The Last Embers : У пошуках Надії (книга 2)

Інженерка разом із Броком завантажувала величезні деталі. Дівчина з легким острахом спостерігала, як Еворан час від часу вибухав — то деталь була надто важка, то місця не вистачало, то Роберт втручався. Спершу вона намагалася його заспокоїти, але швидко зрозуміла, що повторити спокій Пікала їй не судилося.

— Та щоб його, в одну ходку не вліземо! — чортихався Брок.

"Мені здається, що навіть і у три це все не перенести", — подумала дівчина, дивлячись на купу металу розміром як два ховеркрафти.

— Ти що, не міг якийсь нормальний транспорт узяти, Роберте? — гарчав Еворан, тикаючи в андроїда.

— Ні. Це останній, що в мене залишився.

— Ну, то зберемо тобі потім якусь тачку, щоб ревіла! А то водиш це барахло! — зірвавшись на сміх, кинув Брок.

— Мені не потрібен наземний транспорт, — без жодних емоцій відповів Роберт.

— Скажи йому, Айві! Такому, як він, потрібна СПРАВЖНЯ МАХІНА! — обернувся до дівчини Брок. — Така, щоб двигун робив "РААААААР", і ще купа труб, з яких валить дим!

— І щоб залазити тільки через драбину, — сміючись, додала дівчина.

— НУ ОТ! НАВІТЬ ЦЯ МАЛА ШАРИТЬ! — підняв лапу Брок, очікуючи, що Айві дасть "п’ять".

Роберт просто продовжив завантажувати ховеркрафт, ігноруючи Еворана.

"Шкода, що батько цього не бачить... Йому б сподобався цей… дивак", — подумала дівчина.

— Гаразд, ліміт ваги, — зрештою сказав Роберт.

— Та який ліміт, тут ще це влізе! — заперечив Брок.

Але андроїд, не зважаючи на Еворана, просто сів у транспорт, кивнувши до Айві. Дівчина скинула плечима до Брока та зайняла місце водія.

— Та ну вас, — махнув рукою Брок і застрибнув на багаж. — Я тут поїду, не хочу сидіти з занудами в одній кабіні!

Айві з обережністю глянула на Роберта, але той нічого не сказав, тому дівчина приготувалася запускати транспорт.

Та раптом вибіг Віктор і крикнув у комунікатор:

— Зачекайте мене, я з вами!

— Ти не залишишся тут? — запитала дівчина.

— Ні, що мені тут робити? А вам ще Пола везти сюди, — він подивився на Брока, — я перевірю, щоб ви нічого не… — зробив паузу, — не нашкодили пацієнту.

Медик сів на заднє сидіння, і вони повільно рушили. Айві відчула, як керування злегка змінилося — ховеркрафт став помітно повільнішим.

— А скільки… до викиду? — з ноткою занепокоєння запитала дівчина.

— Три з половиною години, — спокійно констатував Роберт. — Цього часу має вистачити на дорогу.

Айві видихнула, і вони переїхали через купол, прямуючи до корабля.

***

Тим часом Лео продовжував лежати на дивані, поки Сет та Дора про щось розмовляли. Пікал кудись відлучився.

— Можливо, нам варто було поїхати з ними, — видихнув скаут.

— Думаєш, вони не впораються? — запитала Дора, відпиваючи чай.

— Я... впораються, — погодився Сет. — Але більше рук — краще?

— Не в цьому випадку, Сете. Можливо, я б могла бути корисною, але... — дівчина замовкла на мить. — Я не мала на увазі...

Скаут посміхнувся до неї.

— Все гаразд. Я нічого не тямлю в таких технологіях — це факт.

Дора відвела погляд, ніби картала себе за ці слова.

— Тоді треба знайти, чим тут розважитись, — втрутився шахтар. — Лежати весь день — це, звісно, добре, але я так із нудьги помру.

— У твоєму стані лежати — найкраще, що ти можеш робити, — глянув на нього скаут.

— Та ну! Я себе добре почуваю, майже нічого не болить.

— Ключове слово — «майже», — важко видихнув Сет.

Шахтар лише махнув рукою й скочив із дивана, взявши напій. Від синьої рідини піднімалася напівпрозора пара, а запах нагадував щось дуже трав’яне. Він зробив м’який ковток, і на його обличчі миттєво з’явилася посмішка.

— Смачно, бляха!

— Це Смарагдова лупка, — обережно промовила Дора.

— Га? — подивився на неї шахтар.

— Трава, з якої цей чай. Вона злегка збуджує нервову систему. Працює не гірше за каву, — посміхнулась дівчина. — Мама кожного ранку пила це. Батько спеціально їздив за нею, бо на моїй планеті вона не росла.

Сет помітив, як у її погляді з’явилося щось тепле й людяне.

— А твій батько...

— Помер. У битві за Орек-Ракі, — сумно відповіла дівчина.

Скаут нічого не сказав, лише мовчки опустив голову. У повітрі зависла тиха пауза, навіть Лео, який досить гучно сьорбав чай, тепер пив його мовчки. Дора хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі, мов важкий тягар.

Їм здавалося, що вони просидять так ще довго, але з-за дверей з’явився Пікал, закинувши собі за спину кошики. Він окинув групу поглядом і, здавалось, одразу зрозумів, що під час його відсутності щось сталося, але на обличчі миттєво з’явилася лагідна усмішка.

— Поки чекаємо — пропоную зайнятися чимось.

Він знову уважно оглянув усіх і вказав на сходи.

— На моїй рідній планеті є одна... традиція, яку я не повторював уже дуже давно.

— Традиція? — перепитав Лео.

— Так. Невеличка посвята. Зазвичай проходить на тринадцятий... — він на мить задумався, ніби намагаючись підібрати слово. — Турн. Тринадцятий Турн з моменту народження.

Пікал вказав на кошики на своїй спині, а потім із невеликого наплічника дістав маленькі зелені кульки.

— Тут, звісно, немає всіх необхідних рослин, — сумно продовжив він. — Але я завжди вмів мислити нестандартно.

Він дав кожному по кульці. Вона була легка, але металева. Холодна, злегка шорстка на дотик.

— Вони зроблені з особливого металу. Він реагує на вашу... душу.

Лео хмикнув, але грізний погляд Кріі миттєво осадив його. Шахтар відчув, ніби той може вбити його просто поглядом.

— Тож завдання наступне. Наверху — великий вибір квітів. Ваша задача — збирати ті, кольору яких буде ваш шар. А потім я кожному розповім, що обрані квіти означають.

Дора кивнула, а Лео з нерозумінням втупився в метал. І той просто на його очах змінив колір — став глибоко чорним.

— Е... Схоже, я попаду в пекло, — спробував віджартуватися він.

Кріі лише посміхнувся і перевів погляд на скаута. Кулька в його руках стала прозорою, а всередині спалахнула яскрава фіолетова іскра. Пікал ледь стримав подив, але на його обличчі з’явилась усмішка — тепла й спокійна, ніби він щойно зрозумів щось дуже важливе.

— Не буду вам заважати. Будь ласка, візьміть ці кошики, — він зняв їх із себе.

Група повільно піднялась сходами, переглядаючись один на одного.

Повітря здавалося прохолоднішим, а запах металу поступово змінився на щось свіже — легкий аромат квітів, що линув із верхніх рівнів.

Лео першим ступив на майданчик, примружившись від м’якого світла, що пробивалося крізь скляну стелю. Сет ішов за ним, тримаючи в руці свою прозору кульку, яку тепер освітлювала фіолетова іскра. Та пульсувала в такт його крокам.

Дора несла кошик обережно, наче щось святе, не кажучи ні слова. Її шарик залишився зеленим, і це злегка турбувало дівчину.

***

Дорога була довгою й тривожною, особливо для Айві. Брок постійно стрибав по багажному відсіку, час від часу вибираючись навіть на дах транспортера. Кожного разу ховеркрафт трусило так, ніби він ось-ось розвалиться.

— Так що, звідки ти кажеш знаєш цього Брока? — озвався Віктор, дивлячись угору на дах.

— Він... колись допоміг мені в одній справі. А я врятував його від Скрадів, — холодно відповів Роберт.

— Загадково, як і завжди, — буркнув медик.

Андроїд обернувся до Віктора і втупився йому просто в очі. Медику здалося, що минула ціла вічність, перш ніж Роберт знову відвернувся.

— Деталі не важливі, — зрештою промовив він.

Віктор хотів щось буркнути, але стримався й відкинувся на спинку крісла. Заплющив очі й поринув у власні думки, намагаючись не зважати на вібрації та тряску.

Поїздка тривала майже три години. Коли вдалині з’явився корабель, Айві відчула полегшення — та не встигла зрадіти, як помітила: навколо корпусу снували невисокі істоти, не більші за метр заввишки.

Їхня шкіра мала колір пустелі, і єдина причина, чому вона не сплутала їх із камінням — рух. На тлі корабля їхні тіні були помітні.

— О, хе! Схоже, цих Розрийок зацікавив твій корабель! — крикнув Брок.

І вже за мить дівчина побачила, як просто з їх даху вилетіла ракета — пряма та яскрава, у напрямку корабля. Айві інстинктивно вдарила по гальмах, ледь не скинувши Еворана, а через секунду вибух осліпив її.

Повітря розірвалося спалахом, здійнялася хмара пилу — і крізь шум прорвався голос Брока:

— Дідько! Таки втекли. Вони, до холєри, швидкі!

— Ти що, з глузду з’їхав?! — вибухнув медик.

— Шо?! Та вони ще стащать щось! А так було б свіженьке м’ясце! — щиро обурився Брок. — Знаєш, як рідко я їх бачу?! Вони, схоже, порозумнішали й перестали підходити до куполу!

— Ти хоча б попереджай, — ледь промовила Айві, заспокоюючи дихання.

— Е, ой… ну, вибач. Треба було діяти швидко, поки вони нас не помітили, — виправдовувався Брок.

Дівчина проїхала повз місце, де ще мить тому стався вибух, і здивувалася — ніякого кратера, навіть сліду. Ніби нічого й не було.

Роберт відчинив люк корабля, і Брок миттєво зістрибнув із ховеркрафту, забіг у карго, щось викрикуючи й розмахуючи руками.

— Завезіть його всередину, — спокійно сказав Роберт. — Розвантажте запчастини тут, я поки відлучусь.

Віктор глянув на дівчину й важко видихнув. Не бажаючи, але розуміючи, що вибору немає, він вийшов із транспортера. Його очі ковзнули карго-відсіком у пошуках Брока — але того вже й слід простиг.

— Ага… Тобто вони залишили це тільки на нас? — невдоволено буркнув медик.

Айві знизала плечима, вимкнула двигуни й теж вийшла. Потрусила руками і, щось бурмочучи собі під ніс, почала розбирати вантаж.

Віктор кілька секунд просто спостерігав за нею, потім важко зітхнув і долучився.

— І ти справді думаєш, що ми зможемо інтегрувати це все тут, у таких умовах? — буркотів він.

— Не знаю. У теорії — так. Чому ні? Цей Брок, здається, знає, що робить, — спокійно відповіла дівчина.

— І він впевнений, що нас не розірве на частини після його активації? — не вгамовувався медик.

— Ця інформація мені не відома, але… ну, думаю, так? — стримано відповіла Айві, намагаючись не дратуватись.

— І… — почав було Віктор, але не встиг договорити, як інженерка його перебила:

— Можливо, тобі варто перевірити, як там Пол? Я розвантажу це, не переймайся, — її голос уже звучав напружено, але все ще по-доброму.

Медик застиг на місці, тримаючи одну з металевих коробок. Злість і легка образа підступали до горла, готуючись ось-ось вилитися на дівчину. Він уже навіть розкрив рота, але в останню мить стримався й буркнув:

— Добре. Якщо буду потрібен — клич.

Та дівчина нічого не відповіла. Просто мовчки продовжила розвантажувати вантаж.

Віктор швидким кроком рушив у глибину корабля, навіть не знімаючи скафандра.

***

Майже закінчивши розвантаження, Айві побачила, як Брок, сидячи на шиї Роберта, повернувся до корабля. На голові Еворана красувалася дивна шапочка : шкіряна, схожа на старий авіаторський шолом.

— О, та почекала б нас! — крикнув він, глянувши на вже складений вантаж. — Я ж казав, нічого не роби!

— Ти нічого не казав, — втомлено відповіла інженерка.

— Та як не казав?! — вибухнув Брок. — Я ж, коли побіг, показав, що нічого не роби — я все сам розберу!

— Якщо ти про ті подригування руками, ніби тебе струмом вдарило, — то я нічого не зрозуміла, — посміхнулася дівчина крізь скафандр. — Але мені не важко. Це навіть… допомогло відволіктись.

— Ну нічого, ще навчу тебе сигналам! — розсміявся Еворан. — Добре, то шо, назад?

— Після викиду, — спокійно промовив Роберт. — Але ви вдвох. Я почну готувати корабель до модифікації.

Останні слова він вимовив, дивлячись просто на Айві. Дівчина помітила, як його рухи знову стали різкішими, а голос — холоднішим.

"Здається, коли він на кораблі... він інший. Більше схожий на машину…" — промайнуло в її думках.

Роберт підійшов ближче й, злегка нахилившись, допоміг Броку зістрибнути на землю. Потім простягнув руку Айві.

Вона помітила, як на долоні щось блиснуло — невеличка металева емблема. Її форма нагадувала стилізовану літеру J, прорізану кількома косими лініями, що створювали візерунок, схожий на людський мозок.

Айві здивовано глянула на андроїда. Роберт промовив рівним голосом:

— Цим я даю тобі офіційний дозвіл працювати з моїм кораблем і користуватись майстернею для ваших розробок.

Очі дівчини розширились. Вона розгублено переводила погляд то на Брока, то на Роберта.

— Нє, ну правильно! — підхопив Еворан. — Спершу цей упертий казав, що то дурня давати дозвіл, але я вмію переконувати! — підморгнув він. — Потім покажу тобі мою стару кімнатку тут. Він там нічого не змінив — навіть деякі схеми досі лежать!

— Д... дякую, — вимовила Айві, і її голос злегка здригнувся.

Вона не очікувала, що подібне визнання викличе стільки почуттів — хвилювання, вдячність і щось ще, чого вона не могла назвати.

— До викиду три хвилини, — кинув через плече Роберт. — Після нього можете одразу вирушати. Люк відчиниться автоматично.

Промовивши це, андроїд повільно рушив із карго, зникаючи за поворотом. Айві ще кілька секунд дивилася йому вслід, а потім перевела погляд на Еворана.

— І тобі дякую, — тихо сказала вона, з відчуттям тепла, що лишилося після розмови.

— Ой, та це дрібниці! — махнув рукою Брок. — У Роберта, звісно, свої таракани в голові, але він хороший.

Він на мить замислився, потім додав уже серйозніше:

— Ну, хороший для тих, із ким він сам вирішує бути таким.

На його обличчі розпливлася та сама загадкова посмішка — ніби він знав значно більше, ніж говорив.

— Ви, схоже, давно знайомі, — промовила дівчина, опускаючись на землю. Втома важко навалилася на тіло, хоча думки ще бігали, наповнені енергією.

— Ох, дівчинко… довше, ніж можна собі уявити, — зітхнув Еворан. — Можна сказати, майже все моє життя.

— А ти можеш... розповісти щось про нього? — обережно запитала Айві. — Він не дуже багато говорить про себе.

— Е ні, — похитав головою Брок. — Його секрети — це тільки його. Якщо захоче — сам розкаже.

Він на мить замовк, потім додав тихіше, вже без жартів:

— Але одне скажу. Якби мені довелося вибирати — довірити своє життя йому чи будь-кому іншому — то вибору тут просто не існує.

Айві вже хотіла запитати, чи це розповсюджується й на Пікала, але подумала, що не варто.

Рівно за три хвилини корабель почало трусити, а освітлення мигнуло. Брок у цей момент помітно напружився, але, коли все вщухло, гучно видихнув. Айві це здалося дивним — адже вони самі казали, що викиди тут не така вже й проблема.

— Добре, рухаємось! — крикнув Брок, застрибуючи в кабіну. — Не проти, якщо я поведу?

— Е… ні? — невпевнено відповіла дівчина. Можливо, вона й була проти, але сказати прямо точно не наважилася.

— Супер! Тоді я тобі покажу кілька маневрів — щоб не так нудно було!

Айві лише ковтнула слину й сіла на пасажирське місце. Вона досі тримала емблему в руках — знімати скафандр було надто довго, а прикріпити її більше й нікуди.

Брок різко запустив двигуни, і щойно вантажний відсік відчинив ворота, як він одразу вижав максимальну тягу. Ховеркрафт рвонув уперед так, що Айві втиснуло в крісло.

"Це буде… стресова поїздка", — подумала вона, намагаючись заспокоїтись.

— Во, бачиш, що ця мала може! — крикнув Брок, ледве перекриваючи шум двигунів. — А коли я трохи пограюсь із нею — вона літатиме!

Він задумався на мить, а потім повністю обернувся до дівчини:

— Ну, вона й так літає, але тоді буде літати! Ха-ха-ха! — зареготав він, із сяйвом в очах справжнього божевільного пілота.

Так у шаленій атмосфері вони й продовжили шлях до купола. Брок час від часу сипав дивними жартами, показував ризиковані маневри, навіть спробував зробити сальто, але Айві вмовила його залишити це “на потім”.

***

Дора вже назбирала повний кошик квітів — від яскраво-червоних до смарагдово-зелених. Їй справді подобалося це заняття, і вона навіть не помічала, що роблять інші.

Пікал стояв осторонь, спокійно спостерігаючи. Він із легкою усмішкою відзначив, як Лео, схоже, швидко втомився шукати темні квіти й тепер лише удавав, що щось знаходить.

Сет, натомість, виконував завдання з тією самою зосередженістю, що й будь-яке інше. Його кулька не змінювала колір так активно, як у Дори, але він усе одно не міг відірвати від неї погляду. Його не покидала думка, що в цій технології є щось глибше, ніж просто реакція на дотик. І щоразу, коли він починав аналізувати її природу, кулька ставала яскравішою.

"Це якась… дуже дивна технологія", — промовив він подумки.

За дві години Лео остаточно знудився й просто сів у траву.

— Дурість якась, — буркнув він сам до себе. — Упевнений, цей Пікал сам перемикає кольори й зараз просто сміється з нас.

Шахтар не розумів, чому його так дратує те, що кулька не стає світлішою, але це явно непокоїло його більше, ніж мало б. Він крутив її у руках, стискав, намагаючись знайти хоч якусь реакцію. Метал був міцний і холодний — долоні почали боліти раніше, ніж кулька бодай трохи змінила колір.

— Гаразд, якщо хоча б припустити, що вона зчитує… емоції, — промовив Лео сам до себе, — то треба просто подумати про щось хороше, так?

Він глянув на Дору, яка з усмішкою бігала між квітами, і, скривившись, додав:

— Добре. Тепла ванна!

Шахтар заплющив очі, уявляючи, як лежить у гарячій воді, синюватій, з великою кількістю піни.

— Таааак… водичка… тепло… — пробурмотів Лео.

Він навіть відкинув голову назад, дозволяючи собі кілька секунд повного розслаблення. Потім різко розплющив очі й глянув на кульку. Та залишалася абсолютно чорною.

— Та ну його, явно бракована! — пробурмотів Лео й уже замахнувся, щоб жбурнути її, але зупинився, зустрівшись із поглядом Пікала.

— Та добре-добре, — буркнув він, підводячись. — Буду я збирати ці тупі квіти. Хоча тут і так немає більше темних, окрім цих чотирьох!

Пікал усміхнувся, спостерігаючи за шахтарем, але в його погляді читалася легка тривога.

Минуло ще близько години, і лише тоді Кріі крикнув, що можна завершувати. Трійця підійшла до нього: Дора несла кошик, повний різнобарвних квітів, ще кілька визирали з її кишень; у Сета — майже половина кошика; у Лео — лише чотири квітки.

Дора злегка з сумом глянула на шахтаря, але швидко посміхнулась до Пікала.

— Це було цікаво! У тебе тут стільки всього!

Кріі кивнув і простягнув руки.

— Гаразд, передайте мені кошики. Я наодинці оціню ваші вибори, а потім повернуся.

Лео разом із квітами хотів віддати й кульку, але Пікал посміхнувся йому і заперечив:

— Вона тепер ваша. Можете робити з нею що завгодно.

Після цього він закинув кошики на спину й рушив униз сходами, до підземної частини.

Коли Кріі повністю зник, і Лео переконався, що його не почують, він тихо буркнув, дивлячись на інших:

— Дивна гра.

— А мені сподобалась, — посміхнулась Дора.

— Хоча все ще не зрозуміло, як це працює, — додав Сет, зберігаючи свій звичний скепсис.

— Не все завжди має мати сенс, — лагідно відповіла дівчина.

— Угу… — задумливо пробурмотів скаут.

— Ой, коротше, я на диван. Може знайду щось цікаве подивитись, — махнув рукою Лео й попрямував до сходів.

— Я хочу побути наодинці, — сказав Сет і рушив кудись до краю купола.

Дора залишилася стояти сама. Її очі ковзнули поверхнею теплиці, де ще хвилину тому вони сміялися й збирали квіти. Вітер ворушив пелюстки, і все навколо здавалося надто тихим.

— А мені що робити?.. — тихо прошепотіла вона сама до себе.

***

Віктор лежав у медвідсіку, зачинивши двері зсередини. Повітря було важке, насичене стерильним запахом антисептиків і залізом металу. Ліворуч — усе ще непритомний Пол, дихання рівне, майже беззвучне. Чергова доза снодійного зробила свою справу.

Медик сидів у напівтемряві, лише монітори кидали м’яке блакитне світло на його обличчя. У руках він крутив невеликий шприц — тонкий, бездоганно чистий, з тьмяним блиском рідини всередині. Пальці машинально обертали його між фалангами, ніби це був не інструмент, а якийсь оберіг.

Частина його хотіла прийняти цей вміст. Просто, без коливань. Зробити крок — і більше нічого не відчувати.

Він не був готовий до того, у що перетворилася ця експедиція.

Після повернення до планети, після того, що вони побачили, — думка не раз поверталася: "краще було б залишитись там". Усе стало б простішим. Без шуму, без тривоги, без цього нескінченного відлуння в голові.

Поруч лежав його старий наплічник — той самий, який він узяв на початку вилазки. Головний відсік був розкритий, а поверх речей, серед бинтів і старих інструментів, блищало невеличке кільце. Металеве, трохи подряпане, але чисте.

Віктор знову поглянув на нього. Кільце віддзеркалювало світло монітора так, що здавалося — воно живе. Потім він перевів погляд на шприц. Його рука злегка тремтіла. Він глибоко вдихнув, ковтнув повітря з присмаком металу і, заплющивши очі, ввів голку у вену.

Біль від проколу був короткий і гострий, але вже за мить його змінила знайома хвиля тепла, що розтікалася тілом. Повіки важчали, дихання ставало глибшим, а мозок — тихішим.

І тоді прийшов образ.

Не різкий, не як сон — радше спогад, що довго стояв за межею свідомості, і нарешті прорвався крізь морок.

Перед ним — кімната. М’яке світло лампи, трохи пилюки у повітрі.

На дивані сиділа жінка з темним волоссям, схилившись до маленької дівчинки. Вони розкладали настільну гру, і щось обговорювали з надзвичайною серйозністю — як тільки можуть діти й матері.

Дівчинка сміялась, збуджено махаючи руками, а жінка час від часу кидала погляд убік — туди, де на кухні стояв Віктор. Він тримав чашку, спостерігаючи, як вони сперечаються через правила гри.

Їхні голоси були теплими. Сміх заповнював простір, розчиняючи втому, страх і тишу бази.

Віктор посміхнувся. Усе здавалося таким живим, справжнім... до болю справжнім.

Він відчував тепло їхніх голосів, дотик світла, запах вечері, що готувалась на кухні.

А потім усе почало розчинятись.

Світло стало тьмяніти, фігури — бліднути, а сміх перетворювався на шепіт, який розчинився в повітрі.

Віктор стиснув кільце в руці — воно виявилося там, хоча він не пам’ятав, коли взяв його.

Його пальці судомно стисли метал, але тепло вже відступало.

Лише м’який відблиск монітора ще раз освітив його обличчя.

Світ навколо знову став холодним і порожнім.

Лише тихе дихання Пола і віддалений гул корабля нагадували, що життя триває.