Минуле не забувається

Вони йшли безлюдною дорогою. Принаймні, безлюдною вночі. Еммі це тішило, хоча не можна сказати, що вона співчувала людям, яких ніколи не знала — просто… не хотілося дивитися, як одні розумні істоти вбивають інших. Попереду біг Залізний, показуючи шлях, Вухастика і Маску ніс Доктор, а Плюшевий, здається, йшов десь поруч — то з’являвся, то зникав у тінях. Тіні… Знову не найкращі думки.

— Гей, ми ж так давно не бачилися і навіть не поговорили по-людськи!

Марк вискочив праворуч. Можна було просто пришвидшити крок, наздогнати решту й приєднатися до розмови, але дівчина підхопила його на руки.

— Гадаєш, мені є що розповісти? — злегка всміхнувшись, запитала вона.

— Ну, я знаю, що весь цей час ти працювала десь в одному бюро, чи як воно там, але чому саме тоді пішла до Фонду, коли там були ми? Що тебе на це штовхнуло?

— Ого, ти, як завжди, уважно слухаєш! А я от теж щось чула від твоїх побратимів — жили в лісі, поки одного разу Старий не напав на вас. Думаю, не було ніяких ознак, чи як це називає Залізний — «збігу обставин долі», — просто сталося.

— Все вірно.

— Так от, у моєму випадку ланцюг подій почався значно раніше. Після втечі один добрий чоловік дав мені роботу. Без диплому, без документів — лише слова та справи. Він подбав про все: і про житло, і про інші дрібниці. А за місяць до нашої зустрічі помер. Бюро успадкувала його дочка. Вона дала мені вибір: або змінити роботу, або сферу діяльності, і тиждень на роздуми. На п’яту ніч мені наснився Штейн, тоді була вилазка, сварка з тінями, з’явилась потреба побачити Скелета, і лише потім — зустріти вас.

— А якби ти просто знала, без потреби побачити когось із об’єктів, ти б ризикувала життям заради мене?

— Складне питання.

Ведмедик штовхнув її — і то дуже боляче, наче дверима по плечу вгатили. І з яких це пір у Марка стільки сили?

— Що?!

— Я думав, ми друзі, Еммі, справжні. Колись ти лізла в лігво Канібала, щоб дістати моє серце і воскресити мене, а тепер ще й замислюєшся.

— Тіні теж були моїми друзями. Вони брехали, забираючи найдорожче — час. Ні роки дружби, ні обіцянки, ні страх покарання не врятують від зради. Якщо ти гадаєш, що в цьому світі є хоча б одна добра душа...

— Тут треба звертати! — гаркнув Залізний так, що навіть глухий почув би.

«Знов якісь хащі, так ми й за рік не дістанемося. А Фонд, між іншим, дуже швидко реагує на повідомлення».

— Залізний, а як ти зафіксував цей спалах? — вирішила відкласти розмову з колишнім D і поцікавилася Еммі.

— Завдяки деяким деталям твого телефону. Підключився до супутника, знайшов бази даних, відшукав те, про що розповідав Марк. Спочатку люди скаржилися на температуру й шмарклі — ви ж це називаєте застудою? Нещодавно з’явились записи про хворих на сказ, навіть один звіт про смерть, але його видалили.

— Продромальна стадія… Ну, час у нас ще є. Фонд не повідомили про спалах, бо симптоми більше схожі на грип, та й осінь — сезонне. А от коли випадки «сказу» почастішають, і мертві почнуть вставати — тоді доведеться повідомляти. І з цього моменту в нас буде менше доби.

— У будь-якому разі, краще йти коротким шляхом. Тут неподалік є стара станція водоочищення, вже давно не працює. Через її труби доберемось до каналізації міста, а там я вже знайду вихід, — не втрачаючи статусу всезнайки, відповів послідовник Термінатора.

Загалом, іншого плану не було, тож ніхто не заперечував. Навіть Маска не міг продумати маршрут настільки детально, як це робив 1048 С. Уже звернувши з дороги, компанія помітила пагорб, під яким розташовувалася споруда. Від думок про те, які величезні резервуари сховані під землею, колишню полонянку Фонду пройняло морозом.

— Звідки ти так багато знаєш про хвороби?

— Ну, як не як, п’ять років навчання, — знизала плечима втікачка.

— Я одразу бачу, коли люди працюють лікарями, навіть якщо вони кинули практику багато років тому або виконують обов’язки абияк. А ти зовсім не цілитель.

Вона не хотіла зупинятись, але зупинилася. Руки мимоволі стиснулись у кулаки. Люди вже давно не ставили таких запитань і не робили висновків — їх цікавила лише робота, а запевнень власника бюро щодо компетентності працівників було досить.

— Практику не закінчила. Нам залишався тиждень, коли ті сектанти провели ритуал Втілення. Втім, — поборовши образи минулого, вона підійшла до 049 і продовжила без тіні злості — такому самоконтролю навчають роки, — це не означає, що я нічого не вмію. Збір зразків, проведення аналізів, пошук причин смерті — от чого нас вчили. Раз ти допомагаєш мені знаходити розриви, то й я допоможу тобі. Так само як Масці й усім ведмедям. Адже саме взаємодопомога стала причиною нашої дружби.

Говорити про це більше вона не хотіла. Знову в душу пробралися кляті спогади. Той проєкт, який вони зі Штейном готували на першому курсі, і як вже відчували себе вільними, займаючись справою, думаючи, що практика — лише формальність, яку легко пройти в будь-якій лікарні міста. А тоді з’явився Картер зі своїм шантажем, і вони опинилися серед послідовників Червоного Бога.

Всередині будівля нагадувала підводний… підземний човен. Світла давно не було, всі коридори вузькі, оббиті залізом. Деякі вели крізь резервуари — містки, що пролягали над безоднею. Здавалося, в одну цистерну міг би поміститися дев’ятиповерховий будинок, якщо не більше.

Ведмедик увімкнув свої очі-фари (скоріше для інших, бо сам-то він бачив у темряві), глянув на пошарпаний клаптик паперу на стіні — колись це був план — і провів лапою по намальованій карті.

— Треба знайти четвертий, спуститися вниз і пробратись у трубу 14 D. Сподіваюсь, позначки збереглися.

«Але ж ти ведеш нас, навіщо ходячому комп’ютеру знаки, залишені людьми?»

Еммі здалося, ніби Маска навіть не знущався, а хвалив Залізного. І з яких це пір він вирішив із ним заприятелювати? Деякі речі виникають спонтанно, інколи так само спонтанно й закінчуються, а буває — назавжди змінюють долю.

— Це для вас, менш розумних форм життя, на випадок, якщо загубитесь.

Можливо, крім купи програм і розрахунків у голові 1048 С оселилось ще й передбачення? Вони рушили слідом за провідником і дійшли до першого резервуара, де мости сходились хрестом. Ведмідь зупинився, щоб подивитися, куди повертати, коли десь у темряві (через луну було важко зрозуміти, де саме) пролунав незнайомий досі голос:

— Тепер я бачу, що штовхає тебе до гріха. Диявол має шість облич, я змушу сповідатись кожне з них. Не тривожся, сину мій, пастир завжди оберігає своїх парафіян від демонів — такий мій обов’язок.

Між ними вклинилося те, що Вухастик із Доктором називали Інквізитором. Ведмежа казало, що істота просто гігантська — що не дивно з погляду невисокого об’єкта, проте мрець і справді був під два метри зростом. Волосся дівчина не розгледіла, обличчя теж, а от багряна мантія й секира, яка вдарила точно по несучій балці, кинулись у вічі.

Залізний з 049 змушені були відступити назад, Плюшевий стрибнув до Марка, той підхопив його і відтягнув від краю. Вухастик (з Маскою чи без — неясно, бо єдине джерело світла вже зникло) опинився на іншому мості.

Не орієнтуючись у суцільній темряві, колишня бранка Фонду почала відступати назад. Міст сильно хитався, але ж вона не бачила провалля під собою, та й не схоже було, щоб конструкція ось-ось обвалилась. Було страшно — але сили рухатись ще залишались. Нарешті спина вперлась у двері. Тільки б не на замку… Ні, відкрились — просто ручка.

Перша думка, яку підкинув мозок: «треба якось зустрітись з іншими» — але як і куди йти, він не встиг вирішити, бо попереду почувся гуркіт і скрегіт — Інквізитор стрибнув у її бік, здається, своє полювання на єретиків ця мумія вирішила почати саме з неї.

Він ішов упевненим кроком, не боячись впасти — звісно, потвора відновлюється щоночі. Поки ворог невблаганно наближався, дівчина зробила кілька кроків назад і наштовхнулася на залишки обладнання — в цій кімнаті колись регулювали рівень води. Сподіватися, що очі звикнуть до темряви, не було сенсу — щоб бачити, потрібне світло, хоч би крихітний промінь, а тут, під землею, його не було. Але ж це означало, що й священик теж нічого не бачить? Якщо так...

Упавши навколішки, вона намацала стіну з купою виступів — колишня апаратура, нині порожня, без дротів, важелів і всього цінного, що можна було винести. Раптом намацалась виїмка між двома виступами — тут щось було, і це забрали. Не довго думаючи, Еммі сховалась усередину, затиснула рот руками й завмерла.

Кроки. Шурхіт мантії. Сокира волочиться по підлозі, скрегоче металом по металу. Він зупиняється. У ніс б’є запах трав, але чомусь немає характерного аромату формаліну… Хоча, у часи його смерті формалін взагалі вже використовували? І як церква змогла висушити мумію з тіла, що при житті було вкрите виразками, зі зіпсованою шкірою й гнійними ранами? Сумнівно, що такий експеримент мав би успіх.

— Де ж ти, дитя Нечестивого? — Судячи зі звуку, прибрав зброю за спину. — Я все одно знайду тебе, то навіщо тягнути неминуче?

«Бо моє неминуче — в минулому й майбутньому, а не тут. Усе, що є в теперішньому, можна змінити» — здавалося, це подумав замість неї Штейн, бо сама вона рідко поринала у подібну філософію.

Як би там не було, а Інквізитор повернув праворуч. Коли кроки стихли, Еммі спершу хотіла повернутися на місце обвалу й перестрибнути до Залізного, але збагнула, що в темряві не побачить цілі й просто зірветься вниз. Тоді втікачка вибрала ліву сторону — і, о диво, там теж був коридор. Натхненна надією, дівчина побігла — позаду одразу пролунали кроки.

Адреналін ударив у голову, так само, як у ті дні, коли вона намагалася втекти з Темниці для розуму. Здавалося, щось згори підказує шлях, може, навіть ті самі тіні жартома дають їй шанс.

ТИ МОГЛА Б БУТИ В ЦІЛОСТІ Й НЕУШКОДЖЕНА, ЗНОВУ ВИЙТИ СУХОЮ З ВОДИ, СТАТИ ТІЄЮ ДІВЧИНКОЮ-СУПЕРГЕРОЄМ, ЯКОЮ МРІЯЛА БУТИ В ДИТИНСТВІ, ЯКБИ МИ БУЛИ ПОРУЧ.

Але їхній голос був лише вигадкою — створіння з темряви покинули свою колишню подругу назавжди, а зараз вона врізалась у двері — цього разу зачинені. Жодних відгалужень, нічого, щоб зламати замок, а кроки вже зовсім близько.

— Я зберу вас докупи, змушу дивитись на страждання інших, змушу покаятись і знайти шлях до Бога, а потім відправлю на той світ, щоби Всевишній прийняв грішні душі, — голос тремтів, межуючи з безумством.

Вона спробувала напасти, але в темряві фокус не спрацював — руки заламали за спину й зв’язали колючою мотузкою за лічені секунди. Яка ж швидка й моторна була ця тварюка! Що він робив далі, можна було тільки здогадуватись, але раптом на рівній стіні з’явився гак, на який її повісили, як тушу в морозилці м’ясника.

— Тебе не вийде тягати за собою. Сиди тут і молися, мерзенний демоне.

Він сказав це, стоячи навпроти. Від різкого запаху трав і ладану (тепер дівчина й його відчула) нудило. Та перш ніж Інквізитор пішов, вона встигла відповісти:

— Помолися краще ти своєму дорогоцінному богові, щоб світло дня не спалило тебе вщент, — і ще й плюнула йому в обличчя.

— Тебе я прикінчу в останню чергу, — пообіцяв священик і зник.

Залишившись на самоті, втікачка намагалася звільнитися від мотузки — даремно. Власне тіло тягло вниз, не даючи розв’язати вузол, а руки страшенно боліли від незручного положення. В якийсь момент вона так невдало сіпнулась, що біль пронизав нерви аж до ліктя й луною розійшовся по всій руці. Задихаючись, Еммі заплющила очі.

— Та щоб тебе… Я не можу піти зараз, поки він там. Не можу.

Раптом по ній хтось видерся й почав гризти мотузку. Маленьке створіння з такою силою, що змогло розірвати пута. Упавши на підлогу, вона пригорнула його до себе.

— Вухастик, — відчула, що цей ведмедик був із шкіри, і промовила: — Дякую тобі.

Він теж щось відповів, тільки от у темряві розгледіти жести було неможливо. Втім, 1048 А викрутився — поклав лапку на руку Еммі та почав виводити літери на її долоні.

— Я був із Маскою, кинув його в те чудовисько, щоб воно його вбило, але Інквізитор лише забрав 035 і пішов далі, шукати мене та інших.

— А як ти мене знайшов?

— За звуками, я чую майже так само добре, як Залізний бачить.

— Отже, я більше не сліпа! Лізь на плечі, будеш показувати дорогу. Треба знайти їх раніше за Інквізитора — і заодно подумати, як позбутися цього монстра.

Як завжди, Вухастик вказував напрямок, смикаючи за волосся — ліворуч чи праворуч. Неприємно, але краще, ніж ходити навпомацки. Незабаром їм вдалося відшукати Марка з Плюшевим — ті далеко не відійшли від зруйнованого мосту.

— Ми знаємо, як спуститися вниз, тут двері не зачинені! — повідомив товариш радісну новину.

— А я вже придумала, як позбутися погоні, але без Залізного ніяк.

— Ти впевнена? — засумнівався колишній D. — У темряві він же відновлюється, як ми його…

— Скинемо вниз в іншу цистерну — після такого падіння довго отямлюватиметься, ще й двері доведеться ламати та високо дертися. У нас буде достатньо часу, щоб утекти. Тільки спершу треба забрати Маску у божевільного.

А от Залізний якраз розбирався з Інквізитором. Спершу почув Вухастик, за мить — інші. Священник так розмахував сокирою, намагаючись влучити в супротивника, що від луни його ударів тремтіла вся будівля.

— Але він там сам, я не чую 049, — додав ведмежатко.

«Він залишився біля входу. Інквізитор не чіпає Доктора, просто наказав йому чекати. Ніколи не бачив, щоб Чумний когось так боявся».

Як і передбачалося, 035 ворог залишив при собі — його було легко тягати. Шкода, що гниюча рідина нейтралізувалася ефектом відновлення, властивим цій істоті. Еммі попрямувала на звук — невдовзі вдалині з’явилося червоне світло. Ведмежата вчепилися в її куртку так, ніби за спиною дівчини було безпечніше.

— Ви підете попереду, відвернете його увагу. Із чотирма одразу не впорається. Хтось хай подасть сигнал Залізному, щоб світив йому в очі, але не вимикав ліхтар — мені теж треба щось бачити.

Плюшевий ледь помітно вкусив її за плече — цей знак утікачка вже вивчила. Отже, команду зрозуміли. В ту ж мить ведмежата зістрибнули з неї і побігли на постать у червоному плащі.

Не кажучи й слова, священник замахувався сокирою на кожного. І хоч така велика зброя була смертельною, маневреності їй явно бракувало. Варто було ворогу повернутися спиною, як Еммі  налетіла на нього так, що Маска впав на підлогу. Інквізитор теж почав втрачати рівновагу, але вчасно схопив її за руку.

— Відчепися, ходячий труп! — сказала колишня полонянка Фонду не стільки з огидою, скільки з пихою.

Помітивши це, Марк стрибнув на ворога, один удар — і рука розтиснула пальці, вигнувшись у лікті гротескно. Істота болю не відчула, а кістки одразу заскрипіли, повертаючись у початкове положення.

— Залізний!

Повторювати двічі не довелося — ведмідь застрибнув на плечі, освітлюючи шлях, мов шахтарська каска. Інші вже підібрали Маску та втекли, тож тепер Інквізитор знову перемкнувся на них.

— Приготуйтеся постати перед Всевишнім!

— А ти будь готовий впасти в безодню.

Жертви та переслідувач кинулися до чергового хрестоподібного мосту, але цього разу без випадковостей — дійти до середини й скинути ворога вниз. Щоправда, у священника були схожі плани — він перестав гнатися за втікачами та просто вгатив сокиру в опору, від чого проржавілий міст почав осипатися.

Та не так сталося, як гадалося! Еммі кинула послідовника термінатора за спину ворога, і той обрубив міст, а колишня полонянка Фонду переборола страх і з усієї сили стрибнула на опори, так що підрубані сокирою вони зламалися, й мумія полетіла вниз.

Десь там унизу щось гупнуло, вгору здійнялося відлуння. Дрижання металу, звук удару, але не крик — чи то він не відчував болю, чи то був до біса терплячим.

— Ну а тепер мені якось треба назад, — глянувши на далекий вогник очей Залізного, повідомила подруга. — Є варіанти, як туди дістатися?

— Зачекай, я відкрию двері з іншого боку.

За ті кілька хвилин, поки 1048 С шукав дорогу, дівчина встигла ще раз задуматися про друзів і про те, чи варто їм довіряти. Однозначно варто — принаймні, поки їх об’єднує спільна мета. Їй же потрібна допомога, щоб знайти розриви, а їм — спосіб втекти від Фонду. Поки що ніщо не загрожує цьому симбіозу.

— Ні, ну як так можна, я просто не розумію! — по той бік дверей обурювався Марк. — Він тобі, значить, сказав, а ти просто стоїш! Та та потвора хотіла мене випатрати, що ж він з людьми зробить, навіть подумати страшно!

Послідовник Термінатора відімкнув замок і провів подругу до решти. Разом вони попрямували старими трубами до того міста, де починала розквітати чума зомбі. Було б непогано дістатися туди до третьої стадії — активного розвитку хвороби — бо четверта вже точно не «всі вилікувалися й жили довго та щасливо».

— Ви там про що сперечалися? — спитала Еммі, коли однотипні краєвиди навколо почали набридати.

— Про Інквізитора, — не став приховувати колишній D. — Чумний каже, що сам його ненавидить, то чому ж дозволяє нападати на нас?!

— Я не можу перечити волі пастора, — відповів Доктор. — Так у нас у селі заведено було: змалку сповідаєшся, каєшся перед святим отцем. Навіть думка про те, щоб йому нашкодити, була чимось неймовірним.

Ну так, у кожного є речі, з якими він нічого не може вдіяти. І все ж Еммі здалося, що ця річ не така вже й невразлива, як намагається переконати 049.

— Але, наскільки мені відомо, за часів епідемій… як ти там називав цю хворобу, я ту назву не пригадую.

— Повітря.

— Так от, у ті часи церква проводила свої лікувальні ритуали. Процесії, молитви всякі. Словом, великі скупчення людей — це зовсім не схоже на карантин. Хіба він не мав тебе якось відмовити від роботи?

— Намагався. Я сказав, що ми схожі у прагненні виконувати свій обов’язок, тільки кожен із нас робить свою справу і не має вказувати іншому. Це сталося лише раз, мабуть тому, що професія цілителя для мене була дуже важливою. Відтоді Інквізитор марить моїм покаянням, а мені вже не хочеться з ним сперечатися.

— Сподівайся, що не доведеться. Ця мумія огидна, але не дурна. Думаю, він знайде спосіб поговорити з тобою — і тоді ти зустрінешся зі своїм кошмаром сам на сам.

Від авторки:

Локація натхненна розповідями про БАМ та моєю власною вилазкою у схожий люк з велитенськими трубами. Знаю, що у трубах немає циркуляції повітря, але хай це буде умовність, як звуки у космосі у Зоряних Війнах.