Вісім речень про... (читанка до ранкової кави)

– Дивлюся я на вас, ви така кожного разу гарна жінка їдете: і одяг добре підібрано, і макіяж такий красивий, – чую у себе над головою жіночий голос.

– Це професійне – я ж викладач! Хоча мені вже за вісімдесят трішки, – відповідає інша жінка, що сидить у трамваї позаду мене, – та люблю я це: щоб речі були відпрасовані, підібрані по фігурі та пасували одна до одної. Це нинішні нічого не навчені…

– Так, нас колись вчили, що черевички, сумочка та рукавички повинні бути одного кольору. А тепер…

Я саме спостерігаю у вікно трамвая, як через дорогу проходить невеличка, років сорока, судячи з обличчя, жіночка у яскраво-рожевих лосинах з намальованими на них білою фарбою контурами білизни, та коротенькій маєчці на тоненьких бретелях з «поцілунком» яскравих губ на всю спину. «Фрік.» – проноситься у голові модне визначення.

Навмисне, щоб вийти на своїй зупинці, проходжу повз двох пані, що про рукавички говорили: викладачка з каштановим, блискучим, майстерно зачесаним волоссям, гармонійним макіяжем відповідно віку, у світлому, бездоганному, костюмі, з білою акуратною сумкою в «наманікюрених» руках посміхається повненькій жінці десь мого віку у легкій світлій кофтинці, бежевих бриджах, з сивуватим розкуйовдженим «хвостиком» на потилиці та рюкзаком біля кросівок.