Минуле не забувається

Раніше Плюшевий чув багато історій від Марка, і лише одну — про інший світ. Саме ту, про Старого. Напевно, вона якось була пов'язана з їхньою теперішньою проблемою. Як би там не було, тепер він, сидячи в рюкзаку, сам побував в іншому світі.

Усі побігли вперед, вони з Еммі зайшли останніми, і портал закрився так само, як і відкрився — за лічені секунди. Потім дівчина вийшла наперед — тепер вона була провідником.

Цей світ був огорнутий червоним туманом, у ньому ще можна було розгледіти колишні обриси, туман згущувався. Очима це було не побачити, але якесь дивне відчуття, ніби створене самою природою спеціально на той випадок, коли ти потрапиш сюди, підказувало — щось не так.

Земля — вся в борознах, в яких зяють величезні діри від метеоритів. У їхніх западинах ховаються кістки — тисячі скелетів первісних людей. Вони всі лежать тут, але не схоже, що їх розчавило. Швидше…

— Їх поховали давно. Метеорити просто вибили тіла на поверхню своїми ударами.

— Що за маячня? — Заперечив Залізний.

— Я не знаю… Просто якось це відчуваю, — відповів Плюшевий.

Здавалося, Еммі теж це розуміла. Вона намагалася рухатися швидко, але не могла дивитися лише під ноги — дорогу вона обирала поміж численних ям, найкоротшу. Можливо, все через їхній зв'язок. Так, двадцять років тому Тіні подарували своїй подружці, що втекла з психлікарні, маску — не одержиму, хорошу. Вона ховала її від чогось лихого, а потім маску зламали, і уламки зберігались усередині 1048, доки Тіні не забрали їх назад. Тоді він бачив її галюцинації, відчував частину її болю. Зараз від того зв’язку лишились лише відголоски, та й того було досить.

«Це місце схоже на світ, який навіть я бачив лише у спогадах людей».

— Задовго до нашої ери, в доісторичні часи, коли культ зібрався вперше…

Говорила вона це відсторонено, її кроки уповільнювались. Хоч Плюшевий і не був створений як люди, він відчував погляд чогось на собі. Вухань узагалі обійняв себе лапами, натякаючи, що йому боляче.

Тоді 1048 підштовхнув Залізного, аби той зістрибнув і допоміг Еммі. Побратим не втратив нагоди захопити з собою Маску. Послідовник Термінатора зробив єдине, що міг — вдарив по нозі, на щастя, несильно, іншого способу він і не знав.

Біль привів її до тями, і нарешті з’явився кінець шляху — великий курган, метеорит упав поруч, але його не зачепило. 1048 відчував силу, що йшла від похованого. Коли дівчина почала підніматися, йому стало моторошно, а Вуханя ледь не знудило — Доктор пожалів його, взяв із собою, витяг якийсь флакон зі спиртом, від різкого запаху побратим отямився.

На вершині кургану провідниця знову дістала амулет і спробувала зосередитися. Відкрився ще один розрив, і вивів він їх до річки — Фонду поруч не було.

Еммі відразу впала на коліна, важко дихаючи, схопилася руками за траву. В її відображенні можна було побачити посмішку. Нарешті не там.

— Де ми щойно побували? — запитав Марк.

— Це не важливо. Туди не можна повертатись. Без сердцевини все руйнується. А в тому тумані не година… ні… не більше п’ятнадцяти хвилин…

— Це і є те саме місце…

«…звідки тебе витягли?!»

Плюшевий був певен, побратим хотів спитати те саме, але був розумніший і міг поставити питання інакше. Маска ж знову вступив у свої права (Містер Одержимість, так, гарне прізвисько!).

— Це тебе не стосується, — відрізала утікачка. — Я вас врятувала, а тепер ідіть хто куди. У мене ще багато справ, і звітувати я не збираюся.

— Червоний туман у тому місці шкодить усьому живому. Схоже, для нього той світ — природне середовище. У нашому він швидко розсіюється. Вам із Вуханем краще трохи відпочити, поки не відновитесь. Інші не настільки чутливі.

Зазвичай 1048 не слухав висновків Доктора, а от зараз навіть був йому вдячний. Хай не все стало на свої місця, та якщо скласти його слова й спогади Еммі…

Так, це була обитель тієї потвори, з якою подруга зіштовхнулась у Темниці для розуму, або ж одна з її кімнат. Але чому вона змогла відкрити двері? Хіба Еммі не боролася з тією тварюкою, а ключі, якщо вірити спогадам (а на Марка тут не варто було покладатися — йому розповідали мало), отримували лише найвідданіші фанатики?

— Я в порядку. І взагалі, мені треба йти.

— Ходімо разом, ми ж друзі! — О, єдина людина, яку Залізний називав другом — і все через ту залізяку в черепі.

— Я знаю, чого варта дружба. Не треба!

Це зачепило щось болюче, бо дівчина різко оживилась. Вона перейшла струмок швидким кроком по містку й рушила кудись у поля, навіть не озираючись! Марку і Плюшевому пощастило залишитись у рюкзаку, бо далі Еммі побігла, а наздоганяти її ніхто не збирався.

1048 хотів щось сказати, але побратим відмовився передавати слова. Жестами він показав, що дівчина зараз просто викине їх із рюкзака — краще дати їй охолонути. Так вони й пробігли, а потім пройшли швидким кроком чималу відстань, і ось — остання зупинка. Вони зачепилися за колючий дріт,  так і зависли з рюкзаком.

Першим вибрався Марк: він завжди був обережнішим. Плюшевий видерся слідом, на це пішло набагато більше часу. Коли він упав на землю, побратим уже оглянув територію і зробив висновок:

— Огорожу тут ставили військові. Судячи з напису — десь місяць тому.

— НЕБЕЗПЕКА! ЗВУКОВЕ ВИПРОМІНЮВАННЯ! — прочитав творець. — Звучить як щось, про що вони мали б доповісти…

— Фонду. Тільки от він зводить набагато серйозніші бар’єри. Боюсь, навіть якщо й повідомили — послання не дійшло.

«І наскільки небезпечний місцевий об’єкт?» — хотів спитати ведмедик, але вчасно помітив.

Поряд зі стовпом, на який спиралася дротяна сітка, лежав чоловік у формі. Його тіло вже трохи розклалося — напевно, пролежало кілька днів, і помер він не від куль, і розірвана шипами форма була ні до чого. На скронях застигли криваві смуги, а з носа витекло щось сіре. Якби тут був Залізний, він би згадав якийсь фільм — мабуть, старий жахастик.

— Гаразд, я не хотів це казати, але доведеться: треба покликати Фонд. Хай краще вони відволікаються на цю тварюку, ніж ганяються за нами. — підсумував Марк.

Сама думка про те, що вони втекли, а тепер просять допомоги у власних поневолювачів, здавалася огидною. Тому Плюшевий не відповів, але рацію в мертвого забрав. Покрутив передавач туди-сюди — в динаміках щось зашипіло.

— Слабкий сигнал. Залізний казав, у таких випадках потрібна велика антена.

Окинувши поглядом місцевість, колишній D одразу помітив вежу: тут була одна-єдина гора, точніше — пагорб, а на ньому щось на зразок станції. В ту ж мить рація перестала тріщати — замість цього там пролунали уривки голосів:

— …радіо на зв'язку… шукаємо добровольців… щоб зв’язатися телефоном… на вулиці… поспішайте, пропозиція обмежена…

— 6789.

— Я й без тебе вмію рахувати.

— Це об'єкт 6789. Найбільш неадекватних класу D ним лякали, як дітей — старим дідом з мішком. Він дуже добре володіє звуком, може передавати сигнали й виманювати людей, а може… Ну, ти сам бачиш. Треба знайти Еммі, поки вона далеко не пішла. Настрій у цього об’єкта дуже мінливий.

— Ні. — заявив Плюшевий. — Спершу — дістатись вежі та повідомити Фонд.

— Та ти що! Фонд приїде — невідомо коли, а її можуть убити в будь-яку хвилину!

Насправді 1048 був мирним і дружелюбним створінням. Його легко було вмовити на щось. Саме тому на час втечі вони жили окремо — одного разу Вухастик чи Залізний неодмінно попросили б створити нового ведмедика чи допомогти когось вбити, а в Плюшевого не завжди вистачало сили сказати «ні».

Але зараз усе було зовсім інакше. Невже Марк забув, що ця дівчина витворяла раніше? То від Людожера втече, то від Рептилії. Так, не всемогутня, але й не безпорадна. І, якщо вже сама сюди прийшла — нехай сама й розбирається. Врешті-решт, покликати Фонд просто: он вежа, ось дорога. А де шукати втікачку — невідомо.

Щоб довести свою правоту (слова ніколи не були сильною стороною ведмедика), він просто зістрибнув з огорожі й пішов високою травою до дороги, що вела до поселення, захопленого Сиреноголовим. Зазвичай так робив Залізний. Плюшевий відзначив це як «брудний прийом» і пообіцяв собі застосовувати його лише у крайніх випадках.

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ФОРЕСТ-БЕЙ!

НАСЕЛЕННЯ: 1287 ОСІБ

Цей напис з’явився недавно. Власне, й саме селище виявилось не таким уже покинутим. Просто як у фільмах: будинки стояли цілими, майже без пилу, облупленої фарби й пробитих дахів. За вікнами — меблі, десь на підвіконні стоїть пиріг, лише зачерствілий, без плісняви.

Марк ще підлітком нишпорив по закинутих будинках. Меблі й усе цінне виносили звідти майже одразу, стіни псували графіті, шпалери, якщо їх не з’їдали дощі й комахи, зривали відвідувачі. Замість портретів XVIII століття та трун вампірів у кімнатах валялися бляшанки з-під пива й пакети з-під чипсів. Одним словом, це селище покинули максимум тиждень тому. Воно ще не встигло стати містом-примарою, зберігало ознаки нещодавно згаслого життя.

Тільки ось вигнали звідси мешканців не легенди. Тому вони й кинули всі речі, а зухвалі шукачі пригод не наважились ступити в таку ласу місцину. Хіба що був один тривожний сигнал: усі вікна, дзеркала та інші скляні поверхні — розбиті.

Проходячи повз кафе, ведмедики побачили ту ж картину, що й біля огорожі: за столиками лежали люди в калюжах крові. За окремим столом — огрядний чоловік, очі якого витекли прямо в тарілку з яєчнею. Трохи далі — компанія з трьох жінок: одна з них перед смертю сильно прикусила губу, і тепер там буйно розцвіла гниль. У всіх — без винятку — вуха в крові. Слідів диких тварин, які зазвичай прибігають на запах трупа, не було: схоже, 6789 не до вподоби навіть падальникам.

Ще одна цікавинка трапилась на шляху: зруйнований будинок. З першого погляду — цілий, тільки паркан у одному місці проломлений. Марк підганяв, просив не звертати уваги, та Плюшевий таки обійшов будівлю — цікаво ж.

Вікно з рамою й шматком стіни лежало в кущах, наче зайва деталь. Діра відкривала погляд на сірий килим, що тягнувся до іншої кімнати — мабуть, від вітальні до спалень. У кінці килима розвалились ноги, безглуздо зігнуті, немов брат ламав Барбі сестри. Кривавий слід з нутрощами розписав килим у кошмарний візерунок, а передня частина жінки (судячи з одягу) лежала вже на траві. Від голови лишилася лише липка каша.

— А він великий, той Сиреноголовий? — уявивши, як об’єкт легко ламає стіну і тягне довгою рукою жертву, спитав Плюшевий.

— Не знаю. Нам не казали, але судячи з дому — немаленький і дуже сильний. З кожною хвилиною я все більше хвилююсь.

— …не бачу… але ми знаємо, що ти прийшов…

Щойно радіо замовкло, над містом пронеслася сирена — така, що цегляні будинки затремтіли. Ведмедики побігли дорогою до пагорба, не бажаючи більше гаяти часу. Та раптом Марк зупинив товариша й затягнув у траву на узбіччі. Він завмер, наче звичайна іграшка, а лапа побратима…

Вказувала на силует, що рухався двома вулицями далі. Чи то через захід сонця, чи то через свою природу 6789 виглядав як велика грудка смоли, виліплена в подобу істоти. Гігантський, худющий, його тіло тремтіло від створюваної сирени, а голову вінчали два рупори. Гуманоїд похитувався, немов зомбі — без розуму й мети.

З перевернутого смітника раптово вистрибнув єнот. Звук миттєво урвався. Рупори скрипнули, змінили форму на півмісяці (мабуть, саме так посміхаються демони — подумав Плюшевий). Потім долоня, розміром з машину, обережно накрила нещасне звірятко, мов порцелянову вазу, й підняла в повітря.

Близько хвилини Сиреноголовий розглядав єнота — той пищав, шипів, виривався. Монстр міг би розчавити його звуком, просто випустивши чергову сирену прямо в морду. Але натомість просто придавив мізинцем. Єнот луснув, як повітряна кулька, наповнена кров’ю.

S.C.P. знову перейшов у пасивну фазу — поплентався нетвердою ходою через місто. З його голів зривалися уривки пісень і мелодій, спотворені білим шумом. Радіо вторило цьому моторошному наспівуванню, і ведмедики ще довго прикидалися іграшками, не знаючи напевно — пішов він чи ні.

Коли Плюшевий дістався вежі, вона вже не здавалася йому високою. Після страшного гіганта підійматись драбиною було майже розвагою. І поки Марк тягнув табуретку, щоб дістатися до ручки й відчинити кабінку радіостанції, 1048 згадував, як Залізний працював із передавачами — що їм тепер доведеться зробити.

Кабінка диктора виявилась просторою. Сам ведучий помер не так, як більшість у місті: валявся в кутку з перерізаним горлом. У блокноті хлопця знайшлися наступні записи:

7 серпня

Надійшов сигнал лиха. Голос людини на зв’язку був… дивним. Я знаю, у світі є розумники, які люблять цитувати фрази з фільмів і книг, але цей хлопець їх переплюнув — він не говорив нічого, КРІМ них. Не знаю, звідки цей жартівник нахватався слів, він мені нагадує нещасного бандита, який надсилає лист про викрадення, вирізаний із газетних букв. Відправив цього приколиста куди подалі.

8 серпня

Знову подзвонив той ідіот, добре хоч на лінію критичного зв’язку, а не в прямий ефір. Яку ж маячню він ніс! Казав, що втік, загубився в горах. Тут на сотні миль ні однієї гори, лише ліс. Навіщо я взагалі відповідаю на цей сигнал, до чого сперечатися з дурнем?

9 серпня

Цього разу я спробував перервати зв’язок, не відповідаючи. А раптом він займає лінію, а комусь саме в цей момент справді потрібна допомога? До речі, треба не забути вставити повідомлення про магнітні бурі — у місті все більше людей скаржаться на головний біль.

10 серпня

Не можу… Він говорить ЗНОВУ І ЗНОВУ ГОВОРИТЬ! Чортова техніка мене не слухає, продовжує приймати сигнал. Таке відчуття, що з кожною хвилиною зв’язку він наближається все ближче. Це не схоже на жарти, мені страшно. Можливо, варто повідомити… Та ні, вони вважатимуть мене психом!

11 серпня

Більше так не можу! Він дзвонить мені вночі ВДОМА, поза роботою, його голос грає замість прямого ефіру, люди телефонують десятками, скаржаться на нашу хвилю. Вирішив узагалі вимкнути живлення радіовежі, але коли спустився туди, крізь вуха пройшлася сирена. Це було жахливо, руки досі тремтять, а мозок повільно плавиться. Я не хочу знати, що буде далі, розбирайтеся без мене!

— Плюшевий, швидше! — роздратовано Марк вирвав у нього з лап щоденник.

— Не переживай так, у Еммі ж у голові сталева пластина, вона міцніша за череп того хлопця. А ще вона ж уміє телепортуватися, читати думки і…

— Ні, це все вміли тіні, вони більше не з нею.

Ведмедик зробив вигляд, що не почув, але сказане змусило його занепокоїтися. Він знайшов потрібне обладнання, підключив рацію, вона зашипіла. Пролунав ще один виток сирени, писк розстроєного програвача — після чого 6789 заспокоївся, і у них з’явився шанс.

— Марк, я не знаю частоту фонду! — раптом згадав і почав махати лапами Плюшевий.

— 3-5-2-4-8. Я її не забуду навіть на межі смерті.

Було не дуже зручно крутити колесо лапками, але все ж медвеженя впоралося. Далі справа була за собратом, бо тільки він тут міг говорити.

— Алло, гей, там хто-небудь є?

— База дельта, хто це, прийом?

— Не важливо. Я прошу вас, терміново відстежте сигнал, тут 76…678…890… СИРЕНОГОЛОВИЙ! Це поселення Форест… Форест…

У той момент, коли Марк почав хвилюватися, Плюшевий теж щось відчув. Він раніше міг уловлювати лише найсильніші переживання Еммі, а тепер зв’язок став ще слабшим. Схоже, усе цей час вона бігала від гуманоїда, але лише тепер справа зайшла у глухий кут.

Ведмедик побачив картинку — лише на мить. Темний підвал, величезна рука шариться в темряві, він сидить на столі, затамувавши подих, обійнявши коліна руками. Коли тварюка додумається перевірити не лише підлогу — питання часу.

— А, твою ж мати! — закричав Марк, в пориві злості кинув рацію, і та розбилася. — Знову ці перешкоди, білий шум і сирена.

Схоже, він теж відчував біду, можливо, у друзів такий зв’язок з’являється сама собою. Колишній D так переживав, що навіть номер об’єкта забув, хоча інформація про них була чи не найнадійнішою пам’яттю медвежати. Що ж, собрат знав, що подруга у біді, але не міг точно сказати, де вона знаходиться.

— Підвал, він намагається дістати її з підвалу, — показав Плюшевий.

Обидва підійшли до вікна: з радіовежі відкривався найкращий вид на місто. Сутінки вже укутали його, перетворивши на чорну пляму, але помітити Сиреноголового, навіть коли він стояв на колінах, було просто.

Незважаючи на маленькі розміри, ведмежата навчилися рухатися швидко, навіть трохи випереджаючи людей. Особливо добре їм вдавалося стрибати з дерева на дерево, тож до перших будинків вони дісталися, а от далі сповільнилися.

Він випадково зачепив полицю і зрозумів, що жертва могла сховатися на одній із них. Рука провела по столу, ноги швидко переступили пальці, після чого дівчина знову забилася у кут.

Вони дісталися потрібної вулиці, на кожній було по дванадцять будинків, але навіть ці акуратні короткі дороги здавалися нестерпно довгими. Плюшевий дивився то на свої крихітні лапки, що швидко бігли по асфальту, то на шлях, який ніяк не ставав коротшим.

Друга рука Сиреноголового пролізла у вікно, розбивши раму. Дві долоні пролетіли над і під столом, серце перетворилося на камінь, застрягло в грудях, як рибна кістка. Ведмедик відчув, як задихається, а тоді силою волі (то чи самої Еммі, то чи це він їй допоміг) камінь знову забився, полегшало.

Рятівники підійшли до гуманоїда, той нічого не помічав, намагаючись дістати здобич. Не єнот і не птах, а справжня, жива людина! Нарешті долоня схопила ногу, він витягнув її обережно, не зламавши жодної кісточки, підняв у повітря, наче розглядаючи, але очей у чудовиська ніколи не було.

Плюшевий намагався відвернути 6789, поки Марк ліз на спину. Ще одна порція шуму — тепер суміш сирени і дитячої пісеньки китайською. Еммі закрила вуха руками, вилаялася (звук заглушив потік матюччя), але крові в неї не пішло. Ще одна спроба — спотворене звучання скрипки, цього разу крапля  з носа. Він шукав потрібний діапазон.

Дівчина встромила ніж у палець, це розлютило об’єкт. Залишивши спроби вскрити голову, Сиреноголовий двома пальцями схопив її за комір. В очах Плюшевого блиснула морда того єнота, ніби в одну мить тварину розчавили. «Він просто порве її, як листок паперу», — здогадався 1048.

Але тут сталося те, чого ведмежа не чекало. Марк уже був на потилиці тварюки, з сумки колега дістав ножиці, після чого встромив їх у шию монстра, під чорною шкірою заблищали дроти, один із них порвався.

Динамік зашипів, хватка послабшала. Витягнувши зброю, колишній D знову вчепився у провід, хотів повністю відірвати голову від тіла, але вчасно помітив, що гуманоїд почав хитатися. Якимось дивом викрутилася Еммі: вона вирвалася з хватки, впала на дах, сповзла по ньому, зідрала шкіру на ліктях, вчепилася за водостік і разом з ним плавно приземлилася.

Плюшевий підійшов до неї, хотів показати лапками «біжимо», але дівчина не дала сказати й слова — просто схопила ведмежа і кинулася ловити Марка.

6789 падав повільно, як віковічне дерево, зрубане дроворубом. Усе це супроводжувалося моторошним шумом, який, на щастя, через пошкодження динаміка був не таким гучним. Сородич вчасно опам’ятався, лишив і ножиці, і Сиреноголового в спокої, а сам полетів униз, довірившись подрузі.

Спіймавши ведмежат, вона побігла кудись. 1048 не ставив собі запитання, куди саме. Напевно, тепер вона думала головою і точно не мчала до лап чергової потвори. Зовсім інше тепер турбувало Плюшевого: те, що D намагався зробити з тим об’єктом.

Він же відрізнявся від інших, принаймні до сьогоднішнього дня так здавалося. Був зроблений, як решта, але з душею людини, виявляв співчуття, силу й жорстокість — не дивлячись на свої особливості, трохи знав бойові мистецтва. Але зараз… Він просто захотів убити гуманоїда, і сила з’явилася. Значить, і в ньому була та помилка, що супроводжувала Вухастика, Залізного й того безіменного, убитого Фондом.

Після якогось часу Сиреноголовий погнався за ними, один його крок дорівнював двадцяти людським. Еммі вже збавляла оберти: вона була витривалою, але не залізною. Дівчина пролізла через огорожу, переслідувач, не помітивши, спіткнувся об колючий дріт і впав так, що кілька найближчих дерев повалило.

Далі було поле, річка і той лісок, у якому вони опинилися. Сховатися там було трішки простіше. Здається, вони відв’язалися від ворога. Тепер було б добре знайти інших, але спершу дівчині треба було перевести подих.

— Еммі, — нарешті наважився заговорити Марк, — навіщо ти втекла?

— Це все погано скінчиться, дуже-дуже погано. Кожного разу, коли я втягую друзів у свої справи, вони або вмирають, або зраджують, а хіба не так?

Колишньому D, перетвореному на плюшевого ведмедика, лишалося тільки кивнути.

— І все ж сама ти не впораєшся, та й у мене зараз такі проблеми, що побратимам ніяк не розібратися.

— Які проблеми? Фонд докучає?! — Дивовижно, як її тон змінився з роздратованого на схвильований. І справді, Марк знав підхід до людей.

— Старий. Я не знаю, чому саме зараз, просто йому захотілося мене зжерти. Не Плюшевого, Залізного чи Вухастика — йому тільки я потрібен. Мені здається, допомога чотирьох маленьких ведмежат тобі не дуже стане в пригоді, а от мені допомога найріднішої подруги зараз вкрай потрібна.

— Марк… — Злість остаточно випарувалась, все ж співчуття взяло гору.

Після перепочинку дівчина посадила ведмежат на плечі і пішла в ліс шукати інших. Вона не сказала цього вголос (можливо, неприємно було визнавати свою неправоту), але, здається, більше не планувала тікати. Зараз у Плюшевого був один варіант: відпочивати, попереду чекало багато проблем.