Діброва

Це розбудило його. Увірвалося в безпам’ятство, що тривало десятиліттями, і змусило прокинутися. Що саме? Може, двигтіння землі – таке сильне, що аж будинки тряслися. Воно схоже… На щось схоже, але ніяк не міг пригадати на що. Можливо, його розбудив шум, що ріс і ширився містом. Сотні тисяч наляканих, гнівних, розпачливих голосів, що зливались в одну шалену какофонію. Та, швидше за все, його пробудив зі сну відчайдушний пронизливий крик поряд.

- Мамо! – вищала на увесь парк дівчинка років 10-11. – Дядю!

Але дорослі не реагували, дивлячись кудись поперед себе. Світловолоса жінка, майже копія дівчинки, сиділа, підгорнувши під себе ноги. Біля неї в такій же позі знаходився чоловік з короткою щетиною на підборідді та чималою бородавкою під лівим оком. Вони обоє застигли і, не кліпаючи, витріщались на щось за спиною дитини.(1)

А він – звикав знову бути в свідомості. Придивлявся, прислухався до всього. Вологе повітря тремтіло від дрібного сніжку. Ні, то не сніжок, а попіл, що осідав на чорну землю. Голі віти дерев тягнулися до темного беззоряного неба. Смерділо димом і горілою плоттю. Простір наповнювався виттям сирен, зойками автівок. Але понад усе це виринала дівчинка, яка своїм лементом і мертвих підняла.

- Ти мене розбудила, - проказав їй.

Та рвучко обернулась. На мить завмерла, а тоді кинулась до нього:

- Допоможіть! Вони не встають. А треба в укриття!

- Нам вже ніхто не допоможе.

Кліпнула, схопила його за руку і потягнула до своїх рідних:

- Допоможіть їм! Викличте швидку!

- Швидка їм вже не потрібна.

Взяв її за плечі і розвернув туди, куди дивились її мама і дядько. Очі дівчинки розширились. Рот відкрився.

Напроти неї лежали три обвуглені тіла. Настільки чорні, що й не взнати, що то були за люди. Одне розпростерте на тротуарі, два інших – за бордюром. Чиєсь – скручене в позі ембріона, інше – неначе підстрелений птах з розпростертими руками-крилами, третє – ніби просто приснуло.

- Це… - прошепотіла, облизала губи. Перевела погляд на маму і дядька, які вже розкачувались туди-сюди, як маленькі діти в стресі. Обернулась до згорілих тіл. – Це… ми?

- Що з вами сталося?

- Ми йшли… - напружила лоба, згадуючи. – Був звук… Свист. Потім вибух і… І все.

Ступила крок до чоловіка, вперше приглядаючись до нього. Світле відкрите лице, коротко підстрижене русяве волосся, прямий ніс, тонкі губи. Вирішила, що він співак чи артист якийсь.

- Ми мертві?

Він зам’явся, підшукуючи найкращу відповідь:

- Тіла мертві.

- Моя мама. Дядько… - зиркнула в той бік.

- В них посмертний шок. З часом оговтаються.

Навколо них з-під землі, біля дерев і кущів проявлялись постаті. Спершу сизі, як ранковий серпанок, вони наливались сили та кольору, перетворюючись на людей, вдягнених в те, що носили років сто тому.

- Я не хочу бути мертвою! – зненацька заорала мала. – Я хочу танцювати! Хочу перемагати в конкурсах! Хочу до зоопарку! Хочу на рибалку з дядьком! Хочу, щоб мама дошила мені сукню на змагання! Я хочу жити!

І надривно розревілась. Присіла, затулила обличчя руками. Її худі плечики здригались від схлипів. Він присів поруч, ніжно обняв. Все, що міг зробити. Те життя минуло. Його не вернеш. З цим доводиться лише змиритися. Колись і він через це пройшов.

Жінка повільно розхитувалась, все в тій же замороженій позі споглядала на те, що ще півгодини тому було її тілом. З її очей стікали сльози. Чоловік з бородавкою змінив позу, посунувшись ближче до тіл, біля яких вже метушились живі.

- Як тебе звати? – спитав, коли дівчинка виплакалась.

- Катя.

- А я… Діброва.(2)

- Це як позивний?

- Це як псевдо.

- Ти ж військовий?

- Крайовий провідник.

Дівчинка наморщила лоба, а тоді мотнула головою. Оглянула вечірній Бабин Яр, яким неприкаяно бродили мертві.

- Чому ви тут?

- Ми тут померли.

- І ви прив’язані? Завжди тільки тут?

- Не завжди. Можемо податися куди-завгодно, - глипнув на постаті поміж дерев, яких не могли помітити живі, потім перевів погляд на Катю. – Та все одно повертаємось сюди.

- І так… так на все життя?

- Життя… - посмакував це слово, пестячи язиком кожен його звук. – Не так. Не обов’язково. Хтось знаходить свій шлях звідси. Хтось засинає на десятиліття чи й століття. Я спав.

Катя примружила очі.

- І скільки ти спав?

- Ммм… Я заснув в 1961-му. А який зараз рік?

- 2022-ий. 1 березня 2022-ого. Шостий день.

Діброва присвиснув:

- Оце так поспав!

- А ми… - вона оглядала мертві постаті довкола. – Всі люди стають привидами?

- Ми не привиди. Ми – душі. Душі часто залишаються там, де померли. Особливо, коли це була раптова чи страшна смерть. Або, якщо мають незавершену справу.

- Мені було страшно, - сіпнула плечима. – І то було раптово… А ти?

- А я – все разом.

Діброва прислухався. Крізь пелену диму до нього долітали уламки живих розмов:

- Телевежа… 5 цивільних… Ракета… Кляті рашисти…

- Катю, хто такі рашисти?

Здригнулась, глипнула на чоловіка.

- Росіяни, - відказала тоном «це і дурень знає». А за секунду ляснула себе по лобу.- Ти ж спав! Ти не знаєш!

- Що сталось за ці 60 років?

Катя швидко заморгала, силкуючись згадати хоч щось з 60-х, 70-х чи 80-х. Проте в голову нічого не приходило. Тож назвала найголовніше:

- Україна стала незалежною в 1991-му.

- Більшовики просто відпустили?

- Еее… - насправді вона мало що знала про той час. – Тоді не було війни.

- А зараз? – здалось, аж потемнішав, очікуючи відповідь.

- А зараз війна. Росіяни напали зранку 24 лютого.

Діброва пильно вглядався у дівчинку, прокручуючи в голові все, що знав про росіян. І єдине питання, яке виникло і яке задав через кілька хвилин:

- Чому тільки тепер?

- Не знаю, - стенула плечима. - Зайшли по всьому кордону. З Білорусі, з росії, з Криму…

Мотнув головою:

- Отже, ми програємо.

- Та ти що?! Ми боремось! – аж підскочила. – ЗСУ нас обороняють. І ППО, і Привид Києва… Люди з-за кордону повертаються, щоб Україну захищати. А світ нас як підтримує!

Тепер на неї виряченими очима дивився Діброва.

- Ми не програємо, - твердо проговорила. – Ми переможемо! Обов’язково.

Обличчя дівчинки світилось впевненістю, що дозволило Діброві заспокоїтися. Розправився. Посміхнувся. Та от Катя спохмурніла:

- Тільки тепер для мене це не важливо.

Він зазирнув їй у вічі, очікуючи продовження, яке й не забарилось:

- Бо я мертва.

- Твоє тіло мертве, - ще раз нагадав. – Але твоя душа тут. Бачить, чує, відчуває. Невже тобі справді байдуже – переможе Україна чи ні?

- Ні, - підкинула кулака догори. – Але чи побачу перемогу? Я засну?

- Зазвичай, діти легко знаходять шлях звідси. Тож не заснеш. А що там… Може, звідти теж все видно.

- А чому ти так довго спав?

Чоловік відвів погляд. Скільки пояснень одночасно завирувало в голові! Стільки історій! Як же відповісти? Стиснув губи. Безліч всього міг розповісти. Але натомість промовив:

- Не відчував себе потрібним.

- Кому?

- Країні, народу.

Катя вкотре поглянула на постаті, що блукали в парку поміж дерев і живих. Щохвилини їх все більшало. Прокидались, прибували, виринали з-під землі, проявлялись поміж попелястими сніжинками.

- Хіба ми щось можемо? Нас ніхто не бачить і не чує. Живі проходять крізь нас.

Діброва загадково усміхнувся:

- О! Ми чимало всього можемо.

І спогади накотилися лавиною.

______________________________________

Примітки

1. Піхур Олена, 51 рік; Піхур Катерина, 11 років; Олег Новодон, 47 років – мати, дочка та материн брат, родина, яка загинула внаслідок влучання російської ракети по телевежі в Бабиному Ярі 1 березня 2022 року.

2. Домазар Зенон - крайовий провідник ОУН на Українських Землях. Військовий Референт Окружної Екзекутиви ОУН Ярославського округу. Мав псевдо Діброва, Аркадій. Розстріляний гестапо у Бабиному Яру на початку вересня 1943 року.