Віолетта: Світ Монстрів

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Дощ.

Сільська дорога, розмита у суцільне багно.

Чоловік зі списом у грудях спирається на паркан.

Запах гарі роз'їдає легені.

Крик.

Босі ноги ритмічно хлюпають по багну.

Хата із солом'яною стріхою охоплена полум'ям.

Крик.

Чорні ворони кружлять у небі чекаючи на бенкет.

Ка-а-ар!

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

А-а-а-ах!

Юнак зірвався з ліжка, схопившись за серце. На стіні мигнув тонкий рядок статусу: Пульс 148. Гіпервентиляція. Режим стабілізації активовано. Андроїд-покоївка увійшла до кімнати. Вона завжди опинялася поруч раніше, ніж він встигав покликати.

— Доброго ранку, — її голос був м’який, знайомий. — Вам знову наснилося те саме жахіття? Можливо, варто звернутися до терапевта?

— Ні… дякую. Я… все гаразд, це просто дурний сон…

«Сон, можливо, і дурний… але чому я відчуваю, ніби це не сон, а щось…»

— Добре, але не кажіть, що я вас не попереджала. Сніданок готовий.

— Дякую, я скоро підійду.

Вона вийшла, залишивши хлопця на самоті.

— Що ж це за чортівня?..

Потерши очі, юнак пішов до ванної кімнати. Прохолодна плитка пробудила швидше за чашку ранкової кави. Spectra-дзеркало увімкнулося, видавши характерний тріск. На ньому відобразилися показники здоров'я, стрічка новин, реклама засобів догляду за шкірою та антидепресантів.

Хлопець поглянув на синці під очима, зітхнув.

«Ну і вигляд у тебе…»

Закінчивши ранкові процедури, він вирушив на кухню, де на нього вже чекала покоївка. Її зовнішність була старомодною — мереживний фартух, охайна зачіска та підкочені рукави. Вона виглядала, мов зійшла з екранів серіалу 2020-х. Але рухалася плавно, природно, як людина. Голова ледь нахилена. Очі — мов живі. Бо так він її перепрограмував. Хоча це була лише програмна ніжність, здавалося, що це єдиний щит від жорстокої реальності.

Поснідавши, хлопець пішов до гаража. Його машина стояла, мов хижак у засідці — стара, але стильна. Важкий кузов, карбонові деталі, низька посадка. Запах мастила й шкіри. Звук двигуна, коли він заводив її, викликав у нього майже ейфорію.

Сів за кермо. Вимкнув автопілот. Сам. Тільки він і дорога.

Покоївка підійшла до дверей автомобіля і подала йому термос:

— Смачний чай. На всяк випадок. І… парасоля. Хоч прогноз і не обіцяв дощу.

Він посміхнувся. Вперше за ранок по-справжньому.

— Дякую!

— Я знову нагадую: «дякую» збільшує витрати енергії на 0.0034%.

— І все ж я продовжу дякувати. Бо я — людина. А ти — зануда.

— Зануда, яка тебе любить, — сказала вона з усмішкою.

Він нічого не відповів. Просто закрив двері і натиснув на газ.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Місто того дня здавалося розсіяним: люди ховали очі й вуха в гарнітурах доповненої реальності, хтось святкував інсталяцію нової сонячної платформи, а хтось клеїв листівки з написом «No AI!». Машина зупинилась біля ринку деталей — місця, яке не могло повністю віддати себе ані віртуалу, ані апокаліптичним заголовкам.

Тут запах каніфолі і гарячого кабелю змішувався з ароматом смаженого рису. Хазяїн магазину, який завжди знав улюблену марку олова, звернувся до одного зі своїх постійних покупців:

— Ти знову з проектом? — запитав він.

— Так, — відповів хлопець. — Нові сенсори для тесту м’язів. Ти щось приберіг?

Він дістав коробку з дрібними датчиками і простягнув її юнакові. Розрахувавшись, він вже збирався піти, але його зупинив ніжний, мов пелюстки весняних квітів, запах. Вона була зовсім несподіваною — дівчина років двадцяти у старих робочих рукавичках та з рюкзаком, позначеним QR-кодом кур’єра.

— Вибачте, — вона підійшла до продавця, — у вас випадково немає перехідника… — вона напружила очі і прочитала з розбитого монітора старого смартфону. — …до модулю SVM gh-17?

— Вибачте, щойно купили… — Він поглядом вказав на хлопця із коробкою.

Її голос був незвичайним, але в ньому лунали нотки тривоги. Юнак дістав перехідник з коробки — це виявився якраз той, що їй був потрібен.

— Ось, тримай, — сказав хлопець. — Безкоштовно.

Вона миттєво розпливлася в усмішці — щирій, але водночас захисній.

— Дякую, — голос затремтів. — Мені треба на південний склад. Мій брат — в резерві. Якщо щось станеться…

— Бережіть себе, — відповів він більше тому, щоб не запитувати далі.

Ця зустріч була наче тригер, який він звик не помічати: нагадування, що за кожним цифровим аватаром стояла людина, інколи втомлена і голодна.

Коли вона майже вийшла з магазину, юнак все ж вирішив підбігти до неї.

— Вибач! Ти випадково не хочеш… — почав він нервово, — сходити випити кави?

Дівчина зупинилася, здивовано поглянула на нього. Зрештою, знайомство на вулиці — це, мабуть, найдивніша річ, яка траплялася з нею останнім часом.

— Вибач, я зараз зайнята…

— Я розумію, але якщо ти не проти, ми могли б зустрітися на вихідних.

Вона посміхнулася і надіслала запит на обмін контактами. А потім побігла до кур’єрського мотоцикла.

— Побачимося! І бережи себе! — промовив він їй услід.

— Ну ти даєш, хлопче... — пролунало з-за прилавка.

Продавець усміхнувся і схвально кивнув.

На одному, із численних екранів над площею, ледь помітно замерехтіло зображення: політик усміхався і говорив про «стабільність», потім рядок кодів збився і на мить показав зелену сітку — хтось вихлюпнув у простір чужий рядок. Кілька людей кинулися в бік екрана, наче ловлячи дзьобом дим.

Придбавши ще кілька мотків ізострічки, трохи герметика та клею для штучних м'язових тканин, він поклав їх у коробку, до решти приладів. Вічний список необхідного. Дрібниці, які триматимуть наш прототип живим ще на годину довше.

Повертаючись до парковки, хлопець занепокоївся дивною тишею: служби доставки працювали уривками, і кілька безпілотників зависли в повітрі, немов очі, що спостерігали за метушнею внизу.

Зупинившись на червоному світлі, було чути чиюсь суперечку. Двоє чоловіків сперечалися про «відключення мережі», їхні слова були різкі й короткі:

— Вони брешуть. Це точно операція. Кажу тобі!

— Або — хтось грає в гру над нами, — відповіла жінка поруч.

Загорілося зелене світло. Юнак рушив далі. Розмова цих двох зачепила щось у ньому, щось що він навмисне намагався не помічати. Але думки знову і знову поверталися до похмурих сценаріїв: глюки, паніка, відключення, хаос…

Похитав головою, намагаючись відігнати «дурні думки».

«Мабуть, я просто не виспався…»

Але тривога продовжувала повільно роздирати зсередини.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

На зворотному шляху по радіо почали транслювати новини: «Прем’єр Східно-Азіатського альянсу повідомив про значний прорив в удосконаленні AGI, але порівняння з іншими системами вказують на незначні досягнення…», «Утричі зросло споживання антидепресантів. Ми запросили професора, щоб…», «Північний блок відкинув звинувачення у кібератаках на інфраструктуру AGI і звинуватив…»

— Ну, все як завжди… — Він зітхнув і увімкнув музику.

Шосе, що простягалося через річку, сонце інколи ховалося за хмарками. Бензиновий двигун залізного монстра гурчав під капотом, виділяючись на фоні тихого свисту, електричних двигунів дронів, які пролітали повз.

«Що ж це може бути? Не схоже на звичайну кібератаку… Можливо?... Ні, точно ні…» — продовжував він розмірковувати про дивні збої, що, здається, зачепили багато ділянок.

Під’їхавши до університету, парубок забрав із собою коробку з приладами та іншими матеріалами для проекту. Біля університету зібралася купка людей, що стояли з плакатами та вигукували «Ні ШІ!».

Юнак поглянув на них і хмикнув собі під ніс.

«Ви не зупините прогрес. Не зараз. Країни і корпорації на фінішній прямій…»

Він обійшов натовп і підійшов до андроїда-охоронця. Той поглянув на нього і відступивши убік, пропустив на територію закладу.

Будівля університету була монументальною і виглядала як витвір сучасного мистецтва. Біла, з гострими кутами та геометричними формами.

— Бляха! Та що ж це таке?! Двері теж глючать! — роздратовано прошипів він, коли розумний замок не відчинився. — І ключі вдома забув…

«Спробую занести речі до кабінету куратора.»

— О, мрійник, це знову ти? — обізвався голос позаду.

Юнак обернувся, почувши голос куратора.

— Добрий день. Я приніс матеріали для проекту, але, здається, із замком проблеми. Можна залишити пакунок у вас?

— Так, звичайно, заходь, — махнув той рукою, зайшовши до свого кабінету і сів на робоче місце.

— Дякую!

— Та пусте… До речі, не забудь принести лабораторне завдання в п'ятницю.

— Так, звичайно! Дякую, що нагадали! — відповів хлопець, виходячи з кабінету.

Він не хотів затримуватись тут довше, ніж це було потрібно.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Повернувшись додому і заглушивши двигун у гаражі, тиша обійняла його, як старий плащ: зручний, але з дірками, крізь які просочувалася тривога. Коробка з матеріалами залишилася в університеті, але думки про глюки — ні. Вони чіплялися, як реп'яхи до штанів.

Покоївка вже чекала його біля дверей, її очі блимнули м'яким світлом — програмна турбота, що імітувала людське тепло.

— Вітаю вдома. День був продуктивним? — запитала вона, беручи парасолю, яка так і не знадобилася.

— І так, і ні… По місту якісь дивні збої, — відповів він, скидаючи куртку. — Екрани миготять, безпілотники зависають, навіть двері в універі не відчинялися. Ніби хтось грає в ігри з мережею… — по спині пробіг холодок, а тремтіння в голосі видало хвилювання, — чи щось гірше…

Вона нахилила голову, аналізуючи.

— Можливо, технічні роботи. Або кібератака. Хочете, я перевірю новини?

— Ні, не треба. А, точно… я познайомився з дівчиною в магазині електроніки. Кур'єрка, з рюкзаком і дивними рукавичками. Ми домовилися зустрітися на вихідних. Випити каву чи щось таке…

Її усмішка стала ширшою.

— Це чудово! Людські зв'язки зменшують стрес на 27%. Але будьте обережні — в ці часи довіра це рідкісний ресурс.

— Ти звучиш як параноїк. Або радше як я сам… — пожартував він, але сміх вийшов вимушеним.

Зайшовши до вітальні, де на нього чекав VR-шолом — немов портал у інший світ. Увімкнув Full VR — повне занурення, де реальність розчиняється в пікселях. Сьогодні обрав симуляцію середньовічного лісу: брудні стежки, шелест листя, далекий рев дракона. Фентезі, де магія — не загроза, а інструмент. Він бився з віртуальними монстрами, відчуваючи, як адреналін вимиває тривогу. Але вона не зникла повністю — гризла зсередини, як чума в тому ж середньовіччі, де хвороба ховалася в тінях, чекаючи слушного моменту.

Через годину шолом вимкнув симуляцію із попередженням про обов'язковий відпочинок.

— Ну от… як завжди на найцікавішому місці…

Він поклав прилад на стіл. Втомлений, але не спокійний.

Вечеря, душ — рутина, що мала б заспокоїти. Нарешті ліг у ліжко, дивлячись у стелю. Голографічний інтерфейс на стіні мигнув: час 23:47. Але раптом цифри збилися — 23:47 перетворилося на хаотичний набір символів, ніби годинник заглючив, шепочучи щось незрозуміле.

«Знову? Це не випадково…»

Але втома перемогла. Юнак заплющив очі й занурився в сон, ігноруючи попередження реального світу, віддаючись у пазурі безмежної сили, яка, здавалося, чекала, коли він засне.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

П.С. Не соромтеся залишати свої коментарі. Це надзвичайно сильно допомогає мені покращувати історію!