Гоґвортс. Теплі історії (фанфік по «Гаррі Поттеру»)

Чо нервово переодягалась у шкільну форму. Свою квідичну форму вона недбало запхала у сумку. Дівчина злилася, що її команда сьогодні програла гафелпафцям. І це через неї. Адже вона не зловила снича. До того ж ще й впала на Седрика.

Діґорі, Діґорі, Діґорі. Знову він. Як же Чо його не терпить. Найкращий учень Гоґвортсу. Найспритніший ловець (хоч з появою Гаррі тепер можна й посперечатися), найкрасивіший хлопець серед всіх учнів Гоґвортсу і ще надзвичайно турботливий. От чому він запитав у неї, чи все гаразд, чи вона собі нічого не забила після матчу? Ще й свою допомогу хотів запропонувати.

Чо витягнула гребінця з сумки. Вона роздратовано заплітала високого хвоста. Дівчина лютувала не лише через Седрика, але й через себе. Чо не розуміла своїх почуттів.

Седрик їй з одного боку і не подобався. Занадто він вже ідеальний, дівчата від нього фанатіють, а з іншого... З іншого боку він завжди такий ввічливий та милий до неї. То усміхнеться, то привітається у Великій залі, то книгу у бібліотеці необхідну допоможе знайти, а то й взагалі побажає гарної гри. Навіть тоді, коли вони грають одне проти одного.

Дівчина заховала свого гребінця до сумки. Поправила мантію й вийшла з роздягалень. Вирішила піти до озера. Не хотіла зараз вертатись до вітальні Рейвенклов. Там же, напевно, всі несхвально дивитимуться на неї. Хіба що Луна не засудить.

Дивно, але Чо не помітила багатьох учнів по дорозі до озера, хоч година була підхожа. Але можливо це через погоду. Накрапав невеликий дощ, тож Чо дужче закуталась у свій синьо-білий шарф.

Ось грядки Геґріда, ось плакуча верба. Он вже озеро видніється. Але зачекайте. Там біля озера хтось є. Коричневе волосся, форма Гафелпафу. Та це ж Діґорі!

Дівчина зупинилася. Ще цього їй бракувало. Бути з Седриком наодинці Чо не хотіла, тож вона повільно, дуже повільно розвернулася й тихо ступила на землю. Однак на її біду вона ступила саме на гілку, а оскільки нікого, крім них двох не було, Седрик звісно почув цей хрускіт.

— Чо? — пролунав його голос позаду дівчини.

Чо закотила очі. Вона неохоче повернулася до Седрика й видавила з себе привітну усмішку.

— Вибач. Не знала, що тут хтось є. Я вже йду.

Чо злегка кланяється. Ох, ті правила виховання.

— Будь ласка, не йди.

Чо здивовано дивиться на юнака, однак нічого не відповідає.

— Ти сердишся?

— Я? З чого б це? — Чо справді не розуміла його поведінки. То він каже їй не йти, то тепер питає, чи сердиться.

— Через гру, — винувато каже Седрик.

— Що?

— Ну… Через те що ваша команда програла, — пояснив Седрик, гадаючи, що Чо не зрозуміла.

— Діґорі, ти занадто високої про себе думки! Щоб я сердилася через тебе. Вигадав таке, — пирхнула Чо.

— Ти так думаєш?

— Не зрозуміла. Що думаю? — роздратовано запитала дівчина. Ця його дивна поведінка доводила Чо до краю. Ще трішки й вона скаже йому все, що думає про нього.

— Що я занадто високої думки про себе.

Чо люто подивилася на Седрика. З її вуст вже ось, ось мала злетіти відповідь, що так, однак дівчина зупинилася. Седрик справді хотів знати. Він серйозно й допитливо дивився на неї. Отже, він не знущався з неї.

Чо закусила язика. Вона не знала що відповісти, тому подивилася на халупу Геґріда. З димаря йшов дим. Напевно, Геґрід повернувся із Забороненого лісу.

— Підеш зі мною у суботу до Гоґсміда?

— Що? — Чо ошелешено подивилася на Седрика.

Він ніяково почухав потилицю.

— Ну… Ми могли б сходити у «Три мітли» чи «Медові руці» або туди, куди б хотіла піти ти.

— Чому ти взагалі кличеш мене до Гоґсміда?

Седрик трохи збентежено глянув на Чо, а тоді усміхнувся.

— Ти мені подобаєшся. От чому.

— Що?!

Чо від такої несподіванки аж підскочила. Вона подобається Седрику? Седрику Діґорі?

— Жартуєш чи що? Недолугі у тебе жарти, Діґорі, — зрештою каже вона після того, як трохи заспокоїлася. Чомусь її серце почало битися швидше.

— Але я не жартую. Ти справді мені подобаєшся, Чо. Вже давно.

Седрик говорив це таким серйозним тоном, що Чо не залишилося нічого іншого як повірити йому. До того ж він так ніжно дивився на неї. А ще його знаки уваги. Все це вказувало на те, що вона таки дійсно подобається Седрику.

— Я знаю, що ти також щось відчуваєш до мене, — каже Седрик і підходить ближче до Чо.

— Може й так. Але я не знаю що саме. Це може бути й ненависть, Діґорі, — гордо відповідає Чо, однак коли натрапляє на добрі сірі очі Седрика нервово ковтає й відходить від нього.

Хлопець знову усміхається, він підходить ближче. Чо знову ж робить крок назад і впирається у стовбур дуба. Вона потрапила у пастку. Седрик ближче нахиляється до дівчини.

— Не хочеш дізнатися? — запитує він і поправляє пасмо, яке вибилося у Чо з хвоста, він заплющує очі й ближче нахиляється до її губ.

Зрозумівши, що відбувається, Чо щосили відштовхує Седрика й починає тікати від нього. Хоч зробити це по мокрій траві й з сумкою на плечі було не так легко. Та, на щастя, Седрик її не переслідував.

— Я чекатиму тебе в суботу о пів на третю біля вітальні Рейвенклов, — чується голос Седрика позаду.

Чо на мить зупиняється. Вона озирається з пагорба й кричить у відповідь:

— Ти повний дурень, Діґорі. Ні куди я з тобою не піду!

— Я закоханий дурень, Чо. Тому я все одно чекатиму тебе, — гукає він і знову усміхається.

Седрик робить крок вперед, і Чо знову починає бігти. Однак тепер вже легко, радісно. Так, наче з нею сталося щось дуже добре. Так, наче хтось їй дав крила. Сама того не усвідомлюючи, Чо усміхнулася.