещастя твої зруйнувати вогнем.»

втомлена посмішка ліс освітила —

кохання, здається, не тільки про кайдани.

не вважай мене доброю й ніжною, мила,

та для тебе готова подолати цей рівень важкий.

Поки тебе зжирає все з середини, ти все погубиш, ти все втратиш.

На що ж тоді ти розраховуєш.

На що сподіваєшся, коли нічого не стане?

Витри свої сльози, вставай, бери у свої руки зброю.

Борися за себе, повстань проти усіх.

Ти нездоланна скеля.

Палкий вогонь.

Могутня ріка.

Сильний духом вітер.

Всі шукають твої слабкі місця.

Не здавайся.

Борися, борися за себе, за свої мрії, за всю себе.

Поки вони правлять теревені, ти намагаєшся марно достукатися.

Позбався цього всього, позбався від незгод.

Позбався від своїх сумнівів.

Витри свої сльози, вставай, бери у свої руки зброю.

Борися за себе, повстань проти усіх.

Ти нездоланна скеля.

Палкий вогонь.

Могутня ріка.

Сильний духом вітер.

На кого ти залишиш тих, хто у тебе вірить?

На кого ти залишиш тих, хто тобі довіряє, любить тебе.

Не позбавляй їх, не покидай їх.

Не дозволь нікому піти схожими дорогами, слідами.

Зітри їх спомин.

Не дозволь їм ступити на ту дорогу.

Зітри, заплутай, але спини їх.

Витри свої сльози, вставай, бери у свої руки зброю.

Борися за себе, повстань проти усіх.

Ти нездоланна скеля.

Палкий вогонь.

Могутня ріка.

Сильний духом вітер.

Уперед, уперед.

До останнього подиху захищай усіх, але живи заради них, заради себе, заради мрії.

Наповнивши божим світлом вояків - ангелів наших,

Накривши темрявою ворогів вояки - ангели наші

Очищуючи від злого ока вояків - ангелів наших

в одній руці стискаю перо, а в іншій — меч.

пишу вірші, прозу, листи,

огортаю любов'ю, підкоряю смерчі...

шрами ховаю — «світи».

сідайте зручніше, беріть всю байдужість —

я почну розповідь нудну свою,

як воїн — дитя моря, лісів й революцій,

свій шлях до мети мечом зі сталі проклав.

його руки в крові — ворогів, друзів, власній.

його очі горять — в них вогонь лихих днів.

ноги міцно стоять на землі — не втечуть, приймуть бій,

щоб одного дня дістатись рідних берегів.

зуби скалить хижим оскалом,

ричить, наче звір, відчайдушно кидається вбік.

він один, його вибір не знайомий зі страхом —

до груді притискає помаранчевий самоцвіт.

«світи та борись» — голос зривався завжди.

ці маяки так далеко, йому не дійти!

«потони в цьому жалю» — шепоче чужак, —

«нехай забере життя твоє буря.»

прокинувся воїн, підняв очі до сонця —

воно м'яко гріло крізь хмари пухкі.

«не лише гострий меч — твоя славетна зброя,

запусти світло в серце, дослухайся до сліз»

дорогоцінні краплі по кривавим ланітам —

змивають весь бруд з серця й шкіри, рятують.

сіль дере рани, кривить лице гримаса зневір'я.

«я був собі ворогом» — судинами тече люта ртуть.

казки завжди мають щасливий кінець —

наш герой знайде щастя, дістанеться моря.

воїн цей — моє відображення в дзеркалі вірне,

а значить, і я не погоджусь тонути в жалю.

крила свободи тягнули на дно

хаотичних обставин і в'язких думок.

золото пір'їв не простить помилок,

мечем долі карає, беручи у полон.

цей воїн упертий. короля не признає.

на коліна впаде лише в разі поразки.

голову вище — і вперед, за метою,

дух мятежника в ньому — підвищились ставки.

«дурень ти, гордий наш самогубець!

підкорися чужому мечу, не дуркуй.

біля ніг монарха славу й успіх здобудеш,

а відмова принесе лиш задушену смерть.»

на це воїн тихо всміхався —

гостро, холодно, ніби усмішка — сталь:

«якби ж я так гидко за життя це чіплявся,

вбився б сам швидко й болісно — така в мене мораль.»

затихали всі пани, відходили подалі,

проте жах цей тремтячий заважав утекти.

на них пильно дивились два озера-вулкани —

яскравий бурштин палав лютим вогнем.

шкіряні чоботи трощили кістки ворогів,

срібний меч розчищав всі дороги до цілі.

небезпечний оскал, погляд жорсткий, шалений —

воїн йшов проти всіх, хто готував кайдани.

кров'ю недругів лицар плямував обладунки.

байдужо зітхав, стираючи червоне з ланіт.

очі палали яскравіше, наче

море крові та трупів — найцінніший трофей.

він горів, як багаття в купалову ніч,

він спалив все минуле, порвав ланцюги.

вільна птиця розправила крила. бойовий клич...

та кохання могутніше за королівські тортури.

під ребрами вибухнув солодкий біль,

післясмак апельсинів воскресив вбите минуле.

кривавий безжалісний шлях позбавив надій,

та прозоро-блакитне море звихрювало серце пожухле.

на слабких ногах воїн йшов до води,

бліді губи тремтіли, глотку стиснули сльози.

солоні краплі, солоне море, сіль на шкірі, на зброї —

поцілунки вітру загоювали рани.

бурштинові вулкани яскрилися дивом,

жага самостійності й вбивств поступово вщухала.

лицар обронив меч на пухнастий пісок,

опустився на коліна поруч з ним і схилився.

рука впевнено зависла над серцем у німій клятві,

в обіцянці довірити життя, волю, силу, тіло й думки.

лагідним, бурхливо-спокійним морем поцілований,

дух воїна знову палав обраною покірністю.

жоден король не схилить його перед собою,

жоден монарх не заволодіє цими духом і вірністю.

біло-спокійні хвилі блимнули німою усмішкою.

«ви подарували мені мету найсвітлішу.»

сонце підіймалося небесним полотном.

«світи, воїне бравий, захищай — не руйнуй.»

твердий погляд темно-солодкого меду

нарешті дізнався, що ж таке є «кохання».

***Залишилось зовсім трохи***

——присвячується нашим хлопцям в ЗСУ——

Залишилось,

Зовсім трохи

Залишилось!

Помилились

Ви порогом,

Помилились!

Обірвалось,

Щось навіки

Обірвалось -

Не дізнались

Ми їх долю,

Не дізнались…

Відлетіли

Їхні душі,

Відлетіли!

Не хотіли -

Море й сушу

Облетіли!

Обірвалось,

Щось навіки

Обірвалось.

А, здавалось,

Що навіки…

Так, здавалось

Загартують

Нас вар‘яти,

Загартують!

Не марнують

Час хлоп‘ята,

Не марнують!

Фантастичні

Наші хлопці,

Аж космічні!

Добре вдують ,

Вам, рєбята,

Добре вдують!

Захищають

Наші хлопці,

Захищають!

Відбивають

Цю навалу,

Відбивають!

Залишилось

Зовсім трохи,

Залишилось!

Наша правда!

Наша воля!

Наша сила!

Kateryna Pylypchuk © 20/07/2022

***Воїн***

Стріли сонця летять у безодню…

Воїн….

Він знає їм ціну…

Лік життів вже іде не на сотні…

Воїн…

Гей, дивись, он, вважай на міну…

Хресний хід, бій кривавий, світає…

Воїн….

Скінчилася бійня….

Воля вольна, любов, земля оживає…

Воїн…

Вдячність, обійми…

@KaterynaPylypchuk ©️ 3/10/2022

Картина Boris Groh “Revenge, 2022”, oil on canvas.

Це не ти мене ведеш,

Бо ти напрямку не знаєш.

Певно, думаєш, що йдеш?

Ні, москалю, ти - шагаєш!

Ти шагаєш по землі,

У якій - моє коріння.

Де не раз вже москалі

Тут знайшли "пакой" і тління.

Ти - з залізом у руках.

І вважаєш, що то зброя.

Я ж - з залізом у руці.

То ж рука - залізна моя!

Ти чого лице прикрив?

Ну, невже - боїшся вроків?

Та ж Кіріл тебе хрестив,

Як і решту ваших орків!

Ні, нема на вас хреста.

І немає Бога в серці.

Голова - тупа й пуста.

І - не воїни ви в герці.

Є лиш шлунок й автомат.

І жадоба ненаситна.

Що не слово - брудний мат -

Лайка груба і безвстидна.

Я не схилю голови.

І мій лик - це вільний воїн!

Бо, на щастя, ми - не ви!

І не зачинаєм воєн.

По своїй землі іду.

І під дулом я - спокійний.

Не несу, як ти, біду,

І тому я - духом вільний!

25.05.2022