Автобус-2-6

АВТОБУС (2)

* * *

Жінка в чорній сукні схилилася над тілом. У мерця був розпоротий живіт, і частина нутрощів випала назовні. До того ж, чоловікові було від вуха до вуха перерізане горло. Кров, що просякла його одяг і розтеклася по підлозі багряною калюжею, струмком збігала до сходинок і крапала з них на землю.

Жінка випросталася, й обтисла сукня підкреслила її постать.

– Не можу повірити, – з досадою й огидою промовила вона. Її туфлі залишали в проході криваві сліди, поки вона прямувала в задню частину автобуса.

Вона пильно подивилася на блідого як крейда чоловіка, що сидів у відкритій труні. І вимовила лише одне слово:

– НАВІЩО?

– Бачиш, кузино, – чоловік глянув на неї, мнечи в руках закривавлену ганчірку. – Мені ніколи не було до вподоби його товариство. І він був явно не при собі, ти сама знаєш.

– І що ми тепер робитимемо?

– Те саме, що й раніше. Просто тепер у нас потенційно більше можливостей.

– Знаєш що, – крижаним тоном сказала жінка. – Я тобі не казала, але ти цілковитий псих. – Наголосивши на останній фразі, вона різко розвернулася й пішла до виходу.

– Усі ми тією чи іншою мірою... – філософськи промовив чоловік. – Зачекай. Ти куди?

– Шукати Діану. – З цими словами жінка вийшла з автобуса й зникла з очей.

* * *

(Трохи раніше)

Заправна станція на під'їзді до міста була гарним місцем. Коли поруч спинився автобус, Іван навіть не підозрював, що всьому настане край.

Сьогодні він працював сам. Чи могло бути так, що відсутність його напарника не була випадковою? Хто може сказати наперед, що, кому і як приготувала доля?..

У будь-якому разі, коли з автобуса вийшла жінка й упевненою ходою попрямувала до нього, Іван усе ще радів життю. Вітер розвівав чорне волосся незнайомки, відкриваючи тонкі аристократичні риси її обличчя. Чорна сукня облягала чудову постать. Він зауважив чорні туфлі на високих підборах і стрункі ноги в тонких чорних панчохах.

– Мені треба заправити автобус, – зверхньо мовила жінка.

За її тоном Іван остаточно переконався, що ця пані не його кола. А якщо так – навіщо йому церемонитися з цією зарозумілою сукою? Тому він навіть не зволив вийти з-за прилавка. Ба більше, він навіть не підвівся.

– Заправляйте, – буркнув він.

Жінка підняла брову.

Якимось внутрішнім чуттям Іван зрозумів, що з нею краще не жартувати.

– Чим заправлятимемо – і скільки літрів? – формально-байдужим тоном запитав він.

Жінка махнула рукою в бік автобуса.

Було очевидно, що вона безмежно далека від якихось там автобусів і заправних станцій. Вона в них не тямила. Але зізнатися в цьому було б нижче її гідності. Фахівець мав би сам запропонувати свою допомогу. Ось тільки Іван не мав жодного бажання їй допомагати.

Мовчанка затягнулася. Замість того, щоби розгубитися, жінка починала злитися.

– Бензин. Для автобуса. Повний бак, – з натиском промовила вона.

– А ще нам потрібен новий водій. – Ця фраза долинула від чоловіка, що підійшов з боку автобуса. Він був блідий, на його правій руці була намотана ганчірка. У самій руці він стискав великий м'ясницький ніж. І ніж, і ганчірка були вимащені кров'ю.

– Це... що?.. – ледь вимовив Іван.

– У чому річ? – незворушно запитав чоловік і глянув на свою руку. – Ах, це!.. Прошу вибачення. – Він загорнув закривавлений ніж у ганчірку – так, щоби зовні ганчірка була чистою, – і сховав їх під фрак.

– Антоне? – холодно звернулася до нього жінка.

– Нам потрібен новий водій, – безпристрасно повторив він.

У цей момент Іван з радістю намацав обріз, що лежав під його прилавком. Та радість його була передчасною.

– Бензин. – Різко повторила жінка, повертаючись до Івана. Блідий чоловік теж перевів погляд на нього.

– Зара вам буде бензин! – вигукнув Іван, з полегшенням дістаючи дробовика з-під прилавка.

Дивний чоловік у фраку глянув на націлену в його груди зброю і спокійно запитав:

– Ти при своєму глузді?

Іван прицілився йому в голову:

– Та в труні я таких, як ти, бачив! Зрозумів?!

Чомусь ця фраза в обох по той бік прилавка викликала криву посмішку.

– А ти чого вишкіряєшся, суко?! – розлютився Іван, переключаючись на жінку.

Вона відповіла йому важким поглядом, і вираз її обличчя спотворила холодна зарозуміла ненависть.

Цього Іван стерпіти не зміг. Його палець уже лежав на спусковому гачку, коли...

З автобуса вибігла ще одна жінка. Її можна було б назвати вродливою, якби не мертвецька блідість, подерта блузка й обгорілі краї світлого волосся.

– Стійте! – вигукнула вона.

– Та хто ви, в сраку, такі?! – закричав Іван, готовий вистрелити в неї.

Через якусь невловиму мить Антон тримав у руці закривавлену ганчірку, а ніж стирчав у грудях Івана.

– Мені не сподобалося, як він на тебе дивився, – пояснив Антон новоприбулій.

З відчайдушним криком вона сплеснула руками – і побігла геть від автобуса.

– Діано! – гукнув її Антон.

Жінка в чорному розгублено дивилася їй услід.

Щоб опанувати себе, багато часу їй не знадобилося.

– Ти вбив водія, Антоне? – уточнила вона.

– Ну... – почав було той, маючи намір викласти своє розуміння цієї проблеми.

– УБИВ?

– Так, – відповів Антон. – Піду-но я полежу в труні.

Кинувши погляд у той бік, куди втекла Діана, жінка в чорному попрямувала до автобуса.

Убити водія? Дідько зна що! Їй не хотілося в це вірити.

Усе пішло не так із самого початку. Ця історія подобалася їй усе менше й менше. І вона точно знала, що хтось за це дуже сильно поплатиться. І вона здогадувалася, хто саме...

І це їй зовсім не подобалося.

[14-20.03.2025]

[чорнова версія - 9.06.2004]