The Last Embers : У пошуках Надії (книга 2)

Сет стояв, спершись на столешню на кухні, поки Пікал шукав один із планшетів Брока. Спершу він хотів скористатись своїм, але несподівано для себе дізнався, що карти вони не синхронізували вже кілька десятків циклів, і Еворан зазвичай сам ходив по запаси всього необхідного.

— Знайшов, — гукнув Пікал, підстрибуючи в бік кухні. По дорозі він зазирнув у власну спальню, де Дора сиділа на краю ліжка, вдивляючись у непритомне обличчя хлопця. — Ходімо, не варто його турбувати.

Дівчина зиркнула на нього так, ніби хотіла щось сказати, але в останній момент передумала й мовчки підвелась.

Кріі підморгнув Сету й поклав планшет на стіл, розгортаючи карту місцевості, де були позначені кілька печер.

— Зеленим — відносно безпечні зони, — почав він, водячи пальцями по сенсору. — Проблема в тому, що якість тих кристалів значно гірша. Бо ми ж їх там і копали.

— Тобто вони нам не підходять, так? — видихнув Сет.

— У певній мірі, — не відриваючи погляду від карти відповів Пікал. — Нам підійдуть ті, що я позначив жовтим або синім.

Сет уважно слідкував за кожним рухом Кріі, спостерігаючи, як той віддаляє карту на десятки кілометрів.

— Вони… далеко. Добрих тридцять кілометрів в один бік, — зітхнув скаут. — З викидами ми не встигнемо.

— Так, — тихо погодився Пікал і підняв погляд. — Але сильних найближчим часом не планується. Такі можна пережити й на поверхні.

Він показав на ділянку, позначену фіолетовим.

— Аерофори. Вони витримують викиди до третього рівня. Там можна й запаси кисню поповнити.

Сет вигнув праву брову в таку дугу, що здавалося — ще трохи, і вона відскочить й утече кудись геть. Дора тихенько хіхікнула. І хоча скаут намагався зберігати серйозність, цей жест давно її руйнував.

— Що за Аерофори? — перепитав він, переводячи погляд на дівчину, а потім повільно повертаючись до Кріі.

— Рослини. Ви мали бачити їх по дорозі сюди, — Пікал перемкнув зображення.

На екрані зʼявилися куполоподібні структури з напівпрозорими оболонками, крізь які пробивалося м’яке блакитне світіння. Стебла ніби проростали просто з розпеченого ґрунту. Всередині щось повільно ворушилось — ритмічно, в унісон з пульсом зорі.

— Коли починається викид — вони розкриваються, — пояснив Кріі, шукаючи відповідне відео, але не знайшов. — Суть у тому, що вони роздуваються, випускаючи кисень і створюючи собі такий собі "щит". Ми зазвичай і беремо запас звідти.

Дора нахилилась до екрану й кивнула.

— О, точно! Ми бачили їх. Десь за пагорбом.

— Так. І ними можна скористатися, — продовжив Пікал. — Місцева фауна так і робить. Я й сам не раз ховався під ними, якщо не встигав до укриття.

Він розкинув руки:

— І, як бачите, живий.

Сет замовк, обдумуючи все почуте.

— Але Люмікор я копати не вмію. Принцип знаю, але ні бура, ні досвіду — нуль, — нарешті сказав він.

— Я… я теж, — невпевнено всміхнулась Дора.

Пікал потер підборіддя й кивнув.

— Зазвичай цим займався Брок.

У кімнаті настала пауза. Невисловлене питання зависло в повітрі.

"Нам потрібен Лео".

І Сет перший його озвучив. Він чудово розумів, що іншого варіанту немає, але хвилювався за стан шахтаря.

— У нас є один бур. Особлива збірка Брока, — заговорив Пікал. — Він зібраний так, щоб прорізати що завгодно. А за потреби — може стати зброєю.

— Бур? — перепитав Сет.

— Угу.

— Гаразд, інструмент — це чудово, але… — втрутилась Дора. — Переносити як? Не в руках же.

Кріі всміхнувся.

— Звісно, ні. У нас є герметичні кейси. Я понесу. Але щодо Лео… — він на мить ковзнув поглядом по своїй лівій руці, і Сет уловив у тому короткому русі щось особисте. — Не хотів би, щоб інструмент тримав хтось, хто не знає, як це робити.

Він зітхнув:

— Запасів на кілька циклів вистачить. Можемо почекати, поки він сам прокинеться. А якщо ні… тоді будемо думати.

Сет кивнув.

— Так. Якщо до завтра йому не стане краще… — він на мить запнувся. — Я думаю, нам потрібен звʼязок. І допомога Віктора не завадила б.

— Я цілком можу впоратися зі станом Лео, — різкіше, ніж хотів, сказав Пікал, і в голосі почувся тонкий відтінок невдоволення.

Сет зиркнув на нього з недовірою, але промовчав. Перевів погляд на Дору.

— Гаразд. Я можу піднятись на поверхню? — запитав він після короткої паузи.

— Навіщо? — прищурився Кріі.

— Оглянути місцевість. Оцінити ландшафт, відстань, час руху. — Сет говорив спокійно, дивлячись прямо йому в очі.

Кріі ще мить обмірковував, а потім кивнув.

— Звісно. Ви — наші гості. Можете ходити де завгодно. Головне — поверніться до викиду.

Сет не відповів. Просто вийшов з кухні, на мить зупинившись біля Дори й, здавалось, жестом очей дав знак:

"Йдемо зі мною".

***

За якихось десять хвилин Дора та Сет вже стояли посеред залишків саду. Дівчина вдивлялась у небо, після чого перевела погляд на таймер.

«Дві години і десять хвилин» — напис зʼявлявся лише тоді, коли вона дивилась під правильним кутом у лівий верхній край візора.

— Ходімо на пагорб, — Сет жестом показав на той, що був найближче до кладовища кораблів. — За картою Пікала нам рухатись туди.

Дора мовчки рушила за ним, збираючись з думками. Питання крутилося давно, але вимовила вона його лише тоді, коли вони виходили за межі купола:

— Ти йому не довіряєш? — її голос був настільки тихим, що здавався шепотом у шепоті. Наче вона боялась, що навіть скафандри можуть підслухати.

— Я поки не вирішив, — важко видихнув Сет. — Він… мутний. Але він нам потрібен.

— Мені здається, він… ніби справді хоче допомогти, — обережно припустила дівчина.

— Так. Поки це йому вигідно. Не думаю, що він хоче допомогти нам. Радше — боїться Роберта.

— Якщо чесно… він і мене лякає, — знову ледь чутно сказала вона.

— Мене… — Сет замовк на секунду. — Я не знаю. У нього є свої секрети. І він спокійно міг викинути нас у будь-який момент.

Він зупинився, розвернувся до неї.

— Але він цього не зробив.

— І мене він врятував… — додала Дора, пригадуючи той момент. Це було щось особисте — майже болісне.

— Отож. Але всі довкола поводяться так, ніби він може знищити будь-кого без жодних роздумів.

Сет ще кілька секунд мовчав, підбираючи слова.

— І, знаєш, мені здається, що так і є. Просто нам пощастило. Або Роберт уміло уникає будь-якого контакту із зовнішнім світом, якщо той не є абсолютно необхідним.

— Що ти маєш на увазі під «пощастило»? — запитала Дора.

— Ну… Ми ж не бачили жодного судна, поки… літали? — у голосі Сета з’явилась тінь усмішки. — Хоча важко назвати це польотом, коли тебе просто телепортує.

— Насправді шанс зустріти когось у відкритому космосі — майже нульовий, — сказала вона.

— Чому? — щиро здивувався Сет. — Космічні подорожі ж… звична справа?

Дора розсміялась. Сміх був легким, теплим — і абсолютно без знущання. Але Сет відчув, як кров прилила до щік.

— Що смішного? — не витримав він.

— Ти хоч уявляєш, наскільки космос великий і порожній? — відповіла вона, все ще усміхаючись.

Сет мовчки переварював це. Він ніколи про таке не думав. Живучи все життя на базі, думати про космос… не входило до пріоритетів.

— Навіть якби ми зібрали всю флотилію людства в одній зоряній системі, — пояснила Дора, — шанс того, що два кораблі зіткнуться лоб у лоб — практично нуль.

Вона повела рукою в небо, малюючи невидимий жестом масштаб.

— Навіть якщо взяти всі кораблі всіх рас — ми все одно не заповнимо систему. Навіть краплю в ній.

Сет намагався уявити це. Уяву ніби стискало — масштаби були неприродно величезними.

— Але ж… той корабель, який ми бачили над планетою…

— Виняток, — серйознішаючи перебила вона. — Ціна одного такого — сотні тисяч годин роботи. І це лише збірка. А ще матеріали, енергія, технології…

Сет підняв голову вгору. Тиша опустилась між ними. Його погляд ковзав по небу, ніби там можна було знайти відповідь.

Постоявши так кілька хвилин, він мовчки розвернувся й рушив до пагорба. Дора пішла поруч, роздумовуючи про світосприйняття Сета.

За сорок хвилин — вони вже були на вершині, з якої відкривався чудовий вигляд на зону, яку показував Пікал. Ландшафт Хадесії був одноманітним — пагорб за пагорбом, що створювали ілюзію того, що все довкола близько. Але Сет чудово розумів, що їх чекатиме багатогодинна подорож, а рухатись у скафандрі хоч і було можливо — але через гравітацію — не надто легко. Кожен крок був вищим, ніж на Новій Надії, а біг у такому майже неможливий.

Вони зупинилися на мить, дозволяючи собі просто дивитися. Дора присіла на виступ каменя, поклавши долоні на коліна, і уважно вдивлялася в горизонт. Світ перед ними був тихим до неприродності: жодного руху, жодного шелесту вітру, лише глухий, приглушений звук власного дихання всередині шолома. Навіть світло місцевої зорі скидалося на щось штучне — м’яке, надто рівне, наче фільтр, який хтось наклав на планету.

— Виглядає так, ніби можна дійти за годину, — промовила вона, ковзнувши поглядом по віддалених пагорбах.

— Насправді — це значно довше, — відповів Сет. — Ландшафт тут обманює. Пагорби низькі, але розтягнуті. І висоти… — він легенько постукав себе по нагрудній пластині, — …роблять свою справу. Тут кроки ніби хтось збільшує за тебе.

Дора провела рукою по камені, що лежав поруч. Навіть крізь рукавицю вона відчула суху шорсткість — дивно теплу від місцевого ґрунту.

Скаут намагався оцінити їх майбутній шлях — можливі схованки, місця де легше пройти, будь-що, що полегшить їх подорож.

Раптовий зойк Дори змусив Сета миттєво перейти в бойову стійку; рука інстинктивно сіпнулась до місця, де зазвичай висів пістолет.

Біля її ноги стояла невелика шестилапа істота з грубим панцирем і трьома парами очей. Її тіло майже зливалося з ландшафтом — такого самого піскового кольору, як ґрунт під ногами. Вона не виглядала агресивною: жодного вигину, жодного напруження. Радше навпаки — здавалося, вона просто підійшла познайомитись із кимось незвичним.

Істота повільно підвелася на задні лапи, а передніми м’яко торкнулась до скафандра Дори. Дівчина застигла, не розуміючи, чи треба тікати, чи не рухатись зовсім. А істота — навпаки — відчула її нерішучість як запрошення: за мить вона різко підстрибнула, легким рухом зачепилася за комір і миттєво видерлася на шолом.

— Сете? — пропищала Дора.

Скаут зробив кілька обережних кроків, і маленька істота миттєво перестрибнула на нього. Сет відчув, як вона кілька разів тихенько постукала лапками по його шолому — ніби перевіряла, що це за дивний двоногий прибулець — і вже за мить так само швидко спустилась по його спині та подріботіла далі, абсолютно байдужа до того, що щойно влаштувала йому мікроінфаркт.

— Схоже... місцева фауна не така войовнича, — посміхнувся скаут.

— Але це було до біса лячно! — Дора вхопила себе за груди, ніби намагалась уповільнити серце.

— Він просто вивчав нас, — лагідно відповів Сет. — Навряд чи він часто бачить щось подібне до нас. І знаєш... це приємно — коли щось не намагається тебе вбити одразу після першого погляду.

— Мені страшно уявити, до яких “звичайних” тварин ти звик, — вона здригнулась, мов від електричного розряду.

Сет промовчав.

У голові спалахнули темні тунелі, відблиски ліхтарів на хітинових панцирах, тіні Арсандів, шалений дрібний стукіт лап Шемертів, і ті беззвучні котоподібні хижаки з очима-бездонностями.

Усе, що живе там, мріє відірвати шматок від людини, як тільки вдасться.

Навіть Маслак — величний, спокійний, здавалося б заглиблений у свої справи — і той може випадково перетворити на кашу всіх, хто стане на його шлях.

— До більш агресивних, — зрештою з легкою ностальгією сказав він. — Тому я щиро радий, що тутешні мешканці не намагаються нас зʼїсти при першій зустрічі.

Він ковзнув поглядом по таймеру в кутку шолому і тихо зітхнув:

— Гаразд. Час повертатись. Не хочу ще раз зустрічати викид на поверхні.

Спуск із пагорба виявився легшим, ніж вони очікували — але водночас небезпечнішим.

Знижена гравітація робила кожен рух пружним, майже стрибкоподібним. Лише невелика помилка в кроці — і тіло тягнуло вперед швидше, ніж мозок встигав реагувати. Сет кілька разів інстинктивно ловив рівновагу, жорстко втикаючись п’ятами в гравій, щоб не скотитись униз.

Дора теж посковзнулась — лише раз, але достатньо, щоб різко вдихнути й виставити руки, ніби збиралась летіти. Сет підхопив її за лікоть, стабілізуючи.

— Обережніше. Тут легко набрати швидкість, яку вже не зупиниш, — тихо сказав він.

— Я помітила, — пробурмотіла вона, намагаючись ступати повільніше.

Вони рухались стороною, дрібними кроками, обираючи тверді ділянки ґрунту. Пил здіймався занадто легко й зависав у повітрі, мов дрібні золотаві іскри, що повільно танули.

За кілька хвилин вони вийшли на рівнішу ділянку. Пагорб залишився за спиною, а кільце купола вже виднілося попереду — холодне, мовчазне, але тепер знайомеі, попри все, безпечне.

Сет ще раз поглянув у небо, де ледь помітна туманність світилася за хмарним фоном викиду, і після короткої паузи рушив уперед.

Їм ще треба обміркувати шлях завтра. Але зараз — головне повернутись.

І встигнути всередину до того, як небо нагадає, наскільки безжальною може бути ця планета.

***

Двері в підземний сектор прослизнули вбік із металевим шурхотом, і тепле повітря бази обдало їх одразу — густіше, важче, насичене запахом пилу та гарячої вентиляції. У вузькому коридорі під стелею глухо гуділи труби, переганяючи повітря по кільцю системи. Після сухої зовнішньої атмосфери дихалося майже занадто легко.

Сет торкнувся замка на зап’ясті, і замок скафандра легенько клацнув, розмикаючи шви. Дора повторила рух — її рука трохи тремтіла, чи то від втоми, чи то від пережитого. Скафандри повільно розкрились, і прохолода внутрішніх інтерфейсів торкнулась шкіри. Обоє обережно вислизнули назовні, ніби скидаючи із себе не лише обладнання, а й тягар кількох годин напруги.

Вологе тепло бази одразу торкнулось їхніх облич. Становилось легше, але не до кінця — чужий запах металу й машин завжди залишав у повітрі відтінок настороженості.

Пікал стояв збоку майже беззвучно. Перед ним на столі стояв чайник, з якого рівним білим струменем підіймалась пара. Запах місцевої трави був м’яким, землистим, з ледь кислуватим присмаком — він заповнював вузьку кімнату, змішуючись із теплом старих металевих панелей.

Поки Сет опускав скафандр на підставку підзарядки, зарядні контакти коротко спалахнули зеленим і ледь зашипіли. Дора ставила свій поруч — рухалася повільно, уважно, так, ніби боялася зачепити щось важливе. Коли останній замок клацнув і скафандр почав приймати живлення, у кімнаті на кілька секунд запанувала майже стерильна тиша.

Пікал поставив на стіл три кружки — кераміка була тепла, трохи шорстка, з мікротріщинами, які давали їй вигляд речі, що давно належить цьому місцю. Пара піднімалась рівно, без турбуленцій, і в цій парі було щось заспокійливе — майже домашнє.

Дора загорнула пальці навколо кружки й прикрила очі. Її плечі трохи розслабились. Сет узяв свою чашку обережно — наче боявся обпектись, хоча тепло було ніжним. Аромат піднявся до його обличчя, розтоплюючи напругу у грудях.

Пікал сидів поруч, не рухаючись, погляд ковзав між ними з ледь вловимою увагою. Його руки залишались складеними перед ним, але пальці ледь-ледь постукували по столику, видаючи прихований неспокій.

— Як пройшла прогулянка? — запитав Кріі.

— Чудово, — кивнув Сет.

— Майже чудово, — додала Дора. — Мене налякала якась істота, що стрибнула на мене!

Сет ледь помітно всміхнувся, роблячи ковток напою.

— Місцева фауна вся така привітна? — спитав він.

— Переважно, — відказав Пікал. — Агресивні види на поверхні не зустрічаються. Хіба ті, що їдять метал.

Дора різко ковтнула повітря, ледь не захлинувшись напоєм.

— Угу, — продовжив Кріі, ніби йшлося про щось буденне. — Одні “найманці”, яких послали за нами, принесли сюди доволі живучих істот. Вони їдять усе металеве. А тут кораблів нападало чимало — їжі вистачає.

У його голосі промайнуло щось дивне: не страх і не зневага, а радше втомлена іронія. Наче він уже бачив гірше й не здивувався б навіть гіршому.

— Схоже, ви дійсно розлютили когось, — сказав Сет, вдивляючись у його очі.

Пікал опустив погляд на чашку, ковтнув, торкнувся великим пальцем обвугленого краю кераміки.

— Брок… вміє встрягати в неприємності. І майстерно з них вибиратися. Метод, щоправда, один і той же: вибухівка.

Він усміхнувся — коротко, по-справжньому. Усмішка з’явилася, як спалах, і так само швидко згасла.

— І тебе це не лякає? — обережно спитала Дора.

Пікал на мить замовк. Його пальці стисли ручку чашки так, ніби він намагався втримати щось, що вислизає.

— Ні, — сказав він нарешті. — У нього… вибуховий характер, так. Але, мабуть, саме це мені й подобається в ньому. Це… контраст. З тими, з ким я мав справу раніше.

У повітрі зависла тиха пауза.

— Мама розповідала мені про Кріі, — усміхнулась Дора. — Ви не зовсім такі, якими…

Вона різко обірвалась. Погляд Пікала був холодним — не жорстоким, а… порожнім. Наче він дивився не на неї, а крізь неї, кудись у минуле.

— Вибач, — прошепотіла вона.

— Все гаразд, — тихо відповів він. — Просто… мої брати обмежені у своїх поглядах.

Сет нахилився вперед.

— Що ти можеш розповісти про них?

Дора стурбовано похитала головою, але Пікал уже видихнув — повільно, глибоко — і подивився кудись убік, ніби збирався з духом.

— Насамперед: мене вже не можна вважати Кріі. В ту мить, коли я зробив те, що зробив, — я втратив право називатися цим словом.

У його голосі був цілий спектр — туга, сором, розчарування і щось, що боліло давніше, ніж ця база.

— Моя рідна планета… значно гарніша, ніж це місце. Але там закони мають… особливості. А ставити під сумнів нашу філософію — заборонено.

Він замовк і стис губи, зважуючи кожен наступний звук.

— Мені довелось працювати з іншими расами. І я побачив… що нам брехали. Про вас. Про світ. Про нашу Віру.

Дора завмерла. Сет теж не ворухнувся. Навіть повітря в кімнаті, здавалось, сповільнилося.

— Наше Дерево… — Пікал на мить заплющив очі. — Можливо, воно лише гарна казка. А такі думки… мають наслідки.

Він торкнувся пальцями столу, ніби перевіряючи, чи той не зникне.

— Першим, кому я сказав про свої сумніви, був мій брат. Якби я знав, що саме він стане причиною того, що наступного дня мене викинуть… Можливо, я б мовчав. Більшість Кріі не можуть навіть припустити, що існує інше бачення. Я дурень, якщо думав, що він зможе.

Пікал опустив очі.

— Мені пощастило, що тоді була делегація Скрадів. Їм можна було… запропонувати обмін. Плоди були достатньою ціною, щоб забрати мене й зіпсувати стосунки з моїм народом.

Кріі повільно видихнув, і на мить на його обличчі з'явилась майже ніжна посмішка.

— А потім я зустрів Брока. І, незважаючи на те, що через нього почався весь цей ланцюг подій… я думаю, це знайомство — найкраще, що зі мною трапилося.

Він раптово замовк. Мить тягнулася довше, ніж треба.

— Відпочивайте. Планшет залишу тут, якщо захочете глянути місцевість. Завтра рухатимемось до мітки.

І, не чекаючи реакції, він так само тихо вийшов, як і зайшов — ніби боявся, що будь-яке зайве слово порве те тонке, що він щойно випустив назовні.

Двері зачинилися.

У кімнаті залишилась тепла пара над чашками.

Сет поглянув на Дору — але та сиділа мовчки, обійнявши чашку руками.

Її погляд був відсутній, ніби частина її теж ішла кудись у минуле й не могла повернутись.

Скаут сидів мовчки, втупившись у чай, що вже встиг охолонути. Пара зникла, а разом із нею — й тепло, яке ще хвилину тому здавалося захисним, майже домашнім. Він провів пальцем по краю кружки, наче намагаючись утримати той короткий спокій, який мав до цієї розмови. Але всередині розливалося інше — важке, тягуче, настирливе.

Він узяв планшет і розгорнув карту, співставляючи лінії маршруту з тим, що щойно бачив нагорі. Позначки безпечних зон, ділянки, які краще обходити, маленькі примітки Пікала — все це спліталося з думками про його одкровення, про те, що той приховав, і про те, що доведеться зробити завтра.

Сет не вмів розслаблятися — принаймні не так, як інші.

Складання планів, аналіз, тиха робота думок — це й було для нього відпочинком. І хоч усе всередині наростало тривогою, саме в такому стані він діяв найкраще.

Стіни бази легко завібрували. За секунду почувся глухий, важкий гул, що десь угорі перекотився, мов далекий грім.

"Викид. Чотири години. Достатньо, щоб роздивитися все краще", — промайнуло в його голові.

Він кинув короткий погляд на Дору — та не рухалася, дивилася кудись повз стіл, у свої думки. Сет зрозумів: вона не піде з ним. Та й він не хотів тягти її знову нагору.

Скаут повільно відсунув кружку, провів пальцями по планшету й прийняв для себе рішення.

Наступні години він витратить на самостійне спостереження.

Без свідків. Без відволікань.

Тільки він, місцевість — і питання, що з кожною відповіддю лише множились.