Минуле не забувається

Незадовго до того, як вони завели суперечку про зразки в підвалі, 049 спитав у господині дому, що ж за потвори мешкають у тому світі, куди вони постійно потрапляють? Скільки йому траплялося людей, які заявляли про своє безсмертя або — принаймні — про повне здоров’я, але всі вони помилялися, тоді як ці створіння були якимись іншими. Усі довідники класифікували б їх як «здорових», та поруч із ними Чумний Доктор відчував незрозуміле відторгнення, ніби ті намагалися сховатися від нього, приховати щось важливе.

— Евигілато не торгує зміїною олією, — з усмішкою відповіла та, що мимоволі стала частиною культу Червоного бога. — Він справді забирає всі хвороби, знищуючи їх без сліду, але водночас і душу з людини витягує. Знаєш, що таке душевні негаразди? Я кажу не про психічні, а саме душевні. От він якраз такі й приносить. Душі, що перебувають у резонансі з ним... Ну… Тобі не варто заздрити їхній витривалості та силі, особливо через те, що з ними відбувається після смерті.

І ось тепер, коли вона вискочила з чужого світу, прихопивши з собою давно померле втілення, воно показало, що буває з душею, охопленою давнім створінням. Етелла миттю відпустила дівчину, хапаючись за горло, почала ловити повітря, тоді як кожна жилка на її тілі засяяла червоним світлом. Це тривало близько десяти секунд — жахливе видовище, від якого неможливо було відвести погляд. Потім уся кровоносна система спалахнула, почорніла, а слідом у порох обернулася й шкіра; скелет упав на землю і, вдарившись об неї, так само розвіявся за вітром, залишивши по собі лише браслет, який почав швидко тьмяніти, і це припинилося тільки тоді, коли Еммі знову повісила його собі на руку.

— Диявол, — казав йому якось Інквізитор, — веде боротьбу за душу з самого народження, сину мій. Знайшовши Бога, ти отримуєш безсмертя, виконуєш своє призначення, знайшовши ж Диявола, які б він нагороди тобі не обіцяв, втрачаєш саму сутність — душу, і коли така ось осквернена душа зустрічається зі створінням Божим, вона просто перестає існувати, адже церква виганяє будь-яку скверну, а крім скверни в них нічого немає.

Яким би необґрунтованим не було це твердження, зараз воно розквітало з новою силою. Деякі речі наука ще не змогла пояснити, інші назавжди залишаться незбагненними, проте це не забирає в них істинності.

— Ти мав рацію щодо демонів, — знаючи, що постать у рясі завжди десь поряд, сказав 049, — щодо демонів і душевних хвороб.

«Притримай свої одкровення, скоро ти висловиш їх йому в обличчя».

Маска скинув носія перед вилазкою в чужий світ, і тепер Залізний виконував функцію його тіла добровільно. Ведмедик вказав трохи далі на пагорб, де височіла церква. Такий самий привид минулого, як і монах у червоному вбранні, як і він сам, завжди незмінно похмура, трухлява, але ніколи — зруйнована.

— Цього разу ми його знайшли, а не він нас, — зауважив Марк. — А я ще не вивчив потрібні слова…

— Напишу на листочку, — заспокоїв Залізний. — Цікаво, чи зарахує закляття Плюшевого та Вухатого? Вони ж не говорять, а показують жестами.

— Взагалі-то, не стільки слова мають значення, скільки їх тон, резонанс голосів і те, на чому ти зосереджуєшся, коли їх промовляєш, — проінструктувала його подруга. — Будемо сподіватися, решта компенсує брак першого.

Послідовник Термінатора взявся розписувати три копії закляття — сам він скопіював зображення в пам’ять. Якщо вже Розвагов допоміг Еммі, мабуть, і тут його порада згодилася б. Хоча, навіть якщо не вийде, їм усе одно судилося зустрітися.

«Чимало треба було відваги, щоб піти від створіння, яке панувало над тобою з дитинства, але ще більше знадобиться, щоб повернутися до нього, знаючи, що Інквізитор не відпустить, доки не буде звержений».

— Скільки життів можна було б урятувати, якби ти допомагав людям.

І справді, йому Маска допомагав порадами, а решту доводив до божевілля або просто використовував. 035 удавав, що людські емоції для нього — порожній звук, інша планета. Перевіряти ці твердження ніхто не наважувався, а насправді він умів і заздрити, і підтримувати, і допомагати.

Та все ж містер Одержимість надто довго жив на землі, щоб отак просто комусь відкрити свою душу. Він проігнорував відповідь, поквапив ведмедів і нагадав Еммі, що їм удвох доведеться відволікати священика, якщо той вирішить напасти на одного з учасників ритуалу.

— Як сказав би мій начальник, відіспимося ще в могилі. Bon courage, товариші, ми прикриємо.

Так, вони попрямували до церкви разом, але решта воліли лізти у вікна (049 ніколи б так не вчинив) — йому довелося йти до парадних дверей. За дубовою панорамою гріхопадіння та вічних мук лунав чийсь плач, настільки змучений, що неможливо було розібрати, чи то дитина, чи дорослий, чоловік чи жінка.

— Отче, ви тут?

Відповіддю став глухий удар. Голос стих, гучні й чіткі кроки рушили до дверей. У голові промайнули дві думки. Перша — тривожним дзвіночком: «Він щойно вбив людину через мене», і друга, світліша: «Але якщо я стільки років спілкувався з Маскою одержимості, то й з ним зможу поговорити».

Двері, які зазвичай вранці відкривали двоє служителів, Інквізитор розчинив одним махом. Зважаючи на те, що він тягав за собою важезну сокиру, його сила здавалася чимось природним. На подолі червоної мантії темно-бурою плямою застиг відбиток руки, каптур ховав обличчя, кидаючи тінь на моторошні виразки, а біляве волосся якось дивно відсвічувало, наче це було єдине, що лишилося в служителеві церкви від ангела.

— Не чекав таких гостей, тим паче ввечері, але мені приємно бачити, що ти бодай дорогу до церкви пам’ятаєш.

У цьому голосі читалося осудження, а разом із тим — радість. Задоволення батька, який побачив свою дитину після довгих років розлуки — побиту життям, позбавлену бунтівного духу, нарешті врозумлену й подорослішалу. Чекав би він так інших ровесників Чумного Доктора з їхнього села? Ні, мабуть, двох чи трьох із них священик сам убив або закатував до смерті.

— Ви самі казали, що найкраща сповідь — це та, на яку людина прийшла добровільно, розуміючи, у чому треба покаятися.

Інквізитор кивнув на знак згоди, розвернувся у бік сповідальні, жестом запрошуючи слідувати за ним. І знову в очі впадала сокира — улюблений метод правосуддя слуги церкви. Її масивне лезо, рельєф хреста та камінь у верхів’ї вселяли жах, навіть якщо ти знав, що проти тебе ця зброя ніколи не підніметься. Йому згадалося вираз обличчя одного з пацієнтів, коли той побачив, якими інструментами 049 працював. Чумний збрехав би, якби хоч раз сказав їм, що лікування проходить безболісно, він розумів, чому люди бояться, але все одно працював — доки не стало запізно. Чи була різниця між цим «роблю через не хочу» і святою вірою в те, що «вони зрозуміють, поставши перед Богом»?

Двері позаду зачинилися самі, водночас замкнувся невидимий круг. 049 не чув, але відчував, що ведмежата розпочали роботу. Він не міг розгледіти силуети друзів у темних кутках, та вони там були, наче ангели, які, за ідеєю, мали спостерігати за роботою церкви, чи демони, що все життя супроводжували смертних, спокушаючи їх.

Чи заходив він у сповідальню добровільно бодай раз? Можливо, якраз напередодні поїздки в Париж, коли хотів сказати Інквізитору, що, попри упередження батьків, таки зміг вступити до університету. Щоправда, тоді розмова в них не склалася.

— У чому ж ти хочеш покаятися цього разу?

Можливо, така річ працювала у великих монастирях, де було багато настоятелів і парафіян, але не в їхньому селі. Не так уже й багато священників відпускали гріхи, та й тих можна було впізнати за голосом і манерою мови, тим паче тепер. Хай їх розділяло ґратчасте віконце, Доктор знав, хто його слухає, і що він внемлить кожному слову.

— Мені шкода, що я сумнівався в існуванні демонів і невиліковних душ, адже побачив таких незадовго до нашої зустрічі. Шкода, що за роки роботи, засліплений клятвою, я забрав життя багатьох людей, хоча міг би витратити свій талант на добру справу, і мені соромно, що намагався відстрочити цю зустріч, хоча нам давно слід було поговорити.

— Для заблукалих душ є тільки один шлях — втративши тіло, вони постануть перед Богом, він очистить увесь той бруд, яким їх наділили демони, якщо ж там нічого від людини не лишилося, вона буде втрачена, розвіяна за вітром, ось чому треба вчасно знайти грішника, поки ще є що рятувати.

Вперше за стільки років він погодився з Інквізитором. Принаймні, з сектантами це так працювало — їхній зв’язок з Евигілато Морте треба було обірвати до того, як створіння заволодіє ними повністю, інакше залишаться лише порожні оболонки. Нарешті він зрозумів, що ж ховалося під личиною багатьох людей.

Одне-єдине. Воно було схоже на метал, який заливали в різні форми, отримуючи різні властивості, залишаючись при цьому тим самим матеріалом. Червоний бог водночас був давнім правителем, французькою акторкою, божевільним пацифістом, усіма їхніми слугами та підопічними.

— Але якщо ви стали провідником для інших, це не означає, що самі не можете збитися зі шляху.

Згадалася ще одна дитяча дурниця. "Лікарі ніколи не хворіють, вони ж знають, як не захворіти", — перешіптувалися діти в селі, коли до них із міста приїздили цілителі. Інші казали, що не боялися захворіти, бо швидко видужували, і те, й інше було неправдою. Часом — і дуже часто у їхній справі — заражалися від власних пацієнтів і помирали. Ніколи не можна було напевно сказати, який день стане для тебе останнім, тим не менш, священники думали, що їх цей закон не обходить.

— Пастирю не дозволено оступатися, і сам Бог веде його, щоб той служив Йому вірою і правдою. Якщо дотримуєшся всіх обітниць, молишся і причащаєшся...

— Ваші молитви нікого не врятували, вони вбили все наше селище!

Звісно, в цьому були винні вони обидва, в однаковій мірі. Один влаштував загальні збори, де заразилися ті, хто ще ховався по домівках, інший через власні страхи відкладав візит додому, не встигнувши надати їм належної допомоги. Може, тому тієї ночі дещо прийняло їхні клятви — двох людей, що вже не дотримали свого слова, порушили обов’язки. Воно дало їм другий шанс, і тепер вони виконували свої ролі в такому викривленому вигляді, що обох Фонд із задоволенням посадив би під замок.

— Вони помирали з волі Господа, я лише полегшував їм шлях до раю. Якби Всевишньому було завгодно, Він би зцілив праведників своєю волею. Визнай: серед сотні людей там не було жодного, гідного  спасіння.

— Тоді чому пошесть перекинулася і на вас? Якщо ви кажете, що пастир не повинен оступатися, де ж ви помилилися, що Богові стало завгодно забрати ваше життя, та ще й у таких страшних муках?

— Іноді шляхи Його несповідимі, ніколи не дають нам випробувань понад силу. — Забурмотів Інквізитор. 049 не був певен, чи то думки, чи то слова його друга, але щось сказало йому: "це поведінка людини, яка задумалась і засумнівалась, зараз вона повинна знайти собі виправдання або визнати неправоту". — Мене ж покарали за те, — обравши перший варіант, продовжив він, — що не зміг врятувати тебе.

— Від чого мене було рятувати? Я вступив до найкращого університету Франції, відучився там із відзнакою. Скільки сотень і тисяч студентів мріяли про посаду священника — при дворі короля чи в місцевій церкві — але лише одиниці справді хотіли боротися з чумою безпосередньо, цієї роботи навіть знаючі люди остерігалися, що вже казати про незнаючих пацієнтів. Може, це й була та сама доля, написана ангелами, Богом, чи тими, кого ви так шануєте — допомагати там, де майже немає охочих, адже не всім же писати наукові роботи й підручники.

— Єресь! Бог наділив тебе чудовим розумом, щоб ти служив Йому, Він послав гідного наступника моїй справі, і тобі найкращого вчителя, якого тільки знала Свята Інквізиція, а ти допустив помилку, вступивши в ряди шарлатанів. Ці огидні цілителі, і наймерзенніші з них — ті, що знущаються з трупів — вони ставлять під сумнів головні істини, думають, нібито можуть продовжити людям життя, самі хочуть стати богами! І навіть священники здалися під натиском брехні. Вони дозволяють монахиням працювати медсестрами, вчаться у цих язичників лікувати людей травами, вони поховали мене як сатаністи — провівши темний ритуал, щоб...

Тут Інквізитор замовк. Вони обоє це відчули. Повітря в церкві наче стало густішим, а ще почулися чотири голоси. Це було так дивно, бо двоє ведмежат не вміли говорити. Наче їхні думки перестали бути особистими, і всі в приміщенні ненадовго стали телепатами.

Слуга Бога вискочив із сповідальні, наче обпікся вогнем, озираючись довкола. За мить — коли Чумний стояв поруч — священник дивився в одну точку. Кут, позбавлений вікон, раптом став світлішим, спершу показуючи силуети, а потім і кольори, свічки там самі собою запалали. Біля великого розп’яття, на поверхні, де люди зазвичай ставили свічки, сидів Марк, не відриваючи погляду від аркуша. Навіть коли ворог попрямував до нього, ведмедик не здригнувся й не відірвався від ритуалу.

— Ах ви нікчемні демони! — Схопивши невідомо звідки ланцюг, сказав він. — Знову вирішили замкнути мене? Не вийде!

049 розумів, що міг зупинити постать у багряній рясі, навіть не діями, а словом, але стояв непорушно. Скільки жахів він надивився, практикуючи медицину, а найстрашнішим усе одно залишався святий отець. Лякало не стільки фізичне покарання, скільки усвідомлення того, що ти порушуєш один із головних законів. Не було людини більш огидної, ніж та, що піднімала руку на святе, будь то храм чи його служитель.

Тоді між суперниками влетів 035 — він знайшов більш-менш придатне тіло, хоч і мертве. Як казав Містер Одержимість, він надавав перевагу живим і міцним носіям, але в крайньому випадку міг знайти щось гірше.

Маска, не церемонячись, схопив Інквізитора за обличчя, але гниюча суміш просто стекла з нього, як вода, і розчинилася на підлозі — церква навіть не скрипнула, а святий миттєво повернув собі колишній вигляд. Бо та дивна рідина впливала на живі й фізичні об’єкти, а тут усе було надто духовним.

— Тут у тебе немає влади, — урочисто заявив ворог.

Він швидко зорієнтувався, махнувши ланцюгом. Одним ударом той збив Одержимого, і він опинився в руках давно померлого слуги Бога. Простягнувши іншу руку до вівтаря, Інквізитор розтис пальці, і в них  полетіла якась скляна ваза, що раніше була посудиною для святої води.

Так ось що він робив у Фонді — зовсім не їх шукав! Він збирав інформацію про ворогів, не знаючи таких речей, як база даних та електронне сховище. Священник просто ловив і катував людей з організації, добуваючи потрібні відомості. Важко було зрозуміти, що саме дізнався Інквізитор у чотирьох стінах, але слабкість 035 він десь роздобув.

Посудина тріснула, залишивши рани на долоні, але уламки швидко впали, а порізи — загоїлися. Залишився лише один, найбільший, ідеальної трикутної форми.

— Притримай коней, святоше!

Еммі з’явилася з іншого кута, здається, хвилину тому вона допомагала читати якісь слова Залізному. Не надто роздумуючи над планом, дівчина вхопилася за сокиру, занесла для удару — і тут же впустила, впавши на коліна: руки їй обпекло так, наче на них вилили кислоту.

— Дурне, грішне дитя. Ти справді хотіла вбити мене моєю ж зброєю? — викрививши губи у гримасі усмішки, сказав він, а коли обернувся до неї, каптур злетів, ніби вітерцем у церковці повіяло. — І що ти тепер робитимеш?..

— Оце!

Спершу очі, а потім і руки загорілися зеленим вогнем, який перекинувся вже на долоні Інквізитора, і вони вкрилися аналогічними опіками. Приголомшений, він випустив із рук Одержимого, тоді з ненавистю глянув на ворога — руки дівчини були чисті, якщо не рахувати загоюваної рани від зустрічі з Ліквідатором.

— Апостол Диявола! Ти, ти його посланець, антихрист! — забувши про Маску, закричав священник. — Я тебе на вогнищі спалю, але спершу змушу твого господаря завити від жаху.

Тепер у його руках опинилися дерев’яні наручники — такими Інквізитор сковував неслухняних дітей, перш ніж поставити на вугілля. Це, до речі, було найм’якше з його покарань. Еммі встигла штовхнути Маску ногою до іншого тіла, перш ніж замок клацнув на її зап’ястях.

Одержимий швидко опанував носія, але навряд чи вони змогли б щось зробити ворогу. Можливо, на вулиці, але не в церкві, де кожен камінчик підкорявся Інквізитору. До світанку було далеко, а ритуал наближався до завершення, тож годі було чекати порятунку від сонця.

На слова 035 священник не звертав уваги — такі особистості йому траплялися вкрай рідко. Були ті, хто не давав читати свої думки — “глухі”, а були ті, кого він називав “сліпими” — настільки одержимі своїми ідеями, що інші, хай би якими розумними вони не здавалися під впливом, просто меркли. Ще одна спроба напасти — священник перекинув тіло так, що воно відлетіло в інший кінець церкви. Добре, що не зачепило одного з читців.

— Дитя з числом звіра, ліворуке породження нечестивого, гниль на тілі Божого творіння, я випущу твою лиху кров!

Він дістав кинджал, вона приготувалася до захисту. Знаючи втікачку, з упевненістю можна було сказати, що вона поверне йому всі рани, ще й розсміється при цьому. Але якщо ворог полосне її по горлу — навряд чи вдасться врятуватися. Зелений вогонь, яким би сильним він не був, не міг нашкодити Інквізитору, хіба що його ж зброя, але до неї не смів торкатися ніхто... Окрім, мабуть, 049 — це ж була єдина душа у світі, яку пастор вважав гідною собі заміною.

— Ви мали рацію, святий отче, — з кожним кроком іти ставало дедалі легше, наче віки страху відлітали назад, втрачаючи силу, — мені треба було сказати вам усю правду з самого початку. Мене змушували ходити до вас на сповідь, а пізніше доводилося проливати чимало крові, але я ніколи не отримував задоволення, завдаючи людям шкоди. Я не хочу бути інквізитором, не хочу нікого катувати, — вхопивши руків’я сокири, продовжив 049, — і це головна причина, чому я не став вашим учнем. Тому що в моєму житті головне — ні демони, ні духи, і не ваше слово, а моє бажання!

Ні, він не відтяв наставнику голову, хоча міг. Натомість Чумний Лікар обрушив лезо на рясу, прибивши до підлоги слугу церкви. Це та його хвилинне замішання дали фору — Еммі не стала гаяти часу: підскочила на ноги й побігла до виходу, крикнувши на ходу “час!”. Одержимий уже відчинив двері і тепер тримав їх на випадок, якщо Інквізитор знову почне все контролювати.

Трійця побігла до виходу, решта залишилася дочитувати ритуал. І хоча вони були далеко один від одного, останні слова свого священника він почув дуже чітко.

— Все ж демони взяли над тобою гору. Пробач, я не зміг...

Вони відійшли кроків на сім, коли закляття було дочитане. Двері тут же зачинилися, будівля заходила ходуном, ведмежата повистрибували з вікон, останнім до друзів вибіг Залізний.

— Ви б це бачили! З’явилася та розколота труна, зібралася з уламків довкола Інквізитора, той кричав, виривався, а його все одно замкнули! Потім поховання зникло, а церква...

Так, це вже всі бачили. Осипалася, немов роки її наздогнали. Тут від будівлі навіть попелу не залишилося, а в рідному селі, мабуть, ще стояли якісь частини фундаменту. А ось гробниця, напевно, вже мала бути відновлена — вся, аж до напису і замка на дверях. Інквізитор був упокоєний, доки черговий дурень туди не сунеться.

“Іди сюди, непорозуміння.”

— Гей, ти чого надумав?

Косо глянувши на Одержимого, Еммі почала відступати назад, але той виявився швидшим, підійшов до неї та схопив за руки.

“Не смикайся, якщо не хочеш проблем.”

Дівчина завмерла, наче наляканий тхір. На дерев’яні наручники впали краплі чорної речовини, після чого ті рухнули на землю, звільнивши зап’ястя.

“Без ключа такі не відкрити, можеш не дякувати, а просто бути в боргу решту свого життя.”

— Що? — зрозумівши, що він їй не зашкодить, колишня полонянка Фонду посмілішала. — Та це ж поліно, воно навіть близько не схоже на знаряддя тортур. Був би це хоча б іспанський чобіт — тоді, може, й так...

— Та ні ж, з такого ніяк не вибратися, хіба що руки відрізати! — заперечив послідовник Термінатора.

— Розпиляти, — запропонував Марк. — Ми ж не у позаминулому столітті живемо, щоб через таке втрачати кінцівки.

Плюшевий теж втягнувся у суперечку — було ясно, що всіх чотирьох Одержимий переграє, втім, він хотів упевнитися в цьому на ділі, довівши свою правоту. Тим часом Вухастик вирішив не лізти в розбірки з родичами та Маски.

— Він більше не нав'яжеться за вами? — спитав ведмедик, дивлячись своєю подобою очей на 049.

— Не повинен, але якщо й піде — я більше не боятимусь його. Хай навіть якісь демони прокляли мене після того фатального обіцяння, я робитиму те, що повинен, за власним бажанням.