Гоґвортс. Теплі історії (фанфік по «Гаррі Поттеру»)

Вони обоє мають такий щасливий вигляд. Джеймс просто сяє. Воно й не дивно. Адже біля нього стоїть донька найкращого воротаря магічної британської спортивної спільноти Олівера Вуда. Коли Олівія захотіла приєднатися до нашої команди у ролі воротаря, то Джеймс ледь не стрибав від захоплення.

І все ж. Це доволі несправедливо. Адже саме завдяки мені Ґрифіндор отримав сто очок. Я зловила снича, і Джеймс мав би зараз говорити зі мною, а не з Олівією. Вона отримує нескінченні похвали, як класно відбивала напади рейвенкловських загоничів, а мені дісталися лише фрази на кшталт «Дякую» чи «Молодець, Роуз». Зате, коли ми програли Слизерину, Джеймс зі мною не говорив тиждень. І де справедливість?

Найгірше — це те, що я не можу позбутися цих почуттів до нього. Попри його поведінку, яка мене засмучує.

Я ще раз подивилася на Джеймса і важко зітхнула. Мені б також хотілося невимушено покласти руку йому на плече, як зробила це Олівія та дзвінко засміятися, дивлячись йому в його карі очі. Такі красиві й глибокі...

З моїх мрій мене витягнула рука Лілі. Вона незадоволено шарпнула мене за передпліччя. Я обернулася. Вигляд у неї був роздратований.

— Треба поговорити, — моя кузина вела мене у бік дівчачих спалень.

А, ну так. Звісно. Як я могла забути про це. Зараз Лілі мене буде знову повчати, що так не можна, що Джеймс — мій двоюрідний брат, що пора мені вже покласти око на когось іншого.

Але ж як там казав Скорпіус? Неможливо просто так перестати любити людину. Все ж таки той хлопець добре розуміється на почуттях.

Дійти до дівчачих спалень не було так просто, враховуючи, що навколо було купа ґрифіндорців, які шалено обговорювали нашу перемогу.

Хоч Лілі й тримала мене за руку, але це не допомогло мені втриматися на ногах, коли хтось штовхнув мене. Я відчула, як моя рука вислизнула з руки Лілі, і я почала падати спиною назад.

Але саме в ту мить, коли я мала гепнутися на підлогу, чиясь міцна рука притримала мене за талію. Я вхопилася за груди свого рятівника й побачила карі очі Джеймса.

— Все гаразд, Роуз? — турботливо запитав він, не забираючи руки з моєї талії.

— Не впевнена, — відповіла я, замріяно дивлячись на його лице, яке було так близько біля мого.

Джеймс стурбовано подивився на мене.

— Щось собі забила?

— Та все з нею добре, — пролунав дратівливий голос Лілі позаду. Вона проривалася до нас через купку першокласників.

Я встала на рівні ноги й відійшла від Джеймса. Лілі спопелила мене поглядом своїх зелених очей.

— Ходімо вже, — нетерпляче сказала вона й знову взяла мене за руку, а тоді потягнула мене з такою силою, що я аж здивувалася, що Лілі могла бути такою дужою.

Коли ми нарешті пробралися через натовп всіх ґрифіндорців і вже майже почали підійматися до дівчачих спалень, я почула голос Олівії.

— Роуз тебе дуже любить, Джеймсе.

Я відчула, як мої щоки спаленіли. Враження було таке, що мене спіймали на чомусь незаконному. Я вирвалася з руки Лілі й швидко побігла нагору. Буквально залетіла до своєї кімнати. Впала на ліжко й почала гірко плакати.

За якийсь час я відчула руку Лілі в себе на голові. Вона заспокійливо гладила мою маківку і водночас казала, що мені потрібно все це припинити. Сама ж бачу, до чого себе доводжу. А що буде як дізнається моя мама чи гірше тато? Вони не зрозуміють.

Далі я вже не чула, що вона говорила. Мою увагу привернули гілочки сосни, які я збирала минулого тижня, коли гостювала у дядька Гаррі. Мені пригадався той час, коли ми з Джеймсом безтурботно ганяли на мітлах, дуркували й гралися. Тоді було так гарно. Ніякої тобі Олівії, ніякого страху перед батьками. Тільки я, Джеймс та безмежний ліс, який простягався перед нами аж до небокраю.

Шкода, що цього вже не повернути...