Вірш для аеропорту
Є такі ниви життя,
Розчесані годинниковими стрілками,
Впольвані тінями новобуденності,
Обрамлені шумом календарного листя,
Що їх називають спогадами.
Кажуть, туди ходять люди.
Багато їх там:
Хто самотужно, хто гуртом.
Ребристими підошвами вилягають трави.
Вишукують між ними старі стежки.
Простують світляками крізь сутінкову імлу.
Хто зупиниться біля чорного ящику,
Ввімкне його й сяде поруч у житні перини.
Хто піде далі на бризки дзвіночкові.
Хто встрягне у світлотіні та вагається:
чи йти йому далі?
Росте там глід, що противиться 2мірності.
На гілочках фотокартки, а на них:
шум
червоні очі
свічечки
щічки
солодощі
пустощі
лінощі...
Хто шукає тут знайомих – тим найгірше,
Адже земля ця не родить людьми.
Де вродить сторінками книг,
які ти запам'ятовував, коли не мав закладки.
Де вродить вогкістю першого поцілунку.
Де вродить соком першого яблука між зубами.
Запахом першої вареної кукурудзи.
Приязністю першої цигарки, піднятої на узбіччі дороги.
Пахучими парфумами маминої подруги.
Збоченим задоволенням першої навмисної поразки.
Наївністю першого вірша.
Смаком вугілля.
Блиском батькового поту.
Слізьми втомленого літнього неба,
Які воно ллє на перший забитий м'яч.
Ідеш туди,
Втішаєш себе, що в цьому є сенс.
Всім потрібна тінь:
Тінь від сучасності,
Тінь від новобуденності,
Тінь від власного тіла.
Просто, щоб бачити,
Просто, щоб не бути засліпленим
Світлом
Чергового аутодафе.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!