Гоґвортс. Теплі історії (фанфік по «Гаррі Поттеру»)

Голос Волдеморта зник, та він і досі відлунював у Діна в голові. Хлопець потер чоло й озирнувся. Навколо нього лежало чимало юних чаклунів, які вже ніколи не повернуться до своїх батьків.

Дін поволі підіймався. Перед очима майже все розпливалося. Юнаку потрібно було хвилин десять, щоб нарешті почати бачити чіткіше.

Дін знову озирнувся. Він зрозумів, щоб був біля головного входу у Гоґвортс. Він бачив, як Олівер Вуд поклав когось нерухомого собі на плече й зайшов всередину. Здається, що це був Колін Кріві...

Дін стрепенувся. Де ж Луна? Востаннє він бачив її з Невілом. Чи з нею все гаразд? Чи не поранена вона? Чи... Чи не загинула?

Дін так сильно махнув головою, щоб відігнати останню думку від себе, що ледь не повалився на землю, однак вчасно сперся на стіну. Ні. Так далі тривати не може. Він повинен знайти її. Його що даремно витягнули Джордж і Персі з-під завалів?

Саме тоді, перебуваючи у темряві, ледве дихаючи, Дін думав про Луну. Про котедж «Мушля», про той світанок, коли він зрозумів, що Луна йому небайдужа.

Дін тоді лежав на піску із заплющеними очима. Повільно дихав. Намагався заспокоїтися. Йому знову наснився жахливий сон. Знову про маєток Мелфоїв.

Раптом він почув кроки. Боязкі та ледве чутні. Дін не розплющував очі. Лише чекав, коли людина, яка наближалася до нього, заговорить з ним.

Однак на його подив цього не сталося. Людина, яка наблизилася до нього, сіла поруч, однак не заговорила.

Дін неохоче розплющив очі й підвівся. Біля нього сиділа Луна. Вона замріяно дивилась на спокійне море.

— Гм, гм, — кахикнув Дін, однак Луна ніяк не зреагувала на його кашель.

Дін здивовано подивився на неї, а тоді ще раз кахикнув. Луна обернулася.

— Ти вдавився слиною? — стурбовано запитала вона.

Очі Діна заокруглилися.

— Що? Та ні, — збентежено відповів Дін. Він розгублено почухав потилицю.

— А чому ти кашляєш? Захворів?

Луна приклала руку до лоба хлопця, від чого той злегка здригнувся.

— Хм. Гарячки немає. То що тоді? — розпитувала Луна.

— Та нічого... Забудь, — Дін вже й сам був не радий, що таким чином хотів привернути увагу Луни.

Дівчина схилила голову вбік. Вона уважно дивилася на Діна, від чого той нервово почав суватись на піску.

— Он воно що. Ти хочеш про щось поговорити? Ох вибач, Діне. Не одразу здогадалася. Думала, що ти просто хотів мовчки посидіти біля моря, — проторохкотіла Луна. — Про що поговоримо? Квідич? Але я так добре не розбираюся у ньому. Можливо про палички? Треба буде попросити містера Олівандера, щоб він і тобі зробив нову паличку. О. Я завжди хотіла запитати тебе про той дивний спорт, у який грають магли. Фотбел чи як там його. Ой вибач, Діне. Краще не вживати слово «магл». Можливо люди, які не мають магічних здібностей. Так, думаю, що так краще...

Дін ошелешено дивився на Луну. Ніколи не бачив, щоб вона так багато говорила.

— О. Можна ще сказати нечакл. Так, в Америці називають маглів. Ой, вибач. Людей, які не мають магічних властивостей. А взагалі я думаю, що твоя мама — дуже цікава людина. Мені Джіні розповідала про неї. Ой, вибач Діне. Ти, напевно, не хочеш про неї говорити?

Луна уважно подивилася на ошелешеного Діна.

— Діне?

— Мені кожну ніч сниться маєток Мелфоїв, — зрештою відповідає той.

— Хочеш поговорити про це?

— Тепер вже не впевнений.

Вони деякий час мовчки дивилися одне на одного. Тишу порушила Луна.

— А знаєш. Можемо і не говорити. Можемо просто сидіти ось так й дивитися за морем та сходом сонця. Коли ти ще востаннє так сидів, Діне?

— Вже й не пригадаю.

Луна усміхнулася. Вона подивилася на море.

— Вже світає. Так гарно. Я б хотіла жити біля моря. Біл і Флер такі щасливі. Ой, вибач, Діне. Я знову багато говорю. Буду мовчати.

— Та ні… Говори… Мені… Цікаво.

— Справді? — запитала Луна й подивилася на Діна. Її очі в той момент були сповнені такої надії. Такі блакитні. Такі глибокі й чисті.

— Справді, — відповів Дін і злегка усміхнувся, а тоді поклав свою руку на руку Луни. Дівчина здивовано подивилась на хлопця, а тоді усміхнулася.

— Дякую, Діне.

Саме тоді Дін зрозумів, що Луна йому дорога. Тож він повинен знайти її. Повинен сказати їй, що хоче бути з нею до кінця...

Дін поволі дошкутильгав до Великої зали, куди зносили всіх. І полеглих, і поранених. Він бачив сім’ю Візлів, яка схилилися на Фредом. Серце у Діна стиснулося. Чому гинуть найкращі чаклуни?

Хлопець ледве змушував себе дивитися на полеглих чаклунів. З кожним разом здригаючись, коли бачив світле хвилясте волосся.

Де вона? З ким? Можливо, десь під завалами, і ніхто не чує її криків.

Дін сперся на найближчий стіл й потер лице. Він раптом скривився. Приклав руку до щоки, а тоді знову подивився на неї. Там була кров.

— Діне!

Юнак рвучко обернувся. Шукав поглядом ту, яка кликала його. Чи йому почулося? Та ні. Це точно була Луна.

— Діне! Діне, ми тут! — знову почувся голос Луни.

Дін йшов на голос, пробираючись через чаклунів. Де ж вона? Він чує її, але не бачить.

— Діне! Агов, — почувся тепер голос Невіла.

Ось вони. Біля самого входу у Велику Залу. Невіл сидів на лаві, а Луна стояла біля нього, обвиваючи йому голову магічними бинтами. Коли вона закінчила це робити, то подивилася саме туди, де стояв Дін. Вона усміхнулася йому.

Сам того не зрозумівши, Дін почав бігти, ледь не збивши двох рейвенкловців.

— Луна! — кричав він. Сльози накочувалися йому на очі.

Луна усміхнулася ще ширше й зробила кілька кроків назустріч йому, розкривши руки для обіймів.

Дін міцно притиснувся до дівчини, вдихаючи її аромат. Жива! Вона жива!

Він гладив її по волоссю й нічого не казав. Лише міцно обіймав, боячись, що вона зникне і він не зможе її більше знайти.

— Луно, я боявся, що втратив тебе назавжди, — шепотів він їй на вухо.

— Я також, — тихо сказала вона, гладячи його по розбурханому волоссю.

Дін відхилився від дівчини. Вона усміхалася йому, хоч на очах були сльози.

— Ой, Діне. У тебе тут поріз, — сказала Луна, торкаючись до щоки юнака. Той перехопив її руку й ніжно поцілував у пальці.

— Та це пусте, — відказав юнак, а тоді притягнув розгублену Луну до себе. — Луно, я без тебе тепер не зможу…

Вона почала частіше кліпати очима, не до кінця розуміючи сенсу його слів. Дін усміхнувся крізь сльози, а тоді ніжно, дуже ніжно поцілував її. Боячись, що все це несправжнє.

Але дотики Луни. Те, як вона відповіла на його поцілунок показували, що все це відбувається з ним насправді.

— Дуже... Неочікувано... Однак... Ее... Прикольно...

Голос Невіла змусив Діна відійти від Луни. Він подивився на свого однокашника, який хоч і був здивований, та все ж усміхався їм обом.

— Дякую, Невіле, — відповів Дін і усміхнувся.

— Якщо тобі не прикласти чогось до твоєї щоки, то у тебе може залишитися шрам на все життя, — стурбовано сказала Луна. Вона ніжно торкалася рани Діна.

— Без шраму я тобі не подобатимуся? — пожартував Дін. Він накрив своєю рукою руку Луни.

— Ну що ти. Ти мені завжди подобатимешся. Навіть якби мав і тисячу шрамів. Бо мені важливе твоє серце, Діне.

Дін здивовано дивився на Луну й відчував, як серце його забилося швидше. Дівчина встала навшпиньки й тепер сама поцілувала його, змусивши хлопця хоча б на коротку мить поринути у таке солодке забуття.