The Last Embers : У пошуках Надії (книга 2)

— От-от буде викид, — промовив Роберт. — Система гравітаційної стабілізації може вимкнутись на короткий період часу.

Команда вжались в крісла, а андроїд увімкнув зображення зовнішнього космосу.

На екранах було видно, як карлик уже «набирав подих». Уздовж видимого краю зорі пробігли тьмяні зморшки — ніби хтось зсередини натис на тонку плівку. На короні спершу з’явилися крихітні завихрення, ледь помітні світлові вали, що бігли дугою. За кілька секунд вони зросли, зчепилися одне з одним і перетворилися на буревії плазми: спіральні язики, що скручувалися й розкручувалися, як пружини.

Частини диска не було видно — корабель уже «пірнув» у тінь планети, але ореол палав, наче коло вогню. Лімб світився неприродно рівним кільцем, і навіть темний силует Хадесії не гасив того сяйва: корона переливалась, ніби глибинна тріщина у самому світлі.

— Фіксую передспалах, — холодно озвався Роберт. — П’ять… чотири…

На містку коротко мигнули індикатори. Підлога легенько «попливла» — стабілізація ковзнула на долю секунди. Дихання в кожного неначе вирівнялось з ритмом зорі.

— Три… два… один.

Спершу — тиша.

А потім сам космос, здавалося, хруснув. Край ореолу спалахнув, і з корони вирвалося сліпуче біло-червоне лезо. Гігантська дуга плазми піднялася над диском, розтягуючись на тисячі кілометрів. Її було видно неозброєним оком: чиста геометрія сили, що вивертає простір. За мить ударна хвиля ковзнула по краю планети — тонкий серпанок атмосфери спалахнув примарним сяйвом, наче холодна полярна завіса.

Корабель здригнувся, корпус тихо загудів, мовби хтось провів долонею по струнах. На панелях побіг «сніг» перешкод, звук із динаміків перейшов у сухе потріскування.

— Електромагнітний фронт, — відзначив Роберт. — Стабілізація в нормі.

За планетарним лімбом дуга ще мить висіла в порожнечі, тоді, наче втомившись, обвалилася назад на зорю, розсипавши навсібіч каскад іскор — дрібних протуберанців. Ореол повільно потьмянів, але в глибині було видно, як поверхня карлика продовжує «дихати», збираючи наступний удар.

— Вікно відкрите, — констатував Роберт. — Готуємось до входу в атмосферу після стабілізації плазмового фону.

— Не так і страшно, — усміхнувся Лео.

— По моїм даним — це був викид Другого Рівня, — холодно відрізав Роберт.

— Це було... гарно, — озвалась Айві.

***

Корабель знову ожив, індикатори засвітилися рівним світлом, і корпус, злегка здригнувшись, почав змінювати курс. На екранах з’явився силует планети, що невблаганно наближався. Пустельна куля із потрісканою поверхнею оберталася повільно, але з кожною хвилиною займала все більше простору перед очима.

— Одягніть скафандри, — сухо промовив Роберт.

Його слова не потребували пояснень. Атмосфери майже не було, а те, що лишалося, не підходило для дихання. Команда мовчки виконувала наказ, і лише скрегіт застібок та клацання герметичних замків порушували тишу.

Корабель труснуло ще раз, уже від тертя об залишки атмосфери. Це було майже непомітно — невелике тремтіння, ледь чутний гул, але всі відчули його. Екрани передавали, як уламки скель і темні кратери на поверхні ставали дедалі чіткішими. Декілька хвилин — і пейзаж уже заповнив увесь огляд.

Посадка виявилась напрочуд гладкою. Ні ударів, ні різких маневрів — лише м’який поштовх, коли опори торкнулися ґрунту. Роберт не зводив погляду з панелей, його пальці рухалися точними ривками, завершуючи посадкову процедуру.

Корпус ще кілька секунд тихо постогнував, ніби відпускав напругу. У вікнах танцювали дрібні піщинки, повільно осідаючи на скло. В підлогу глухо перекочувалась вібрація, схожа на далекі удари барабана, а в повітрі відчувався різкий запах нагрітого металу.

— Чотири години сімнадцять хвилин до наступного викиду, — прокоментував він. У кожному скафандрі на внутрішніх дисплеях з’явився таймер, відлічуючи секунди.

Він зробив крок убік і встав на станцію зарядки. Ледь чутний розряд пройшов корпусом андроїда, і на мить корабель потонув у пітьмі. Лампи згасли, екрани втратили сигнал, навіть вентиляція завмерла.

— Що за… — вирвалось у Лео.

Та за кілька секунд усе повернулося: світло спалахнуло, системи ожили. Роберт розплющив очі — але вони вже світилися іншим відтінком, блакитно-зеленим, холоднішим і водночас глибшим. Його рухи стали плавнішими, позбавленими колишньої механічної різкості.

Він на мить затримався, переводячи погляд із одного на іншого. Здавалося, що він не просто дивиться, а налаштовує зір, звіряючи отримані параметри з живими обличчями. Потім підняв руки, стиснув і розтиснув пальці, пробуючи моторику.

Айві мимоволі затримала подих. У її голові майнула думка: "ніби він… оживає?" Машина, що завжди була для неї холодною, зараз виглядала інакше — більш схожою на людину. І від того було водночас лячно й захопливо.

— Гаразд. Тепер на ховеркрафт, — промовив Роберт, покидаючи місток.

— А корабель? — перепитав Сет.

— І що з Полом? — уточнила Айві.

— Залишаємо судно тут, — відповів Роберт, навіть не повернувшись. — Спершу потрібно зустрітися з Броком.

— А не можна одразу до нього кораблем? — тривожно запитав Лео. — Якось ця планета не викликає… довіри.

— Ні, — холодно відрізав андроїд і зник за дверима.

— Чудово... — пробурмотів Лео і побрів за ним, шаркаючи ногами так, ніби йшов на страту.

Сет на мить затримав погляд на капсулі Бродеріка. Потім важко видихнув і пішов услід.

Віктор у цей час допомагав Дорі натягнути скафандр. Він ще раз нахилився до неї, знизивши голос:

— Ти впевнена, що не краще залишитися тут?

— Ті ін’єкції… Мені майже не болить. — Дівчина твердо похитала головою.

Медик стиснув щелепи, але не здавався:

— Хтось має лишитися з Полом.

— От ти і залишайся, — різко відказала Дора. Її пальці ковзнули по застібці, і вона глухо фиркнула: — Який сенс від мене тут, якщо я навіть не можу нічого для нього зробити?

Медик глибоко зітхнув і промовив сам до себе: "Я б з радістю..."

Але нічого не відповів дівчині. Він лише допоміг їй зафіксувати шолом, і обоє побігли наздоганяти групу.

***

Роберт завів їх у вантажний відсік, де, здавалося, не було нічого, крім ящиків і холодного металу. Жодного натяку на транспорт. Андроїд підійшов до непримітної панелі, схованої за контейнерами, і швидко набрав комбінацію.

Підлога під ногами провібрувала, метал загудів, і раптово плити почали роз’їжджатися в сторони. Лео смикнувся назад, але все одно ледь не злетів униз — гладка сталь буквально висковзнула з-під його чобіт.

— Міг би й попередити! — вигукнув він, утримуючи рівновагу. — Я не надто хочу перевіряти, що відчував той перс!

Під підлогою виднілась доволі простора кімната, прямо посеред якої знаходився ховеркрафт.

"Скільки ще секретів приховує цей корабель?" — подумала Айві.

Транспорт мав повністю закритий верх, що робило його схожим на суміш броньованого автомобіля й військової капсули. Кабіна була витягнута вперед: простора, із сидіннями на чотирьох осіб — п’ятеро могли б вміститись, але тоді довелося б тіснитися.

Задня частина машини нагадувала пікап: відкритий багажний відсік із низькими бортиками, куди можна було скласти спорядження чи невеликий вантаж. По обидва боки корпусу тягнулися чотири масивні двигуни-опори, які замінювали колеса. Вони ледь світилися синюватим відблиском — важкі й надійні, призначені тримати машину над будь-якою поверхнею, навіть розпеченим каменем.

Кузов був повністю чорним, без жодних розпізнавальних знаків. Переднє скло виглядало неприродно товстим, наче витесане з єдиного куска прозорого каменю. Айві мимоволі прикинула, що його товщина щонайменше вісім сантиметрів. Цього було достатньо, щоб витримати як дрібні уламки породи, так і прямий удар масивного обʼєкту.

— Е… не схоже, що ми туди вліземо, — обережно озвався Лео, окинувши транспорт оком.

— Я і хтось ще — позаду, у багажнику, — сухо відповів Роберт, зістрибуючи на дах ховеркрафту.

— А хто керувати буде? — запитав Сет.

— Айві, — кинув Роберт не обертаючись. — Я не... користувався подібними вже цим деякий час.

Андроїд рухався впевнено, майже безшумно, і вже за секунду стояв посеред кузова. Метал під його ногами ледь дзвінко відгукнувся, коли він потягнув за приховану ручку й підняв пару складних сидінь, що були закріплені збоку.

— В них вмонтовані магніти. У ваших скафандрах — теж, — коментував він, перевіряючи замки.

— Чур не я! — гукнув Лео і, не вагаючись, стрибнув униз, прямісінько за Робертом. Його кроки брязкотіли по металу кузова, коли він із кривою посмішкою озирнувся на інших. — Якщо вже комусь трястись на хвості цього чуда, то точно не мені.

Наступним зістрибнув Сет. Разом із Віктором вони обережно опустили дівчат униз, допомагаючи закріпитись у важких скафандрах. Усередині кабіни було тісно: товсті стіни й масивне скло відрізали простір, наче коробка, а в шоломах дихання здавалося ще гучнішим.

Айві, злегка пригорнувшись до панелі, кинула тривожний погляд на скаута:

— Я… тут тісно. Я давно не водила і…

Сет нахилився трохи ближче, торкнувшись рукавицею поручня. Його голос прозвучав спокійно, м’яко, наче спеціально для неї:

— В тебе вийде. Я чув про випадок на День Світла.

Айві завмерла на секунду. Їй здалося, що навіть крізь товсте скло шолома Сет помітив, як щоки раптово запалали, а десь глибоко всередині щось зрадницьки завібрувало — як вуха, що ловлять надто сильний сигнал. Вона швидко відвернулась і направилась до дверей в кабіну.

Скаут лише тихо розсміявся і сів на сидіння навпроти Роберта. Метал під ним скрипнув, відгукнувшись глухим відлунням у кузові.

— А тобі не потрібен скафандр? — злегка примружившись, поцікавився він.

— Ні, — байдуже відповів андроїд, навіть не піднявши погляду.

— Чому? Мені здавалось, що таким, як ти…

— Я не такий, про кого ви думаєте, — відмахнувся Роберт. Його голос звучав рівно, але від тих слів по шкірі пробіг мороз. — У мене є власний захист. Просто він… більш елегантний.

Сет ще хвилину вдивлявся в нього, намагаючись уловити бодай натяк на пояснення, але зрештою зітхнув і розслабився, приготувавшись до поїздки.

Айві вмостилась за місцем водія, обережно опускаючи руки на масивне кермо. Поруч із нею втиснулася Дора. Плечі дівчини напружено торкались бокової стінки. Віктор зайняв місце позаду, залишаючись похмурим, а Лео, вже знайомо пирхнувши, розташувався поруч, намагаючись бодай трохи розрядити тісну атмосферу.

Інженерка опустила руку на кнопку «старт». Ледь чутне клацання — і корпус ховеркрафта здригнувся. Вібрація пройшла крізь сидіння й панелі, немов уся машина прокинулася від довгого сну. Чотири масивні двигуни, що заміняли колеса, ожили майже одночасно: глухе гудіння переросло в рівний, впевнений рик.

Сет, сидячи ззовні, відчув, як під ногами тремтить кузов. Погляд мимоволі впав униз — і він помітив, як повітря під двигунами спотворюється, ніби вода під ударами дощу. Простір наче злегка «вигинався», ковзаючи під тиском невидимої сили.

Ховеркрафт почав повільно відриватися від підлоги. Металеві підпори скреготнули, і вся машина плавно здійнялася на пів метра, потім вище. На обличчі Айві з’явилася щира, дитяча усмішка. В її руках штурвал здався не просто важелем керування, а мрією, яка ожила.

Вона обережно потягла його на себе, одночасно натискаючи ліву педаль. Ховеркрафт відгукнувся м’яко, наче слухняний звір: корпус плавно піднявся ще вище, а в кабіні розійшлося легке гудіння.

По особистому каналу в її шоломі пролунав голос Сета:

— Добре виходить. Тримай так, Айві.

Інженерка на мить закусила губу, але посмішка нікуди не зникла.

Лео не втримався від коментаря в загальний канал:

— Гей, головне пам’ятай — ніяких різких стартів. Ми ж тут не у «Форсажі». Хоча… — він театрально кашлянув, — якщо що, я завжди можу вигукнути «Для сім’ї!» і зістрибнути з багажника.

***

Ховеркрафт піднявся вище, і раптово темна шахта багажного відділення лишилася позаду. Роберт натиснув на панель пульту, і важкі двері розсунулися. Перед очима розкрився вихід. Айві вдихнула на повні груди, пальці трохи сильніше стиснули штурвал, і машина плавно вислизнула з нутрощів корабля.

Їх зустріла планета.

Спершу їх накрило хвилею тиші — такої глибокої, що вона тиснула на вуха. Ні подиху вітру, ні найменшого шелесту. Лише гул двигунів у шоломах.

Далі — різкий контраст світла: тьмяне, але всеохопне сяйво червоного карлика впало на потріскану рівнину, ніби розмазало над горизонтом розпечене золото. Пісок тут був не піском у звичному сенсі, а жорстким кам’янистим пилом, жовтуватим, із відблисками охри. Тріщини перетинали землю густою сіткою, немов шрами на старій шкірі. Деякі западини зяяли чорними порожнечами — давні кратери, що тепер заросли лише тінню.

Айві ледь нахилилася вперед, її очі віддзеркалювали це світло. Вона ніколи не бачила нічого подібного зблизька. Атмосфера була майже мертвою, але видовище — живим.

— Чорт… — видихнув Лео, витріщаючись у вікно. — Тут навіть руїни виглядають так, ніби вони самі зросли з каменю.

Віктор мовчав, лише уважно вдивлявся в потріскані скелі, а в його шоломі відбивалося сяйво зорі. Дора ж, хоч і напружено стискала підлокітники, не могла відірвати погляду від неба: червона куля світила велично, заповнюючи весь простір над ними, і навіть крізь фільтри шоломів воно виглядало нереально красивим — майже як жива істота, що дихає й пульсує.

Ця картина нагадувала їй одне місце з дитинства. З часів, коли все було простіше, а головна небезпека — не виконане домашнє завдання.

За сотню метрів від місця посадки виблискувало щось дивне. Спершу здавалося, то просто купа каміння, проте, придивившись, можна було побачити форму — майже правильні кулі. Декотрі менші, завбільшки з людину, інші вдвічі більші. Їхня поверхня нагадувала застиглу лаву: чорні плити з вузькими тріщинами.

— Це рослина? — здивовано прошепотіла Айві.

У кількох з них якраз розкрилися «пелюстки» — масивні, наче кам’яні панелі. Із середини сочилося темно-зелене, вологе сяйво, схоже на мох, що жадібно ловив світло зорі. Інші ж, навпаки, були щільно зімкнені, утворюючи цілісний панцир, що не відрізнити від уламків породи.

Роберт коротко окинув дивні куполи поглядом, але нічого не сказав. Його пальці впевнено проклали новий курс: ховеркрафт плавно розвернувся, і носова частина спрямувалась у бік далекого пагорба.

— Сто сім кілометрів, — сухо промовив він.

Двигуни загуділи рівніше, машина впевнено ковзнула вперед, піднімаючи легкі хмари кам’яного пилу.

Сет повернув голову назад. Корабель, що лишився позаду, виглядав самотнім чорним силуетом на тлі червоного неба. Він завмер там, у розломах потрісканого ґрунту, наче чужа, мертва істота. Скаут ще хвилину вдивлявся в нього, і, здавалось, думав про щось надзвичайно важливе.

Айві міцно тримала руки на штурвалі, її рухи були точними, але трохи затиснутими. Погляд раз по раз ковзав по панелі, наче вона перевіряла, чи все під контролем.

— П’ятдесят сім кілометрів на годину, — відзначив Роберт. — Ця модель витримує щонайменше сто двадцять.

Лео розвів руками й театрально скривився:

— Ну от, навіть залізяка каже, що ми їдемо, як бабця на базар. Айві, дай хоч трохи газу, а то заснемо тут усі.

— Я не хочу розбити вас на першій же тріщині, — буркнула дівчина, не відводячи погляду від лінії горизонту. — І взагалі… у мене це також вперше!

Сет нахилився трохи вперед, голос його прозвучав рівно, але з тією спокійною впевненістю, що заспокоює краще за будь-які жарти:

— Не поспішай. Ми ще не знаємо, що тут може вискочити з-за пагорба.

Лео фиркнув, але замовк. Його погляд ковзнув по ландшафту: потрісканий пісчаник, темні тіні кратерів, і над усім — неосяжна куля зорі, що висіла в небі. Вона здавалася ближчою, ніж мала бути, настільки величною, що хотілося або молитися, або тікати.

Дора, притиснута до бокової стінки, тихо озвалася:

— Насправді… мені подобається так. Є час дивитись.

Вона повела поглядом угору. Червоне сяйво карлика розтікалося по тріснутій поверхні, роблячи її схожою на застиглу лаву. Виблискуючі уламки піску світилися, немов хтось розсипав золото.

Віктор нахмурився, придивляючись до темних куполів, які вони об’їжджали зліва:

— Роберте. Це… рослини?

— Так, — коротко відповів андроїд. — Фотосинтетичні організми. Вони збирають енергію карлика під час тихих фаз і закриваються перед пульсом. Зовнішній шар мінералізований, щоб витримати температуру.

Лео скептично зиркнув на один із куполів, що якраз повільно розкрив товсті панелі, виставляючи назовні темно-зелені тканини.

— Рослини? Та вони виглядають так, ніби зараз підскочать і проковтнуть нас.

Айві мимоволі всміхнулася, але відразу стиснула губи. Дора, навпаки, подивилась на купол із якоюсь дитячою цікавістю:

— Вони красиві. Трохи… лячні. Але красиві.

Ховеркрафт підстрибнув на черговій тріщині, й Лео ледь не вгатився шоломом у стінку.

— Трясця! — вилаявся він, тримаючись за поручень. — Айві, ти точно не хочеш додати швидкості, а? Бо в такому темпі я ще кілька разів отримаю струс мозку.

— Це ти не втримуєшся, — огризнулась дівчина. — Сядь рівно.

— Ага, скажи це ґрунту, — пробурмотів Лео, проте все ж підтягнув ремінь на плечі.

Роберт не відводив погляду від дисплеїв.

— Вісімдесят кілометрів на годину. Прийнятна швидкість. Пагорб за годину двадцять.

Айві все ж трохи додала швидкості. Гул двигунів став глибшим, пил потягнувся довшим шлейфом. У кабіні стало відчутно тісніше від цього ритму.

Решта подорожі пройшла в тиші. Кожен занурився у власні думки, і тільки рівний гул двигунів нагадував, що час рухається вперед.

У небі червоний карлик спостерігав за ними з холодною байдужістю. Час від часу його поверхня ніби здригалася: смуги темнішого відтінку розходились по диску, як хвилі на воді. Колір змінювався від глибокого бордового до майже мідного, а в окремих місцях проступали яскраві плями — наче на самій шкірі зорі спалахували рани. Це не було вибухом, але в цих змінах відчувалася сила, яка не належала до людських мірок.

Айві не зводила очей із горизонту. Її руки були спокійні, але десь усередині вона відчувала, як серце працює швидше. Для неї це була не просто поїздка, а радше випробування. Уперше вона вела щось таке справжнє, важке, на чужій планеті, і від її рухів залежали всі. Вона ловила себе на тому, що навіть найменший ривок керма сприймає надто серйозно.

Лео намагався жартувати ще кілька разів, але його голос поступово стихав. Пейзаж був занадто безжальний, щоб довго тримати маску легковажності. Він уперся плечем у стінку, поглядав на далекі руїни й чомусь думав про шахти: там теж темно, порожньо, але принаймні все знайоме. Тут же — тільки мертве каміння і рослини, що більше схожі на хижаків.

Віктор стискав записи на екрані свого браслета, коротко занотовуючи показники: температуру, силу вітру, спектр світла. Йому потрібні були цифри, факти — щось, що можна тримати в руках замість думок. Але навіть він іноді підіймав голову й ловив себе на тому, що просто вдивляється в небесне сяйво.

В якийсь момент він відчув, як його ліва нога зрадницьки сіпається.

"Закінчилось", — промайнуло в його голові за мить до того, як вона стала важкою. Він одразу пошкодував, що не прийняв ще дозу.

Мимохіть глянув на інших. Він хотів впевнитись, що ніхто нічого не помітив.

"Розум має бути ясним. Взагалі приймати було дурістю." — продовжував він сперечатись з собою подумки.

Попереду, крізь марево жовтуватого пилу, поступово вирізнявся темний силует пагорба. Він здіймався над рівниною, мов самотня фортеця, і здавався ближчим із кожною хвилиною. Його схили вкривали ті ж тріщини, але густіші, глибші, наче сама планета тут була роздерта на шматки.

Роберт, який увесь цей час мовчав, нарешті озвався своїм рівним голосом:

— Двадцять сім кілометрів. Підйом починається з південної сторони.

Айві підправила напрям руху, і вони продовжили шлях.

Земля під ними змінилася: тріщини стали ширшими, місцями чорні провалля зяяли так глибоко, що навіть світло зорі не діставало дна. Ховеркрафт раз по раз здригався на уламках, і кожен відчував, як удари віддаються крізь сидіння в тіло. Дора міцніше вчепилася в поручень, а Лео тихо вилаявся, коли чергова западина змусила машину різко підкинутись. Сет не зводив очей з горизонту, намагаючись вирахувати обриси пагорба крізь марево.

***

— Стоп, — різко промовив Роберт.

Айві втиснула педаль, і ховеркрафт ковзнув, зупинившись на гребені пагорба. Перед ними розкрилася долина — тягуча, розлога, з жовтуватим потрісканим ґрунтом унизу. Майже в самому центрі здіймався купол. Він мерехтів, ніби збирав світло зорі й відбивав його рівним холодним сяйвом.

— Туди, — вказав Роберт. — І швидше. Часу залишилось небагато.

Сет кинув погляд на таймер. Холодні цифри світилися на внутрішньому дисплеї: 2:47:03… 2:47:02…

"Менше трьох годин," промайнуло в нього в голові. "А відстань ще немала."

Айві стиснула штурвал, у шоломі чутно було її короткий вдих.

— Гаразд… тримайтесь.