Трунар

Кожен із нас несе впродовж життя власний хрест, а мені ще й чужі доводиться носити. Я так часто бував у церкві, що можу на рівних замінити священника. Усі – від недолугих селюків до освічених графів ділилися зі мною останнім одкровенням. Я – Леон Тейкер, син єдиного в місті трунаря. Ви можете вважати мене некрофілом, вошивим псом або ж копачем – як лишень заманеться, проте коли ваша душа відлетить на небо ні мати, ні сестра, ні брат, ні син не зроблять для вас того, що можемо зробити ми. Я – ваш Харон та останній поводир у світі живих.

Мій батько Бенджамін уже багато років поспіль опікується похованнями. Він знаходить клієнтів, домовляється зі священниками та родичами, обирає місце для поминок. Я ж мушу копати ями, переносити труни, вінки, готувати тіла до церемонії. Колись настане той день, що й мені випаде честь керувати нашим родинним бізнесом.

Сьогодні мені дісталася робота не з легких – ще зранку на небі плавали сірі хмари, а після прощання з небіжчиком пішов дощ. Ми збиралися йти на цвинтар, проте батько зупинив процесію.

— Леоне, будь ласка, піди вперед і підготуй наш родинний склеп. Містера Генріха ми поховаємо поруч із твоїм братом. Рушай, а нам із батьками небіжчика необхідно залагодити ще одну справу.

Не мені ставити батькові питання, і вже точно не я буду судити його за певні вчинки, одначе все ж –  родинний склеп… Кому та за віщо було надано таку честь?

***

Усі вирушили на прощання з братом, лише Адріана зі своєю нянькою залишилися вдома. Літня жінка піднялася на горище, зарипіли давні скрині. Її господиня стояла біля сходів, сумно дивлячись униз, де висів портрет їхньої родини.

— О, моя люба Мірандо, чому ж доля така жорстока? Де ж це бачено, щоб весілля справляли в один день із похороном?

— Ваші батьки наразі в скрутному становищі, ви повинні це зрозуміти. Родина залишилася без спадкоємця, господарі вже в поважному віці. У разі їхньої смерті обійстя перейде до кузена, а що тоді буде з вами?

Жінка з осудом подивилася на панну, закликаючи до її здорового глузду. Ще змалечку Міранда доглядала за цією юнкою та знала, що вона полюбляє ширяти в хмарах, проте тепер така легковажність була просто неприпустимою.

— Я не стану суперечити волі батьків, та чи не зарано для весілля? Зачекати хоча би сорок днів, а вже тоді…

У старої няньки відлягло від серця. Слава Богу, що в юної леді ще залишилася краплина здорового глузду. Адріана надто хвилювалася через своє заміжжя. Що ж, вона не перша й, певно, не остання.

— Весілля не стане веселішим, скільки би днів не минуло, — це було найліпше, що могла вимовити Міранда, аби її якось заспокоїти.

Важко дихаючи, служниця дістала з горища величезну чорну скриню. Мідний замок на ній потьмянів, так само як і ключ, що висів на паску в неї. Вона потягла її до кімнати молодої нареченої, і дівчина, відганяючи власні думки, рушила слідом.

Ніжно-рожеві тони, біла стеля, персидський килим і всілякі меблі горіхового кольору. У цьому маленькому ляльковому будиночку  минало її дитинство. Наразі Адріана, мабуть, востаннє стала перед дзеркалом у повний зріст, дозволяючи служниці перевдягти її у весільну сукню.

У свої шістнадцять вона мала прекрасне тіло молодої дівчини, проте обличчя… Це була все та ж семирічна дівчинка, яка тікала від слуг і крала яблука в садочку. Вона хотіла бавитися, безтурботно гуляти обійстям, слухати історії про прадіда та засинати під казки проти ночі.

— Я не готова до цього, Мірандо, зовсім не готова.

— Не хвилюйтеся, панно, батьки вас не за першого ліпшого видають. Бенджамін Тейкер – володар триповерхового маєтку, тридцяти гектарів землі та велетенського спадку. Його робота має стабільний дохід, вимагаючи постійної присутності. Ви навіть не бачитиметеся з ним, моя люба, хіба на офіційних прийняттях.

Вона, як могла, намагалася заспокоїти юну красуню, проте це не допомагало.  На прохання Адріани, вони присіли перед дорогою – лишень на кілька хвилин, а тоді покликали кучера та звеліли готувати коней.

За вікном карети неслося місто – сіре, непомітне, усі вікна й віконниці було зачинено, люди ховалися від негоди. Що ближче до зловісного обійстя, тим більше виринало сірих хмар на небосхилі.  І ось воно з'являється на обрії – спочатку гострі кінчики веж, потім чорна черепиця та мармурові стіни, кований паркан і велетенський цвинтар навколо маєтку.

Ліворуч від будівлі знаходився родинний склеп, праворуч – церква, де майже щодня відбувалися поминальні служби. Перед тим, як наречена переступила поріг, їй довелося випустити натовп, який ховав її брата. Дехто зиркав на дівчину з осудом – її біла сукня миготіла на тлі чорних костюмів, як хмаринка посеред дощового неба.

Родичі залишилися сидіти на своїх місцях.  Міранда ж стояла на вході, до вівтаря вона рушила сама. За білим вельоном нічого не було видно – лише обриси лавок та силует священника, у його розшитій золотом рясі. Вона чула голоси, проте церква здавалася зовсім порожньою.

Адріана зупинилася тоді, коли священник підняв руку, подаючи їй знак. Він почав читати текст із Біблії. Усе відбувалося так хутко, як уві сні, видаючися безглуздим і нереальним. Наче під гіпнозом дівчина відповіла –  «згодна», а тоді служка сказав, що наречений може поцілувати наречену.

Чоловік відкинув вельон. Холодні зморщені руки торкнулися до рум’яної щічки. На Адріану дивився дідуган зі впалими щоками, сивим волоссям і мутними очима. На чорному фраку палала штучна червона троянда, схоже, це був його улюблений костюм для поховальних церемоній. Проте схопив він її дуже міцно. Від нього тхнуло бальзамом та одеколоном, яким зазвичай користувався її брат. Ще вранці трунар особисто обмивав його тіло, одягав, гримував, клав до труни, а потім, навіть не помивши рук, вирушив на весілля.

Від таких думок голова пішла обертом, ще мить і темна церква втратила рештки кольорів. Останнє, що вона почула, коли знепритомніла – це зойки свідків.

Наразі наречена лежала в траві під тінню велетенської ялини. Сонце сліпило їй очі, на гілках солов’ї, наспівували свої безтурботні пісеньки. Сама дівчина вдихала аромат хвої, насолоджуючися післяобідньою годиною, коли світ накривало дрімотою та спокоєм. Легка блакитна сукня без корсетів, бантів і спідниць ледь діставала до колін. Вона сама її пошила, так, аби батьки про те не знали, щоб надягати часом, милуючись своїми стрункими ніжками.

Саме тоді він і помітив її – син свинопаса, який так само як і Адріана втікав від повсякденних обов’язків. Їхнє кохання спалахнуло миттєво й несподівано – так палко вони обговорювали власне життя, історії й проблеми, що за один день із незнайомців перетворилися на відданих друзів. Бачилися закохані нечасто – це було вкрай небезпечно. Усі зустрічі відбувалися саме тут: під старою ялиною на околиці міста.

– Я обов'язково розбагатію, обіцяю тобі. Піду навчатися, а згодом у палаці працюватиму, матиму статки. От побачиш, твої родичі благатимуть мене одружитися з тобою!

З цими словами він бере її за руку, тілом пробігають мурашки. Вона ніколи не бачила, щоб батьки отак торкалися одне до одного, і відтоді відчуває, що взяти його руку – неабиякий дар. Дар, яким не володіє більшість людей, які прожили десятки років у шлюбі, дар, що його гувернантки та тітоньки приховували від своїх юних вихованок.

– А що як не встигнеш? Забере мене якийсь мерзенний герцог і замкне в  золотій клітці, що ж тоді вчиниш?

Думками вона повертається до казок про принців і принцес, хоча казки насправді є вигадками. Отож, і навіщо Міранда читала їй ті історії, задурюючи мізки  мріями та фантазіями?

– Я відберу тебе, навіть у Диявола! – гордо відповідає закоханий юнак. – Ти лишень мене поклич, і я прилечу, наче янгол із неба.

Вони регочуть. Регочуть за всі ті випадки, коли робити це було непристойно або не на часі, а тоді обіймають одне одного та котяться вниз по схилу. Декілька травинок заплутуються в її темному волоссі, а свинопас дбайливо виймає їх.

– З такої пані як ти порошинки треба здмухувати, – зауважує він. – Жоден герцог не подбає про тебе так, як я.

Стукіт копит. Сміх ущухає. Голубки ховаються у високій траві та із завмиранням сердець спостерігають за якимось возом, що минає їхню схованку.

– Це мої. На базар їдуть, потрібно їх наздоганяти.

Жартівливо відкланявшись їй, хлопчина вистрибує з трави та прудко застрибує на воза. Свинопаси їдуть далі, а разом із ними до заходу починає рухатися сонце. Адріана розуміє, що їй варто поквапитися, вона підстрибує і…

Очі знову занурилися у темряву. Тіло відчуває холодний оксамит, сморід вогкості та плісняви, який змішується з ладаном. Адріана не стримується та кричить з усієї сили. Що це вони собі вигадали, її ховати? Вона жива, як ніхто в цьому світі, серце калатає в грудях – дівчина відчуває, як воно б'ється об ребра, її щоки рум’яні, вона знає це, бо все тіло пашить від жару.

– Господи, що там відбувається?

Кімнату освітлює полум’я свічки. Перед нею стоїть юнак у нічній сорочці. З гачкуватим носом та чорним волоссям, акуратно підстриженою борідкою й напрочуд знайомими очима… Полум’я тремтить у його руках, чорні стіни перетворюються на темно-фіолетові, проступають обриси шафи, письмового столу та вікна, завішаного фіранками.

– Хто ви? Де це я?

– Не хвилюйтеся, пані. Мене звати Леоном, віднині – я ваш пасинок. Ви знепритомніли, і батько наказав привезти вас сюди, сподіваюся, що кімната вам до вподоби.

– До вподоби? Та це ж найсправжнісінький склеп! Тут тхне як у домовині, я вже гадала, чи не померла часом.

– Я теж так уважав, перші п’ять років свого життя. Не хвилюйтеся, хутко звикнете.

– І не збираюся до такого звикати,  тим паче ділити ложе з твоїм батьком. Мене видали заміж, але затям, що в труні не лежатиму!

– Даруйте, пані, чи мені вас матінкою кликати? Це не має жодного сенсу, бо в батька вже є спадкоємець, нові йому не потрібні.

Адріана ледь відійшла від шоку. З туманного сновидіння вона повернулася сюди, у це жахливе обійстя, яке віднині було її домівкою.  Як і попереджала служниця, дідько був не таким страшним, як його малювали в книжках.

Юна дружина піднялася з ліжка. Вона побачила, що хтось перевдяг її з весільної сукні в нічну сорочку. Лишилося тільки сподіватися, що це був не Бенджамін, а хтось зі слуг, хоча всі вони теж доторкалися трупів і були геть мерзенними.

– Якщо твій батько не зацікавлений у спадкоємцях, тоді навіщо йому дружина? – З кожним словом дівчина ставала все впевненішою. Ким він власне був? Звичайнісіньким трунарем. А вона –  донька титулованої особи, їхній рід походив від двоюрідної тітки головного радника королеви, вона заслуговувала на повагу до себе!

– Маргарита, моя колишня мачуха, працювала в нашому бюро. Вона виготовляла вінки для похоронів, прибирала могили та виконувала іншу роботу, на яку ми не мали часу.  Наразі не так просто знайти вправних працівників, до того ж задарма.

– Тобто мене привезли сюди щоб я на цвинтарі гарувала?! Ви до своєї родини шляхетну людину прийняли, а не якусь там голоту! – Не втримавшись, вона дала Леонові ляпаса, та такого, що той мало не відлетів до стіни. На диво, він спокійно на це відреагував.

– Кажіть, що вам лишень заманеться, леді Адріано, проте це місце – моя домівка, і я не вбачаю в цьому такої трагедії, як ви.

Сказавши все, що думав, син трунаря вийшов у коридор. Дівчина зачинила двері та знову лягла в ліжко. Занурившись обличчям у подушку, вона залилася сльозами. Ці стіни бачили й куди більші трагедії, вони поглинули гіркі гарячі сльози, як поглинали плісняву й десятки, сотні трупів.

– Поховали завчасно… – Шепотіла вона тієї ночі, допоки нарешті не заснула.

Наступного ранку дівчину розбудила служниця, подаючи їй одяг. Довга чорна сукня нагадувала рясу черниці, та все ж була зшита з дорогої тканини й оздоблена численними візерунками. Одягнувшись, новоспечена дружина, за вказівкам слуг, спустилася на сніданок.

Обідня зала була ліворуч від гостьової кімнати, звідти ж можна було потрапити на кухню. Вікна виходили на склеп, де тепер, як член родини, лежав її брат. Стіл із темного дубу було застелено білою скатертиною, і над ним, наче яструб над здобиччю, нависала люстра. Вона була занадто великою, наче взятою з іншої кімнати.

Бенджамін із Леоном уже сиділи за столом. Столове приладдя також лежало праворуч від містера Тейкера, туди й сіла Адріана. Слуги принесли якусь кашу, вони їли мовчки, однак наприкінці сніданку новоспечений чоловік попрохав дружину затриматися.

– Підеш до оранжереї, слуги супроводять. Там на великому столі лежить список клієнтів та їхні побажання.  Щоб перше замовлення було готове до полудня, друге потрібно до вечора завершити, решта призначені для тих, кого вже поховано, тож з останніми можна не квапитися. А тепер до праці, хутко!

– Я вам не кобила, я ваша дружина! Де таке бачено, аби шляхетна пані виконувала подібні накази?

Бенджамін підступно посміхнувся. Він так стрімко встав з-за столу, що дівчина навіть кліпнути не встигла. Мертва хватка стисла її крихітну руку й потягла вгору, як кошеня. Вона була змушена встати.

– Слухай сюди, дружинонько, я вже тричі був удівцем і вчетверте якось це переживу. Твої батьки віддали тебе за мене, аби врятувати від злиднів. Я був милосердний до тебе й твого брата, проте тепер, якщо хочеш залишитися тут, то йди та працюй!

Цей погляд супроводив в останню путь не один десяток людей. Важкий, бездушний… Та все ж Адріана не відводила очей від цього чоловіка. Вона мала намір виграти, користаючись тим, що було при ній.

– Не хочу я залишатися в мавзолеї та й жити з живим трупом теж не маю жодного бажання!

Різко розриваючи зоровий контакт, дівчина вирушила до виходу. Здавалося, що він мав би спинити її, кинутися й схопити, як тоді на весіллі, проте Бенджамін залишився стояти на місці. Він жбурнув кілька слів їй у спину, так, наче оце щойно відірвався від ранкової газети.

– Виштовхаю тебе звідси, і ганьба впаде на увесь твій рід, як в очі батькам тоді подивишся, утікачко?

Лишень тепер вона усвідомила, що мати з батьком не пустять її в дім. Вони дали їй прихисток і дах над головою, усе те життя, яким вона наразі жила.

– Помізкуй добре за роботою. Леоне, відведи її.

Син виконав батьків наказ. Ще вчора ця жінка вліпила йому ляпаса, а сьогодні йшла за ним, наче мара. Вона зблідла, навіть більше, ніж небіжчики, мабуть, навіть упала би, якби він вчасно не підсунув їй стільчик. Якоїсь миті Леонові навіть стало шкода мачухи, і він вирішив з нею поговорити.

– Леді Адріано, послухайте мене, вам варто бути надто обережною. Якщо батько сказав, що треба робити вінки – робіть, це не так уже й складно. Якщо відмовитеся, боюся, доведеться відбувати ще один похорон.

– Ховайте, я ще вчора померла, коли мене посадили в цю клітку.

– Не верзіть дурниць. Я теж не в захваті від рішень батька, та й вас не хочу бачити своєю мачухою. Проте знаєте що? Я слухняно виконую всі його доручення й у мене з’являється багато нових можливостей. Родинні зв'язки – то формальність, щодо всього іншого, то ми вільні люди. Помізкуйте над цим, місіс Тейкер, я прийду вдень, аби перевірити замовлення.

Він пішов, залишивши дівчину на самоті. Як і казав Бенджамін, в оранжереї стояв величезний стіл, біля нього – коробки зі стрічками та каркасами. Скло пропускало сонячне світло, хоча вікна поіржавіли від часу. Одна половина будівлі була глухою – крізь стіни неможливо було побачити цвинтар, а власне з цвинтаря – яскраві квіти, інша ж  -  слугувала вікном, яке відкривало працівникові чудовий сад. Посеред столу лежав список замовлень, на полудень було записано п’ятеро вінків – від сестри, матері, брата й дідуся небіжчика, плюс один із написом «ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ».

Переступивши через себе, юна трунарка взялася до праці. Урешті – решт вона любила плести вінки, а це… Не дуже відрізнялося від того, якщо не вдаватися в подробиці.

Це місце було не таким уже й моторошним, як решта обійстя – тут і в саду поруч росли квіти всіх імовірних кольорів. Жодної могили наразі не спостерігалося – усе було виключно для вінків. На допомогу Адріані прийшли троє слуг. На превеликий подив дівчини, вони виконували всі її накази, рвали квіти та навіть допомагали розташувати їх на каркасі.

Несподівано це заняття затягло її з головою. Пригадалося дитинство й ті щасливі моменти, коли вона безтурботно плела віночки, а няня сиділа поряд, погладжуючи її волосся.

– Ні, ні, ні, червоний не можна розбавляти зеленим, спробуйте ті чорнобривці! О, та ви не годні вінків плести, геть, усі геть!

Дівчина продовжила роботу самотужки. Її руки прудко вихоплювали потрібні кольори, вплітаючи їх у каркас. Коли Адріана завершила все, то зрозуміла, що це був звичайнісінький вінок. У ньому не жила темна магія, він не смердів ладаном чи бальзамом, не навіював смутку своїм ароматом. Це люди, навішуючи на нього жалобні стрічки, прирекли квіти носити власну жалобу, проте вінок так і залишався вінком.

– Ах, була би я легкою та крихітною, наче пташка, могла би випурхнути з цієї клітки в небо, де завжди гарно… Тоді я би воліла побачити на власній могилі яскраві квіти, а не мляві троянди та зів’ялий бузок.

– У вас непогано це виходить,  – відволік її від роздумів Леон. – Та, як на мене, забагато яскравих кольорів. Ми виконуємо волю родичів померлого, а не його власну. Якщо дозволите, то я вам допоможу.

– Хіба ти не повинен копати ями?

– Уже викопав і треба про це повідомити батькові, однак не хочу зайвий раз із ним мати справу. Бенджамін Тейкер дуже зайнята людина, він ненавидить, коли його відволікають.

Трунар сів поруч, вириваючи з букету всі найяскравіші квіти. Він жбурнув їх до смітника, не даючи на повернення жодного шансу.

– Завжди забираєте всі барви з життя, як у побуті, так і на роботі.

– Поверхова думка тих, хто не знає нашої роботи, пані. Трунарі такі ж люди, які люблять, утрачають і сумують за небіжчиками.

– А ось ти хоч колись любив, мій пасинку?

– Любив, – зітхаючи, відповів той. – Матінку свою, Розалінду. Її поховано навпроти вашого брата в родинному склепі, як того вимагали звичаї.

Адріана зупинила Леона, повертаючи кілька квіточок до вінка, після чого дозволила додати блідо-блакитних, аби розбавити яскраві барви. Зав’язавши стрічку – «Від сестри», вони разом перейшли до останнього замовлення – найбільшого, «На вічну пам’ять».

– То як вона померла?

– Не стану брехати, упала зі сходів. Кажуть, що її зіштовхнула служниця – бідолашну за те навіть повісили. Однак вам варто знати, що нічого в цьому маєтку без відома батька не відбувається.

– Хочеш сказати, що він міг убити власну…

– Дружину? Це не так страшно звучить, урешті –  решт для нього, то була лише звичайнісінька домовленість. Мої дідусь із бабусею володіли землею обабіч цвинтаря, а тому потрібне було розширення.

– Із цього я маю зробити висновок, що ти її любив?

– Знаю, у це складно повірити, проте я не такий, як він. Якщо хочете переконатися в цьому, то відвідайте родинний склеп сьогодні ввечері.

Залишатися тут надовше хлопець не міг – з іншого боку цвинтаря почувся роздратований батьків крик. До вечері вони більше вже не бачилися, а за столом Леон був чимось дуже стурбований.

– Усе владнав? – суворо запитав у нього Бенджамін.

– Усіх переловив і передав владі, хай їм грець.

– Чудово. Нікому не дозволю розкопувати могили, тільки не на моїй землі!

– З твого дозволу, батьку, я би придбав кілька спеціальних кліток. Кажуть, що їх із могили можна зняти лише спеціальними пристроями, навряд чи грабіжники з цим упораються.

– Дозволяю. Піди завтра до коваля й замов зо три екземпляри, якщо добре себе покажуть, придбаємо ще кілька.

Уставши з-за столу Леон вирушив до своєї кімнати, тепер уся увага Тейкера зосередилася на новій дружині.

– Клієнти задоволені твоєю роботою, ти заслужила на право перебувати тут ще одну ніч, – мовив він, поглядаючи на годинник за спиною Адріани. – Іди до своєї кімнати, якщо чогось потребуватимеш, то гукай слуг.

– Якщо дозволите, я би хотіла прогулятися перед сном.

– Прогулятися? – трунар прикипів очами до дружини, свердлячи її душу. Вона стала занадто спокійною, можливо, планувала втечу. Хоча, куди їй тікати? – То нехай, лишень ненадовго. О десятій годині усі двері зачиняють. Не встигнеш – ночуватимеш на цвинтарі.

Адріана кивнула та вирушила до родинного склепу. Там уже був один зі слуг Тейкера та як раз зачиняв двері.

– Я би хотіла навідати свого брата.

– Воля ваша, пані.

Він не став їй заважати й це навіть трохи спантеличило. З іншого боку, хіба родич не може навідати могилу небіжчика? Та все ж у глибині душі щось підказувало їй, що в цьому мавзолеї ліпше довго не затримуватися.

Було тут єдине віконечко, маленьке, кругленьке, аж під стелею. Біля входу лежали кілька свічок і кремінь, саме приміщення було позбавлено канделябрів. Воно було невеличким, у середині стояло шість статуй янголів, у центрі – великі сходи, що вели під землю.

Катакомби, які розташувалися нижче, вели під цвинтар. Там було так багато ходів,  дверей і табличок, що навіть самі трунарі в них погано орієнтувалися. На щастя, кожен хід вів до певного покоління. Напис «Захоронення проводилося з 1837 до» свідчив про те, що нещодавно померлого Генріха Розенблюма було поховано саме тут.

Кімната виявилася досить тісною. Дивно, і як трунарі знали, коли та яка кількість людей буде поховано? Перед Адріаною у два ряди вишикувалися дванадцять кам’яних домовин, на п’яти з них уже були таблички та портрети на емалі, решта ще очікували на своїх щасливих власників.

Дівчина підійшла до тієї могили, біля якої ще лежали свіжі квіти. Вона тривалий час роздивлялася різнобарвні пелюстки, намагаючись вичавити з себе сльозу, відчути бодай щось, проте не змогла. Це був її брат усього лише на два роки старший від неї, за всіма законами вони мали би любити одне одного, підтримувати та розуміти. Однак усі ці роки вона перебувала під наглядом у няньок, а він жив далеко від дому, у якійсь приватній гімназії.

Адріана не любила його, проте й не ненавиділа. Він був для неї просто знайомим, людиною як і ті, що лежали  під землею. Від цієї думки ставало лячно на душі. Вона не планувала заміж за трунаря, мріяла створити родину з коханою людиною, та чи могла би бути така родина? Угоди та формальності зробилися такими звичними, що кохання залишилося лише в казках, а шлюб за домовленістю з проблеми перетворився на буденність.

І тут в око впала одна невеличка деталь – намисто. Розкішна троянда, виготовлена з рубінів, висіла на золотому ланцюжкові. Воно було покладено на віко труни, що змусило дівчину відсунути квіти й поглянути на табличку.

Розалінда Тейкер

1827–1860

– Отже, не збрехав, – сказала сама собі дівчина, поклавши вінок на місце.

Роздивившись труни, вона виявила ще дві – одна належав Леоніті, яка померла в 1863, друга, Маргарита, яка дожила до 1866. Похмурі перспективи зробилися ще похмурішими.

Її брат також лежав тут, проте на його труні не було квітів. Наскільки знала дівчина,  батько вважав такі витрати безглуздими. Схоже, що вона єдина наразі могла про нього подбати.

До своєї кімнати Адріана повернулася за дві хвилини до того, як зачинили парадні двері. За нею слідувала служниця, яка займалася обмиванням небіжчиків, вона ж і принесла місіс Тейкер нічну сорочку.

– Дякую, як тебе звати?

– Мелінда, пані.

– Як ти тут опинилася?

– Мене пан Бенджамін із притулку взяв. Родичів у мене немає, дому так само, а він люб’язно надав мені кімнату та роботу.

Адріана придивилася до дівчини. Вона була десь її віку, якщо навіть не молодша.

–  А давно ти тут?

– Уже три роки.

– Тож ти знала попередню дружину Тейкера, Маргариту?

– Так, пані, я ж і готувала її до поховання.

– Що ти можеш мені розповісти про неї?

– Маргарита Тейкер була чудовою дружиною, дуже доброю, та час її настав. Якби в батьків господині залишився син, то нам довелося би зачинити цвинтар, але, на щастя, цього не сталося.

– Що ж, дякую за інформацію, ти вільна.

Уклонившись, дівчина пішла геть, Адріана ж визирнула у вікно. Вона сподівалася хоч краєчком ока побачити місто, проте дарма – перед нею був пагорб, усіяний могилами. Жодної міської будови, повної життя, не визирало поза хрестів, просякнутих смертю.

Однак раптом забовваніла якась постать. Адріана не відразу зрозуміла, хто це був, лише за циліндром упізнала Леона. Молодший трунар спритно перестрибував  через могили, пробираючись до центральних воріт.

Не довго думаючи, дівчина вирушила вниз, до головної зали. Вона рухалася швидко та безшумно – як тоді, коли тікала від няньки до свого коханого. У неї був значний досвід і хист до цього. На жаль, двері були замкненими, проте й це не спинило відчайдухи.

Вона підійшла до найближчого вікна, відчинила його й крізь нього вилізла на вулицю. Це було так безглуздо, так незвично, що ніхто й не подумав ставити на вікна ґрати. Босі ноги доторкнулися могильної землі. Було холодно, проте вже занадто пізно відступати.

Упевненим кроком місіс Тейкер вирушила в напрямку до воріт, місячне сяйво спадало на неї, вітерець проймав наскрізь, залишаючи дрижаки. Та все ж вона мала намір дійти до кінця – ці двоє заперли її в склепі й тепер отримають купу проблем на свої голови.

– Леоне, а що ти тут робиш посеред ночі? – тоном, як у її няньки, запитала Адріана. Досить гучно, аби підкреслити невдоволення, та все ж не занадто, аби не розбудити слуг.

Юнак мало не заволав, по той бік якась тінь гайнула геть. Наляканий трунар озирнувся й тієї ж миті затулив рукою обличчя.

– Ви хоч би вдягнулися, та й узагалі, як вам поталанило вийти з дому?

– Це не має значення, я йшла за тобою. А от ти навіщо блукаєш цвинтарем, чи  допомагаєш крадіям?

– Ні. І взагалі, я Бенджамінів син, навіщо мені грабувати власну землю? У мене є ключі від усіх дверей, і я можу ходити куди захочу, не звітуючи.

– Але ж там хтось був! – не вгавала дівчина. – І розмовляв із тобою.

– Міледі, будь ласка, не будемо про це. Ви стоїте посеред вулиці в самому спідньому, якщо хтось вас побачить, то поповзуть плітки. Повернімося в маєток, і я вам усе розповім.

Хоч і неохоче, проте Адріана погодилася. Леон провів її в будинок, цього разу вже крізь двері. Помітивши відчинене вікно, він похитав головою та зачинив старовинну раму. Вони піднялися на другий поверх і пройшли повз кімнати дівчини, вирушивши до дверей молодшого Тейкера.

Його кімната була такою ж, як у мачухи, але там було стільки мотлоху, що вона здавалася вдвічі меншою.

– Це що, домовини? – запитала вона, помітивши сколочені дошки.

– Чому, коли ящики, так одразу вже домовини? – ображено спитав він. – У  мене забагато речей, їх треба кудись складати, от і користуюся скринями та коробками.

Жестом Леон запропонував дівчині присісти, проте вона відмовилася. Очі Адріани палали вогнем, але зовсім не таким, як у його батька. Це полум’я було живим, воно не намагалося спалити вщент, ні, воно залишало опіки, змушуючи день за днем шкодувати про те, що його хазяйку привезли в цей бісів дім, що просмердівся ладаном і смертю.

– Ти так і не сказав мені, що робив біля воріт поночі.

– А навіщо вам про це знати? Розмірковуєте, як би догодити батькові? Дивно, а мені здавалося, що вам тут не подобається.

– Не подобається, але куди ж подітися? Якщо ви вже вирішили перетворити моє життя на пекло, то й я не буду відступати!

Продовжуючи розмову, Леон повісив свій піджак на гачок, скинув капелюха і поклав на чергову скриню.

– Я не хотів перетворювати ваше життя на пекло, мене взагалі не запитували, чи потрібна в домі нова господиня. Ви гадаєте, що приємно спостерігати, як до мого обійстя приходять нові жінки, намагаються навести тут свої порядки, влаштовують сварки, накладають на себе руки? Ані хвилинки спокою, а лише він мені й потрібен. Волієте знати, що я роблю вночі? Так от, я купую камені в одного чоловіка, та оскільки батько не бажає, аби я займався чимось, окрім родинного бізнесу, то доводиться робити це потайки.

Як доказ, Леон відкрив коробку, там лежали ще незавершені прикраси.

– Виходить, це ти зробив намисто на надгробку в Розалінди?

– Так і є, ви мене слухали увесь цей час?

Два гордовитих погляди зустрілися одне з одним. Ані він, ані вона не хотіли відповідати, обидвоє знали відповіді. Адріана першою порушила мовчанку.

– Якщо це правда і ти не хочеш, аби у твого батька була дружина, то допоможеш мені?

– О ні, навіть не просіть, отрути не дістану! – з посмішкою відповів Тейкер.

– Смерть – то в крайньому разі, – стримано зауважила мачуха. – Та якщо ти примудрився купувати каміння потайки від Бенджаміна, то, може, відправиш одного листа?

– Хіба вам є, кому писати?

– Це вже тебе не обходить! Є одна особа, яка врятує мене… Лишень потрібен час. То що, ти в справі?

– Зариємо наші таємниці в братній могилі, пані.

– Чудово. Зайди до мене вранці.

***

Мій любий Райдо! Скільки часу вже минуло, скільки днів ми не бачилися з тобою! Ти вже, напевно, чув про смерть мого брата, ця новина в усіх на вустах. Ти також міг дізнатися, що мене видали заміж за мерзенного дідугана. Сталося те, чого я так боялася.

Бенджамін Тейкер – страшна людина. Пліткують, що він звів зі світу вже трьох своїх дружин, і зі мною обіцяв покласти край, раптом щось піде не так. Однак  надія ще є. Ти врятуєш мене з цього полону, й разом ми щось вигадаємо.

Той, хто приніс тобі листа – надійна людина. Можеш сконтактувати зі мною через нього. З нетерпінням чекаю на твого листа, час – то мої найбільші тортури.

З повагою та любов’ю твоя Адріана Розенблюм.

Я взяв цього листа вранці, дорогою до міста встиг прочитати та ще й запечатати. Дивовижно, чому лишень не навчишся за роки праці! Адріана просила передати його одному свинопасу з місцевої ферми, я виконав її завдання.

Проте, мені довелося йому його прочитати, а потім ще й відповідь написати під його диктовку. Звісно, я підправив деякі слова, щоб вона не читалася так жалюгідно. Це ж наче має бути сповнений надії лист, а не забруднений багном папірчик.

Не те, щоб хлопець був дуже гарним або заможним, та, мабуть, щось вона в ньому таки знайшла, а, може, й не кохає його, а просто шукає способи втекти від батька. Навряд чи в такої людини є певні зв’язки та статки, аби розпочати нове життя, їх точно впіймають і ще й повісять. Знову робота, багато роботи… Головне, щоб мене не загребли з ними під одну лопату, як спільника.

Я теж був би не проти її позбутися – нехай шлюб, то чиста формальність, нехай його укладають із ницих, найжалюгідніших причин… Власне задля того, аби не платити робітникові? Який усе ж батько скнара!

Адріана теж не янгол – ненавидить його, проте в обличчя цього казати не збирається. На мені зриває свою ненависть, щось там замислює. Якби не виховання моєї матінки, так би й уліпив їй ляпаса, або зачинив би в склепі на кілька днів. Я би навіть сказав, що вони варті одне одного, проте…

Те, що сталося сьогодні, змусило мене замислитися. Ми зустрілися після обіду в усипальниці, я прийшов, аби замінити квіти на могилі матері, а вона принесла свіжих маків на братову.

Як зауважила Адріана, він був для неї чужою людиною, попри те, що вони кревні родичі. Та все ж вона прийшла вшанувати його пам’ять із почуття обов'язку. Навіть і не знаю, як до цього поставитися.

З одного боку вона чинить, як усі відвідувачі цвинтаря – навідує рідних-нерідних тоді, коли цього потребує сумління, згадує як про далекого друга, з іншого, їй наче й шкода, що вони не змогли зблизитися впродовж життя. Вона плакала біля його могили, плакала тому, що не змогла щиро заплакати. Ніколи не бачив такого. Як це безглуздо, як дивно.

Батько прохав наглядати за нею, навчити працювати. Як осінь зміниться зимою, а зима – весною, доведеться їй виконувати інші, менш приємні обов’язки. Має підготуватися до роботи з трупами, а я повинен підготувати її до цієї новини. Догляд за тілом небіжчика – найоплачуваніша робота, так навіщо ж платити великі гроші слугам, коли можна змусити працювати задарма, так, батьку? Скорше б Адріана забралася звідси, не хочу я дожити до цього моменту.