Антракт
Образ створений хворою уявою завше переслідував його. Вона проникала у голову, видираючи з минулого гріхи. Гріхи, що він творив і помножував. Гріхи, які бігли швидше за думку.
У голові він лише благав її:
— Відпусти, відпусти мене…
Струни душі, що померли у вогні. Правда була кривавою. Руки його були криваві. Почесті зруйновані цими ж руками.
Коли його відпускав страх він мовчки молив, згадуючи своїм брудним язиком усі слова молитви. Молитви, що навчила його мати, побожниця традиціоналістка.
Коли торг зі своїм «Я» був розпочатий він благав:
— Закінчи це швидко... Безболісно... Не тягни...
Вона проводжала його поглядом з насмішкою, з відразою, з надмірністю. Грати розумом того хто її створив було солодко. Шлейф її сукні з болю розвивався по бетону. Червоний у поєднанні з сірим. Так виглядають вибиті зуби на асфальті, так виглядає вона — Совість.
Провина була її сестра, мати ж її була думка, брат — каяття. А ворогів її було безліч: гнів, жадібність, влада і забуття. І їх незліченні та помножені брати, сестри, наставники і шістки.
Вона була апокаліпсисом його нейронних зв'язків, чумою головного мозку. Вона була гарною злодійкою в обладунках добра. Та що несла правосуддя, та що несла небуття. Агонія добра і зла.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!