Мавпи

Хмари потріскані, наче стара штукатурка,

Світлом розкладені на хаотичні шматки.

З братом на рейках чекаємо потяг —

Швидкий.

Духом гарячим тремтить вересневе повітря,

Довгу дорогу попереду збурює блиск.

Реї вібрують приємно. Для різноманіття —

Свист.

Ліва зізковзує — щебню крихке суголосся,

Ниц до каміння і ніби пірнаєш у вечір.

Брат відкидає з обличчя русяве волосся,

Шепче.

Смерть надто близько, і погляд циклопа у бліках,

Західне сонце дощить на озерця у склі.

Швидко тікаю у пирій і кличу. Відповідь:

«Ні».

Він — переможець, гордість чуми і прокази,

Змій, сталеварів та інших тотемних створінь.

Міг би тікати зі штреки за мною одразу —

Стоїть.

Тягне додолу усіх цей двовимірний простір,

Все поглинають рівнини цих екосистем.

Орди, вітри та пожежі. А втім, що не осінь —

Едем.

Свариться свистом стріла старовинного степу,

Коні іржаві іржуть: «Забирайся, малий!»

Він посміхається, дивлячись вгору, у небо —

Живий.

Хмари яріють, тож видно, що сонце достигло,

Брата питаю, чому він там, наче застиг?

Комусь до скону змагатись із потягом смерті —

Хтось назавжди переміг.

І стоїть, палить і дивиться на мене червоним оком цигарки. Геліос.