Минуле не забувається

Емі попрощалася з усіма й пішла геть, а вони продовжили йти разом, поки ведмежата не помітили ліс. Залізний добре пам’ятав ті моменти — до найменшої деталі, як Термінатор, він записував усе у свою внутрішню пам’ять.

— Значить, ви будете мандрувати світом удвох? — запитав він у 035.

«Це тебе не стосується», — пролунав огидний голос у його голові.

— Після всього, що ми пережили, ти зобов’язаний щось сказати, бодай щось! — Якби у Маски тоді було тіло, він би неодмінно зламав ведмедику коліна й подивився б на реакцію.

«У цьому світі існує багато речей, які я бачив, але ніколи раніше не доводилося спостерігати дослідження різних хвороб. Розуміння людського розуму залишилось у минулому, тепер треба розібратись із роботою нелюдських умів».

— Знову щось навигадував. Треба було тебе покинути, а краще — викинути в каналізацію!

— Він хотів сказати, що хоче досліджувати об’єкти, які є вірусами — для початку, мабуть, буде допомагати в дослідженнях 049.

Тоді Залізний не дуже товаришував із Марком, його програма лише нещодавно почала сприймати того як друга, а не як жертву. Хоч той і був колишнім піддослідним із буквою D, саме він висловив найрозумнішу думку, бо Одержимий говорив загадками, а Доктор узагалі мовчав. Цікаво, як давно вони не бачили нічого за межами Зони? Гаразд, той шматок пластику, але в другого ж мали бути якісь емоції.

Так вони й подорожували разом, може тиждень, може два. Послідовник Термінатора міг би назвати точну дату, якби не інциденти. Пару разів їм траплялися люди, як казав Чумний, дуже хворі, і, мовляв, це була клятва лікаря й його обов’язок — тож Залізний їх не чіпав, дозволяючи 049 робити ті дивні речі, які він називав «перезавантаженням».

Це коли з робота витягують усю начинку й заново збирають, а потім він вмикається — цілком справний. Наскільки знав ведмежа, з людьми так не працює — якщо людину вимкнути, вона вже не вмикається, але в його товариша виходило. «Якийсь особливий механік», — думав Залізяка.

Так от, через ці благородні пориви їх почав відстежувати Фонд, доводилося ховатися: то бігти, то маскуватися, і скільки це тривало — ведмежа не знав. Може, тоді 1048 вирішив, що подальша подорож із Маскою й Доктором буде небезпечною, а може, йому просто сподобався ліс, коли вони проходили повз. У будь-якому випадку, вони не особливо за ним сумували — крім одного зразка.

Вухастику Чумний урятував життя. Коли на бідного ведмедика напали зубні феї, його тіло з органіки почало вкриватися зубами. Доктор зупинив цю інфекцію й знищив усі її сліди. І хоч сам він називав це частиною роботи, колишній пацієнт сприйняв ситуацію як акт доброї волі. Увесь час, поки вони йшли, 1048-А без упину теревенив із тим, хто врятував його. Залізному здавалося, що той його не слухає, але за день до того, як вони розійшлись, монолог перетворився на діалог.

— Виходить, що Зона — мій дім, адже мене там створили. От у всіх домівки як домівки — там тепло, красиво, затишно, а в мене якийсь жах…

— Моя батьківщина живе лише яскравим спогадом, те, що залишилось тепер — тліючий труп. Але я все одно повертатимусь туди — дім є дім, — суворо відповів 049.

— А де ж твій дім? — втрутився Залізний. Не те щоб йому було цікаво, просто хотів підтримати розмову.

— Село Сант-е-Бель, або, як його називали приїжджі, «Свята Краса». Епідемія спалахнула там, коли я завершував практику в місті, а коли повернувся — рятувати було вже нікого.

— Невже ти був єдиним лікарем на все поселення? — дивувався Вухастик.

— Там жило не так багато людей, переважно фермери, навряд чи хтось із них мав гроші чи завзятість, щоб навчитися бодай до четвертого класу. — У той момент Залізний помітив смуток. Ніхто й ніколи не бачив обличчя під маскою Чумного Доктора, але очі, якщо не тікати в паніці, можна було роздивитися.

— І ти повернешся в місто, яке спустошила епідемія століття тому, щоб досліджувати нові хвороби? Це нагадує мені Уробороса — змія, що кусає себе за хвіст, замкнене коло.

— Марку… Не занудствуй, — буркнув Залізяка, стримуючи бажання вилаяти новоспеченого товариша.

— Він має рацію. Крім того, що я хочу побачити рідні місця, це ще й символічне місце. Сподіваюся, 035 не занудьгує в мене в гостях.

Тепер, через стільки років, купка ведмедиків стовпилася біля атласу. Турист, що мандрував із ним околицями, мирно заснув учора в своїй палатці й більше не прокинувся — довелося поступитися Вухастику, він краще розумівся на сплячих.

Плюшевий і Марк стояли осторонь — вони були мозком команди, людяністю й добром — у тих рідкісних випадках, коли це було потрібно. А він — виконавець, як грубої важкої роботи, так і складних операцій пошуку й обчислення.

Необхідного села на мапі не було, однак його ймовірне розташування знайшлося швидко. В околицях було кілька селищ зі схожими назвами — Санта-Роза, Санте-Кер і Сант-Бізу. Деякі дороги з них вели до міста, інші — до шосе й придорожніх заправок, позначених на мапі, але з кожного було лише два шляхи до сусідніх містечок, і ось у Санте-Кер та Сант-Бізу одна дорога вела в Санта-Розу, а інша — в невідомому напрямку, але до однієї точки. Усі ці обчислення Залізний провів за секунду й отримав координати пункту призначення.

— Тиждень дороги, — підсумував він. — Якщо скоротити й без зупинок — вкладемось у п’ять днів.

— Аби Фонд не рушив за нами, — як завжди добрий і турботливий 1048.

— Якщо рушить, я влаштую їм довгу й болісну смерть, Масці, так і бути, залишу пару людей.

Він подумав про те, що 035 зараз без носія — важко знайти нове тіло в покинутому селі! Мабуть, він там і живе, як поліно — куди поклали, там і лежить. Здатність контролювати розум марна, коли поряд немає розуму. Від цієї думки Залізяці стало тепліше — звісно, якби в нього було серце.

На ймовірному місці села не було нічого — ні дороги, ні знака, ні слідів будівель. Побратими вже почали сумніватись у правоті Залізного, але той не збирався так просто здаватись. Ведмедик, не питаючи інших, кинувся в густу зелень — вони ж загубляться без нього, тож у решти не було вибору.

Бум! Із гучним ударом послідовник термінатора вдарився лобом о великий камінь. Той у багатьох місцях розсипався, поріс мохом і плющем, але приємніше від того не стало. Сталеві пластини мало не погнулися — і все через цю кляту брилу! Ну хто її тут поставив?!

Бурмочучи щось нерозбірливе, Залізний узявся розбиратися з ворогом. Хоч би то був геній Всесвіту чи просто камінь — ніхто не уникне гніву. Після кількох ударів від валуна відлетіло два великих шматки, всередині жили якісь комахи.

— Стій!

Марк став перед ним. Переконавшись, що побратим зупинився, ведмедик підняв один із уламків і прибрав із нього мох — на ньому були викарбувані якісь букви, мовою, якої Залізяка не знав. Можливо, позначення якоїсь будівлі або дороги? Але римські цифри розставили все по своїх місцях.

Ведмедики придивилися: таких горбиків на зеленому килимі плюща було багато, всі різної висоти. З першого погляду вони здавалися звичайними буграми, але, якщо дивитися уважніше, можна було помітити причудливі форми, що нагадували людей, уламки хрестів, що дивилися в ясне небо, і навіть величезні камені, які насправді виявилися склепами.

— Я ж казав, це село! — з тріумфом вигукнув ведмідь.

— Це кладовище, не думаю, що вони зупинилися тут. Давайте пошукаємо інші будівлі.

— Але спочатку подивимося це!

Вухастик показував лапою на найбільший склеп, який спочатку здався скелею, чорний-чорний на фоні зелені, а тепер міцно привернув увагу решти. Чомусь час його не торкнувся, зберігши і обриси, і двері, навіть замок на них не заржавів. Ще більш дивна річ — жодного бруду на даху, жодних павутин. Можливо, за цим склепом хтось доглядав, якщо не їхні друзі, то вищі сили так точно.

— Мені не хочеться туди лізти, у мене дурне передчуття, — заперечив Марк. — Я почекаю тут.

— Як скажеш, у моїй програмі страху немає.

Наче першопроходець, Залізний ринувся в бій. Він дав знак двом сородичам, і ті залізли один на одного, утворивши піраміду. Заскочивши на них, ведмежа дотягнулоя до замка. «І що там такого може бути? Скарби, які я не візьму, скелет… Чому мені так хочеться дізнатися?» — подумав Залізяка. Напевно, йому просто було цікаво, адже він ніколи не бачив склепів.

Лапи зламали навісну громадину навпіл, непотрібний металобрухт упав на землю. Подивившись униз, злодій відзначив, що там лежала просто купа іржі, яка з таким же успіхом могла б розсипатися від дуновення вітру. Дивно, а йому здавалося, що замок цілий.

Двері зі скрипом відчинилися, ведмедики впали і покотилися вниз сходами, піднімаючи купу пилу. Залізний не знав, чи бачать інші в темряві, у нього була така можливість, а Плюшевий нехай сам шукає світло, це його проблеми.

Приміщення невелике, на одну людину. Стіни прості, як у підвалі. Підлога, окрім бруду і пилу, усіяна якимись травами, давно розкладеними і згнилими. Труна — це те, в що складають неробочих людей — не дерев'яниа (колись Залізяка бачив такі, спостерігаючи, як працівники Фонду забирають загиблих товаришів), а кам’яна. Білий мармур набув жовтуватого відтінку кістки, між кришкою і підставкою раніше був прошарок глини, призначений для запечатування покійника, тепер та потріскалася, залишила тільки чорну прогалину, яка ніби запрошувала гостей зазирнути в таємниці післясмертя.

— Фу, яка гидота, тут сморід стоїть страшний! — перервав розглядання приміщення Вухастик. — Ви не відчуваєте? Наче хтось настоянку з трав варив.

— Я з заліза зроблений, а не з носів, а у Плюшевого взагалі замість носа ґудзик. — З гарчанням відповів Залізний. — Якщо тобі не подобається, йди до Марка, а я хочу ще подивитися.

Не розраховуючи більше на товаришів, наступник Термінатора розбігся і заскочив на кришку труни. Звідси він зміг краще розглянути задню стінку склепа — єдину, яка була чимось прикрашена. Там, у спеціальному заглибленні на залізних кріпленнях, покоїлася алебарда. О, як би він хотів взяти її з собою! Настільки світлим і чистим було лезо зброї, що в ньому при світлі дня можна було побачити відображення. Кут ідеальний, заточена, жодної плями іржі, в тому місці, де лезо кріпилося до рукоятки, сяяв величезний рубін з золотим хрестом посередині. Темне дерев'яне руків'я закінчувалося срібним наконечником, також загостреним. Якби зброя не була такою великою — навіть людині важко маневрувати сокирою, а маленькому ведмедикові і поготів.

Розчарований, він подивився під ноги і помітив напис на кришці труни. Його було зроблено на іншій мові, яка здавалася більш знайомою.

FERRO ET IGNI

PER FAS ET NEFAS

REQUIESCET IN PACE

— Вогонь і меч… Тобто тут був похований якийсь воїн! — підсумував Залізний, згадавши, як Марк розповідав про одну з тих заумних книжок, що читав.  — Так, точно — саме це той воїн написав на щиті. — Хочу подивитись на нього, ану, відійдіть!

Давно Залізяка не відчував такого захвату. Мабуть, востаннє — коли знайшов на одному зі складів касету з «Термінатором» або коли вийшов з машини вдосконалення, отримавши голос. Зібравши всю свою силу в удар, ведмежа добряче гепнуло по літерах, і кришка одразу вкрилась тріщинами. Другий замах — вони стали глибшими, так що, просунувши лапи в щілину, можна було відкинути уламки мармуру.

У труні, крім тіла, нічого не було. Багряна мантія, золотий пояс, на грудях з-під тканини поблискував хрест. Руки складені трохи нижче розп’яття, шкіра кольору воску туго обтягувала кістки, на кистях — якісь дивні плями, ніби сліди давно засохлих виразок.

«Я-то думав, трупи псуються швидше. Він тут лежить не менше сотні років», — подумав Залізний. Вухань і Плюшевий уже залізли слідом. Може, спочатку й боялись, але цікавість узяла гору.

— Марк про таке розповідав, здається, мумія. А що з обличчям? — поцікавився вухатий товариш.

— Зараз дізнаємось, — тоном експерта заявив розкрадач гробниць.

Він безцеремонно відкинув багряний капюшон, під яким ховалися золотаві пасма. Ведмежата кілька разів бачили дитячі малюнки на робочих місцях працівників Фонду — тамтешні янголи мали саме таке волосся. Але все інше…

Як і руки, обличчя було вкрите шрамами. Деякі — тонкі смужки, інші — круглі. Навіть на цьому обличчі, висохлому, неживому, що втратило чимало людських рис, вони виглядали надто моторошно. І навіть Залізний, хоч і не часто користувався нюхом, тепер відчув запах. З одного боку — благоговійний: ладану, мирри, квітів і трав, з іншого — моторошний: давно засохлої крові й прогнилих кісток.

— Гаразд, тут їх точно нема, давайте пошукаємо в інших частинах села, а то Марк уже зачекався, — хоч саме він найбільше хотів побачити покійника, зараз Залізний першим вирішив залишити дивну усипальницю.

А колишній D часу не гаяв. Щойно побратими вийшли зі склепу, він потягнув їх до старої палиці, на якій виднілись уламки вказівників. Лише один із шести зберіг форму стрілки, написів не лишилось зовсім. Одна вела до виходу з міста (звідти вони й прийшли), друга — на цвинтар, напрям ще чотирьох залишався під питанням.

— Розділимось, — запропонував 1048, випередивши Залізного.

— Добре, чур я туди, — Вухань показав у бік, де виднілись обриси скелетів, колись будівель. Авжеж, ось так одразу знайти приміщення — і напружуватись не треба.

— Як уже так, — неохоче мовив Марк, — піду наліво, бо справа завжди якась гидота підстерігає.

— Залізний?

Залишалось два варіанти: один вів до шуму води (судячи з карт, струмок, максимум — річка, мало відома), інший — на пагорб. Там мало би бути щось на кшталт ратуші чи церкви: всі важливі будівлі завжди стоять на підвищенні. Залізному здалося, що й так на сьогодні забагато всього зробив, тож хай Плюшевий зустріне друзів і з ними поговорить. А сам він пішов до води, лишивши останню дорогу творцю.

Виявилось, колись там був млин. Найкраще збереглося колесо: втратило лопасті, але вісь ще трималась. Основні стовпи теж стояли, дах протік, вікна осліпли, позбувшись скла, двері намертво врізались у землю, тож довелося лізти через підвіконня.

Під стелею тулилися чи то сови, чи то кажани — за звуками важко було сказати. У сутінках можна було розгледіти спроби відновити будівлю і зробити щось на кшталт лабораторного столу. Це зробили задовго після закриття млина, але нещодавно — років двадцять тому, прикинув Залізний.

Він полазив столом, вивчаючи пробірки й залишки речовин (більшість давно випарувались), але швидко втратив інтерес. Тоді ведмежа помітив драбину на горище і вирішив туди видертись — розполохати сов чи що там жило нагорі. Щоб подолати людську драбину, довелось кілька разів підстрибнути. Виявилось, у будівлі таки жили кажани, і вони одразу вилетіли через усі можливі щілини. Але їх налякав зовсім не Залізний…

У двері щось кілька разів вдарилось. Воно було велике, і, отримавши спротив, полізло у вікно. Ледь помітивши силует людини (та ще й у костюмі працівника Фонду), послідовник Термінатора налетів на нього, вчепившись у шию:

«Ще один необережний рух — і ти труп».

Помітивши Маску на обличчі жертви, Залізний зіскочив на підлогу й одразу відступив. Він знав, що його тіло може відновитись із часом, кулі й подряпини — дрібниці, але перевіряти на собі ту штуку, якою 035 трощив стіни й живих істот, бажання не мав.

— Ти хоч пам’ятаєш мене, Пластмаско?

«Наче ми бачилися вчора. Якщо консервна банка тут ошивається, інші десь неподалік. Тепер усе стало на свої місця: Фонд вистежував вас, а прийшов по нас».

— Та ніфіга! Ми теж собі справами займались, спокійно жили, навіть людей не чіпали, а вони — звідкілясь з’явились і напали, потім…

І справді. Потім вони тікали від ліквідаторів, що йшли по сліду, відірвались трохи й опинились тут. Виходить, співрозмовник мав рацію, але Маска нічого не прокоментував. Якби він міг показувати емоції, то, мабуть, зараз самовдоволено всміхався б.

— До речі, а ти що накоїв? Кажеш, ми привертаємо увагу, а сам тягнеш за собою труп із загону працівників!

«Фактично, він ще живий. Інакше я не зміг би контролювати тіло. Але по факту — так, після нанесеної шкоди помре. Там був загін із шести — розвідка. Мені вдалося знищити всіх, окрім одного. Боягузлива тварюка втекла ще на початку бою, сказав, покличе підмогу».

— І ти прийшов сюди, щоб відвести їх від свого головного укриття і нишком добити? Ти розумніший…

«…ніж я думав».

Іноді їхні думки йшли в одному напрямку — мабуть, тому вони й не були ворогами. Просто любителями поламати одне одному кістки (в жодного з них, утім, кісток не було). Залізний раптом спіймав себе на думці, що хоче спитати про долю 049, а ще — що непокоїться за побратимів, які теж можуть привернути увагу Фонду.

«Він досліджує віруси в іншій частині села, туди вони не доберуться», — безцеремонно, не гребуючи читати чужі думки, заявив містер Одержимість.

— Вухань зрадіє… Стій, я чую кроки.

«Примарилося».

Та ні, помилки не було! Хоч його й не ліпили з вух, як ідеальну машину смерті (що б із нього не робив Плюшевий, але саме нею він став), послідовник Термінатора мав добрий слух і зір майже як у родича. Хай і далеченько, десь там, де вказівник, але підмога вже прийшла. То був один чоловік…

— …середнього зросту, вага в межах норми, якщо й несе якусь зброю, то не важку.

«Я б відчув його думки, якби він був живий. Це або експеримент Доктора, або твої вигадки», — не вгамовувався 035.

За кілька хвилин він сам почав думати, що йому здалося — кроки зникли. Або людина зупинилася, або її взагалі не було. Маска пішов в іншу кімнату (раніше це був робочий відсік колеса, повністю закритий, але тепер там була величезна діра у прогнилих дошках), там, де Залізний раніше знаходив пробірки і колби. Можливо, 049 попросив його щось забрати, але сам 035 ніколи не розповідав про свої плани.

1048 С вирішив почекати і піти слідом, як раптом знову почув кроки, всього на десять секунд, а тоді тиша. Він згадав, як Вухастик розповідав про іншого S.C.P. — клоуна Помпона. Цей об’єкт існував лише на касетах, які сородич переглядав дуже багато разів. Самому Залізному швидко набридло — серії були недостатньо кровавими і примітивними, але один урок він і сам використав для розвитку своїх навичок.

Там йшлося про безшумну ходьбу. Правило перше: ти повинен рухатися не поспішаючи, дивитися, куди ставиш ноги, адже твоя перевага — непомітність, а не швидкість. Правило друге: уникати шурхотливих, дзвінких і скрипучих поверхонь, бо там неминуче видаси якісь звуки.

Листя під його ногами шелестіло кілька хвилин тому, і розрахунок Залізного не підвів.

Він вибив двері ногою, так, що увесь млин тряснувся. Сумнівів не залишалося: працівник Фонду, ліквідатор, ні, Ліквідатор — це не просто робота, так його називали.

Його тіло закривала уніформа зі знаком фонду — таку носили всі, від робітників D класу і прибиральників до дослідників і спецназу, але кольори відрізнялися. Сірий — це колір ліквідаторів. Вони працювали переважно поза фондом, займаючись упійманням і доставкою S.C.P. на бази, де тих перехоплювали колеги.

Зброя — проста гвинтівка, ще секунду тому вона болталася на ремені, а тепер слухняно лежала в руках власника. Також Залізний помітив пасок, там, як і належить, було кілька лез, карта доступу, відмички… А ще якісь порошки, призначення яких ведмедю було невідоме. Але найбільше здивував шолом.

Ні, багато хто з них носили шоломи, врешті-решт із об’єктами краще не контактувати, але з цим щось було не так. Розподіл тонування нерівномірний, висновок: ліве око або з дефектом, або штучне.

Як з’ясувалося, ця маленька особливість не заважала йому виконувати роботу. Не сказавши ні слова, Ліквідатор підскочив до нього і схопив за лапу, піднявши вгору. Залізний вловив момент, він хотів вчепитися в зап’ястя, зламати кістку або взагалі відкусити кисть нахабі, але той миттєво зрозумів настрій об’єкта, якого до того ніколи не зустрічав, відпустив, знову схопив гвинтівку і на льоту вистрілив у противника, так точно, що лапи перестали слухатися.

Він сильно відрізнявся від тих профанів, яких відправляли ловити Старого у забутий усіма ліс. Переконавшись у несправності тіла ведмедика, працівник фонду недбало відштовхнув його в кут і пішов далі оглядати приміщення.

«Я не можу читати твої думки, що ти таке?»

Маска… Ох і добре йому говорити всередині чужих голів, так і не зрозумієш, де він знаходиться. Ліквідатор озирнувся, потім послабив хватку на гвинтівці, плечі розслабилися, ноги все ще стояли на землі — ніби вгризалися в неї. Це був хибний спокій, міг би Залізний зараз піднятися і щось сказати, він би попередив 035, хоч яким гадом той не був. Якби ця людина померла, послідовник Термінатора зітхнув би з полегшенням.

— Ти ніколи не дізнаєшся цього, а я добре знаю, хто ТИ насправді. — Голос ворога звучав хрипло, але його спотворило не куріння і не природа точно — Залізний розпізнав, що в ньому говорила ненависть.

«Людина. З великою силою волі, самовпевнений, але все ще людина. Хто б ти не був, це неважливо, бо тебе більше не буде».

Містер Одержимість вже приготувався напасти. Мабуть тому хлопцю, що ніс його на собі зараз, було неймовірно боляче від тієї рідини, що тепер роз’їдала руки, бо носій щось нерозбірливо закричав.

Ліквідатор чекав цього моменту — одна помилка, і він знову висмикнув автомат, ціллячись не в самого 035, а в його тіло — коліна, ступні, шию. Перший постріл зупинив носія, другий змусив впасти, третій вбив. На завершення працівник фонду дістав одну з тих пробірок і вилляв вміст на калюжу чорної рідини, від якої і без того трухляві дошки розклалися до стану гнилі. Процес зупинився, битва закінчилася.

— Ліквідатор на базі, як чути, прийом? — Заговорив він у шолом, найімовірніше там був мікрофон.

— База альфа, Ліквідатору, чуємо чітко і ясно, прийом.

— Пришліть сюди людину, я захопив одного з втікачів 1048, того, що із заліза. Зараз знерухомлений, але цілком можливо — тимчасово, нехай візьмуть із собою контейнер або хоча б ланцюги. Також мною був знайдений 035…

— Протокол вимагає доставити його на базу, якщо хочете й далі брати участь у взаємодії з ним, дайте запит начальству, прийом.

— Не треба було мене перебивати, я сам знаю. Тут є ще об’єкти, як мінімум троє, скажіть нашим, щоб до них не лізли. Нехай йдуть до млина і забирають тих двох, я повідомлю, коли знайду інших, кінець зв’язку.

Залізний зробив останню спробу піднятися, сподіваючись, що його тіло вже почало працювати. Він чув нерозбірливе бурчання Маски, хоча не був впевнений, чи хотів той, щоб хтось це чув, мабуть так виглядав страх у спотвореному світі 035. Лапа мляво здригнулася, помітивши це, Ліквідатор перезарядив зброю і знову навів на ворога.

— Ну ні, товаришу, зі мною такі фокуси не пройдуть.

Коментарі до твору:

Санте-Кер Сант-Бізу Святе Серце і Святий Цілунок.

Прийом з замком був узятий з моєї першої книги, де схожа річ відбулася зі скринею, де спочивали кошмарні аніматроніки. Суть та сама - замок цілий, бо він тримає, коли його зірвали, роки наздогнали. Печатку знято.

Прогалину у склепі, через яку видно труну і скелет, я бачила на львівському цвинтарі.

Одержимий може контролювати манекени і трупи, як у каноні, АЛЕ сам він каже, що тільки живих - щоб його чекали, щоб йому залишали жертв, живі йому більше подобаються.