Гоґвортс. Теплі історії (фанфік по «Гаррі Поттеру»)

Зараза. Треба було все ж раніше встати. І взагалі. Варто було швидше лягти спати, щоб тепер не летіти на зламану голову на тренування. Добре, що хоч Крічер розбудив і приготував сніданок. Було б ще краще, якби він не бурмотів мені про Герміону та Рона і не дошкуляв мені розмовами про Джіні...

Хоч Рон мене і запевняв, що наші стосунки з ним ніяк не постраждають, та все ж він віддаляється від мене. Це помітно. Герміона також незадоволена, що я перестав зустрічатися з Джіні. Але що я міг зробити? Згодом ми обоє зрозуміли, що не підходимо одне одному. До того ж Джіні безпідставно ревнувала мене до Чо.

Повз мене пройшла зграйка міністерських чиновників й усміхнено привіталася, знявши капелюхи. Я недбало привітався у відповідь.

Здається, що лише ці тренування приносять мені задоволення і допомагають забути всі ті жахіття, які я пережив під час битви за Гоґвортс. Якщо я вже й втрачаю друзів через невдале кохання, то втрачати можливості стати аврором я не збираюся. Адже це моя мрія.

Ще один поворот і я майже на місці. Декілька сходів, знову поворот і якась тендітна постать, а тоді купа розкиданих паперів на підлозі.

— Мерлінова борода, вибачте мені. Мені так прикро. Я... Чо?

Я замовкаю, помітивши Чо. Вона здивовано дивиться на мене, а тоді злегка усміхається мені.

Скільки я її вже не бачив? Та ніби не так і довго, і все ж вона змінилася. Стала ще більш стрункою. Аж вже занадто. Так і хотілося її чимось нагодувати. Вона загубилася у тій синій мантії. Під очима синяки. Здається, що їй не дають спокою нічні кошмари, як і мені...

— Привіт, Гаррі. Ти на тренування? — ввічливо запитує вона. Її голос привітний, а усмішка і далі на її лиці.

— Так...Ти вибач...Не помітив, — бурмочу я. — Зараз все виправлю.

Я витягнув паличку й швидко позбирав папери. Вийшов цілісінький стосик. І як їй не важко носити стільки документів з її то лагідною статурою?

— Дякую, — стримано каже Чо й забирає у мене чималий стос паперів. Наші руки випадково доторкаються, і я відчуваю якесь дивне тепло всередині.

Я дивлюся на Чо. На її блідому лиці з’явився легкий рум’янець.

— Що ж... Я, напевно, вже піду, — каже вона й поривається йти, але я затримую її запитанням. Не хочу, щоб вона так швидко йшла.

— Ти маєш втомлений вигляд, — говорю, хоч це не змінює факту, що вона погарнішала.

Чо слабко усміхається.

— Через роботу, — лаконічно лунає її відповідь.

Я розуміючи киваю, але нічого не кажу. Лише продовжую дивитися на неї.

— Що ж... — знову чується її голос. Він змушує швидко реагувати.

— Ти погарнішала.

Усмішка Чо миттю зникала з обличчя. Вона здивовано дивиться на мене.

— Тобто… Ти й в школі була гарна. Просто зараз...

— Гаррі Поттер, тобі краще помовчати. Знаєш, стіни мають вуха. Що якщо Артур Візлі почує нашу з тобою розмову? Джіні потім тобі спокою не дасть. А мені й поготів. Буде переслідувати мене і погрожувати, — пустотливо сказала Чо.

— Ми з Джіні вже не зустрічаємося, — не знати чому кажу я і пильно дивлюся на Чо, що їй доводиться відводити від мене погляд.

— Але чому? — запитує вона, дивлячись кудись мені за плечі.

— Не знаю. Не зійшлися характерами чи що. Ми обоє як запальнички. Напевно, мені потрібен хтось, хто б міг гасити мене, коли я зірвуся.

Чо уважно подивилась на мене. Тепер надійшла моя черга дивитися за її плечі.

— Міс Чанґ, — почувся голос позаду.

Чо стрепенулася. Так, наче вона вийшла з трансу.

— Що ж... Було приємно зустріти тебе ось так, Гаррі, але я мушу бігти. Бувай.

Вона крутнулась на своїх підборах. Зробила кілька поспішних кроків. І тільки тоді, коли вона майже зайшла в ліфт, я побіг за нею.

— Чо! Зачекай! — крикнув я.

Чо зупинилася, хоч я цього не чекав. Думав, що вона зайде до ліфта, навіть не озирнувшись.

— Що, Гаррі? — запитала вона. Її голос злегка тремтів.

— Слухай... Якщо ти вільна сьогодні після роботи, то може прогуляємося по алеї Діаґон, зайдемо в «Дірявий казан». Згадаємо шкільні часи?

Коли я говорив це, то чув, як моє серце ледь не вистрибувало з грудей.

Чо усміхнулася.

— Чому б ні.

— Тоді до зустрічі?

— До зустрічі, Гаррі.

— Міс Чанґ!

Чо знову стрепенулася. Тоді хутко зайшла до ліфта, з якого визирали допитливі чаклуни. Вони весь цей час спостерігали за нами.

Коли двері зачинилися, й ліфт почав поволі віддалятися, Чо наостанок усміхнулася мені. Я усміхнувся у відповідь.

— Містере Поттер, я розумію, що ви велике Цабе у Гоґвортсі, але у мене ви мій учень. Ану марш на тренування! — почувся голос одного з моїх кураторів позаду.

І хоч мене мали образити його слова, я майже не розцілував свого вчителя, минаючи його.