The Last Embers : У пошуках Надії (книга 2)

Ворота вантажного відсіку зі стогоном розійшлися в боки, впускаючи всередину сухе, металеве повітря Хадесії. Але замість горизонту перед Айві височіла лише суцільна чорно-сіра стіна базальту, яка знаходилась всього за кілька метрів від виходу з корабля. Сто метрів суцільної вертикальної породи тягнулися вгору, до криваво-червоного неба, що ледь виднілося в розломі каньйону.

Апарат під нею агресивно вібрував, випльовуючи сині іскри, але навіть не думав відриватися від підлоги більше ніж на півметра.

— Броке! — крикнула Айві, перекрикуючи рев саморобного реактора. — Чому я не піднімаюсь?! Як мені вилетіти з цієї діри?!

Еворан підскочив ближче, тримаючись за покручену раму воріт, і на його обличчі розпливлася та сама божевільна усмішка.

— А ти не піднімешся! Ми ж відрізали всі вертикальні компенсатори до біса, щоб зекономити вагу! У тебе працює тільки основний маршовий двигун!

— Ти знущаєшся?! — голос Айві зірвався на панічний писк. Вона інстинктивно вчепилася в імпровізоване кермо. — А як я маю подолати сто метрів висоти?!

— На швидкості! — зареготав малий, вказуючи металевою лапою прямо на стіну каньйону перед ними. — Тиснеш педаль в підлогу, вилітаєш з корабля і задираєш ніс байка прямо на скелю! Головне — розгін! Гіроскоп Фаарів втримає тебе під кутом у дев'яносто градусів, поки ти будеш перти вгору!

Айві з жахом подивилася на стіну. Інженерна частина її мозку миттєво прорахувала траєкторію, і результат їй зовсім не сподобався.

— Якщо я скину тягу хоч на секунду, сила тяжіння відірве мене від стіни і я розіб'юся об дно! — вигукнула вона.

— От саме тому НЕ СКИДАЙ! — радісно підтвердив Брок, ніби це була найвеселіша гра у світі. — Давай, мала! Зроби так, щоб ця труба кричала!

Роберт стояв трохи віддалік, беземоційно спостерігаючи за цією сценою. Він не сказав ні слова, лише ледь помітно кивнув їй, підтверджуючи, що розрахунки Брока, хоч і самогубні на вигляд, були єдиним виходом.

Айві міцно стиснула зуби. Щоденник під скафандром боляче натиснув на ребра, нагадуючи їй, що шляху назад немає. Вона глибоко вдихнула, опустила візор шолома, відрізаючи себе від вантажного відсіку, і потягнула на себе важіль максимальної тяги.

Саморобний реактор за спиною не просто загудів, він заревів, наче розлючений звір. Сидіння під нею рвонуло вперед із такою силою, що повітря миттєво вибило з легень. Ховербайк вилетів із корабля, як гарматне ядро.

Кілька метрів до стіни зникли за долю секунди.

Айві з усієї сили потягнула кермо на себе. Ніс байка задерся вгору саме тієї миті, коли антигравітаційна подушка вдарилася об камінь. Дівчину втиснуло в сидіння з неймовірною силою. Навколо спалахнув сніп іскор від тертя металу об базальт.

Світ перекинувся. Тепер дно каньйону було позаду, а криваве небо Хадесії — прямо перед нею.

Вона летіла вертикально вгору. Двигун ревів так, що закладало вуха. Скеля під нею проносилася розмитою сірою плямою. Апарат нещадно трусило на кожній нерівності, і Айві доводилося всім тілом налягати на кермо, щоб мікрогіроскоп встигав стабілізувати їх після кожного удару об виступи породи.

Дев'яносто метрів. Вісімдесят. П'ятдесят.

Двигун почав захлинатися від перенавантаження, індикатори на перезібраному планшеті заблимали червоним. Айві відчула, як швидкість падає, а гравітація починає тягнути її назад у прірву.

— Тільки не зараз, тільки не зараз! — прохрипіла вона і, не маючи іншого вибору, вдарила по тумблеру прямого впорскування охолоджувача, як вчив Брок.

Байк плюнув вогнем. Новий ривок ледь не вирвав кермо з її рук.

Останні десять метрів вона подолала в сліпому хаосі вібрації та перевантаження. А потім скеля раптово закінчилася.

Ховербайк вирвався з розлому каньйону, наче виплюнутий із-під землі, і на секунду завис у повітрі над рівниною Хадесії. Айві різко викрутила кермо, вирівнюючи апарат паралельно до землі, і з гучним металевим ударом антигравів об ґрунт, машина помчала вперед по мертвій пустці.

Вона вирвалась.

Дівчина жадібно ковтала повітря, намагаючись вгамувати шалене серцебиття. Навігаційний модуль рівно світився зеленим, вказуючи маршрут. До наступного викиду залишалося три години п'ятдесят шість хвилин, а попереду простягалися дві тисячі кілометрів невідомості.

— ТИ ЦЕ ЗРОБИЛА! — радісний крик Брока ледь не розірвав динаміки в шоломі Айві. — Я ж казав, що ця труба витягне! Ти бачила, як іскрило на виході?!

Айві хотіла відповісти, що іскрило так, ніби реактор от-от розірве її на шматки, але не встигла.

— Радіосигнал перерветься через дев'яносто чотири кілометри, — сухо перебив малого голос Роберта. — Магнітний фон планети надто щільний для стабільного зв'язку на більшій відстані.

Дівчина трохи послабила хватку на кермі, дозволяючи диханню вирівнятися.

— Зрозуміла тебе, — сказала вона, намагаючись перекричати гул відкритого двигуна. — На... що мені чекати зараз?

— Сенсори корабля не фіксують жодної біологічної активності чи аномалій у радіусі нашого покриття, — відповів андроїд. — Шлях чистий. Принаймні на цьому відрізку.

Айві кивнула, хоча він і не міг цього бачити. Вона підняла погляд і озирнулася крізь забрало шолома. Пейзаж тут кардинально відрізнявся від того розсіченого глибокими тріщинами ландшафту, де вони здійснили аварійну посадку. Це все ще була мертва пустка, але набагато рівніша. Безкрайня площина, вкрита дрібним, наче перетертим на порох сірим каменем, тягнулася до самого горизонту. Ця відносно гладка поверхня дозволяла тримати стабільну швидкість, і мікрогіроскоп під сидінням нарешті перестав безперервно вібрувати, намагаючись зловити баланс після кожного стрибка.

Раптом на внутрішньому склі візора блимнула жовта іконка. Айві скосила очі на показники життєзабезпечення на HUD-дисплеї. Зовнішня температура повільно, але невпинно повзла вгору.

Вісімдесят градусів. Дев'яносто п'ять.

Система охолодження скафандра тихо зашуміла, компенсуючи нагрів, але поруч із поточним значенням чітко світилася червона позначка критичної межі у сто двадцять градусів. Якщо температура перевищить цей поріг, ізоляційні матеріали костюма почнуть деградувати, а система терморегуляції просто не впорається з навантаженням.

Їй доведеться уважно стежити за перегрівом байка, адже додаткове тепло від реактора могло стати фатальним.

Вона підняла голову вище. Карлик висів високо вгорі, займаючи значну частину небосхилу. Величезний, розжарений і абсолютно німий. Він нависав над Хадесією як постійне нагадування про смертельну небезпеку, що невблаганно наближалася з кожною хвилиною до наступного викиду.

Але попри весь первісний страх, який викликала зоря, у ній була своя заворожлива, гіпнотична краса. Переплетіння вогняних протуберанців нагадувало повільні танці на розпеченому металі, а густе криваво-червоне світло заливало рівнину, перетворюючи її на безкрайнє марсіанське море, в якому вона зараз була єдиним мандрівником. Це видовище було моторошним і величним водночас.

***

Пікал зупинився перед масивними герметичними дверима шлюзу і поклав долоню на сенсорну панель. Пролунав глухий гул розблокування, і важкий метал повільно поповз убік, впускаючи всередину запах перепаленого каменю та озону.

— Cад знищено на сорок відсотків, — спокійно констатував Кріі, навіть не дивлячись на показники приладів. Він просто знав це. — Захисні екрани купола витримали, але їхній ресурс вичерпано. Якщо ми не принесемо Люмікор до наступної фази, база перестане існувати.

Він перекинув через плече один із рюкзаків, які приніс раніше, а інший мовчки простягнув Сету. Скаут закинув лямки на плечі, відчуваючи чималу вагу спорядження.

Вони вийшли на поверхню.

Те, що залишилося від квітучого саду Пікала, виглядало гнітюче. Деякі рослини, які ще кілька годин тому переливалися барвами, тепер перетворилися на чорний, покручений попіл. Інші, ті, що встигли сформувати захисні кокони, зараз повільно розкривалися, випускаючи з-під твердих панцирів бліді, налякані пагони. Повітря під куполом було густим і гарячим, а прозорі стіни захисного екрана ледь помітно мерехтіли слабким синюватим світлом, що постійно згасало.

Пікал не став затримуватися серед руїн своєї праці. Він одразу попрямував до країв купола, і його хода привернула увагу Сета.

Зазвичай граціозний і плавний у кожному русі, зараз Кріі пересувався дивно. Він ледь помітно підстрибував на кожному кроці своїх чотирьох ніг, ніби намагався мінімізувати час контакту з землею. Це виглядало так, ніби гравітація раптом стала для нього некомфортною, або кожен крок віддавався болем.

Але найбільше Сета хвилював не Пікал. Його погляд раз у раз повертався до Лео.

Шахтар ішов позаду Дори, і його рухи теж були далекі від норми. Він важко ставив ноги, іноді злегка завалюючись на лівий бік, ніби його вестибулярний апарат не міг домовитися з м'язами.

Скаут трохи уповільнив крок, щоб порівнятися з ним.

Щойно шахтар по мові тіла Сета зрозумів, що той спостерігає за ним, його постава миттєво змінилася. Він зусиллям волі розправив плечі, вирівняв крок і бадьоро хитнув шоломом у бік скаута.

— Що таке? — пролунав у комунікаторі голос Лео. Він звучав трохи хрипло, але шахтар старанно додавав йому звичної самовпевненості. — Боїшся, що я відстану?

— Ти ледве ноги переставляєш, — рівно відповів Сет. — Ти впевнений, що тобі не варто було залишитися під куполом?

— Та кинь, я в повному порядку, — відмахнувся Лео, хоча його наступний крок знову вийшов трохи важким. — Просто відпрацьовую ходу зомбі з тих старих фільмів. Ми ж на мертвій планеті, треба зливатися з місцевим пейзажем. Ще пару кілометрів, і почну стогнати та просити мізки.

Сет лише похитав шоломом.

— Ми йдемо під землю, Лео. Там не буде часу на відпочинок. Якщо ти впадеш, ти потягнеш за собою всіх.

— Я не впаду, — голос шахтаря раптом втратив будь-яку грайливість. Навіть крізь глухий звук комунікатора і непроникне скло шолома Сет відчув ту саму темну, непохитну впертість. — Шахта — це мій дім. Там я розберуся краще за вас усіх.

Лео прискорив крок, обганяючи Сета і наздоганяючи Дору.

Скауту залишалося лише спостерігати за його масивною фігурою в скафандрі. У Лео точно відбувалося щось недобре, і Сет розумів, що приховати це за жартами довго не вийде.

Пікал продовжував впевнено вести їх через пересічену місцевість, прямуючи до групи високих скелястих утворень, що чорніли на горизонті. До наступного викиду залишалося трохи менше чотирьох годин, а сонце Хадесії нещадно випалювало мертву землю навколо.

***

Перша година польоту минула напрочуд спокійно. Айві навіть не помітила, як навігатор відрахував першу сотню кілометрів. Гудіння відкритого реактора, яке спочатку здавалося оглушливим, зараз звучала наче музика.

Першочерговий страх перед цією некерованою машиною відступив. На його місце прийшов чистий, п'янкий азарт. Айві зловила баланс. Вона навчилася відчувати вагу реакторного блоку і компенсувати її легкими нахилами тіла, злившись із байком у єдиний механізм. Вітер, нехай і розріджений, з силою бив у візор шолома, а під нею суцільною сірою стрічкою проносилася мертва пустка Хадесії.

У голові несподівано виринув спогад із дитинства.

Батько.

Він часто сидів з нею вечорами, перебираючи якісь старі схеми, і захоплено розповідав, що колись вони обов'язково виберуться з бази. Що вони збудують власний всюдихід і прокатаються справжньою поверхнею, під справжнім небом. Мала Айві тоді дуже хотіла в це вірити, хоча її вроджений інженерний прагматизм уже підказував, що це швидше казка на ніч, ніж реальний план.

Від цієї згадки на її обличчі під темним склом шолома мимоволі блиснула тепла усмішка. Вона таки їде по поверхні. Нехай небо криваве, а всюдихід зібраний з брухту та ізострічки, але батько мав рацію.

І саме в цей момент земля попереду вибухнула.

Без жодного попереджувального звуку чи помітної вібрації товста кірка сірого ґрунту розлетілася на шматки. З-під каміння вирвалося щось величезне. Це була потвора, схожа на гігантського, вкритого товстими сегментованими пластинами черв'яка. Істота злетіла в повітря по ідеальній дузі, затуливши собою розжарену зорю. Тінь від її масивного тіла на мить повністю накрила Айві.

Інстинкти спрацювали швидше за розум.

Дівчина з силою викрутила імпровізоване кермо вбік, намагаючись уникнути зіткнення з черевом монстра, що проносився прямо над нею. Асиметричний байк не пробачив такого різкого маневру. Важкий реактор миттєво потягнув конструкцію вниз. Апарат нахилився під критичним кутом, втрачаючи зчеплення антигравів із поверхнею.

Айві відчула, як її нога зісковзує з підніжки. Коліно скафандра з розмаху черкнуло по кам'янистому ґрунту Хадесії. Удар віддався тупим болем у суглобі, а сила тертя на такій швидкості була настільки потужною, що дівчину ледь не вирвало з сидіння. З-під броньованого наколінника вирвався сліпучий сніп іскор.

Черв'як з оглушливим гуркотом пірнув назад у породу всього за десяток метрів праворуч від неї, піднявши хвилю гострого пилу і дрібного каміння, що забарабанило по броні скафандра.

Айві з нелюдським зусиллям навалилася всім тілом у протилежний бік і потягнула кермо на себе. Мікрогіроскоп під сидінням жалібно завив від перенавантаження, але виконав свою роботу, силоміць вирівнюючи перекошений байк паралельно землі.

Дівчина важко дихала, серце гупало десь у горлі. Вона вирівняла курс, намагаючись не скидати швидкість.

"ЩО ЦЕ БУЛО?!" — крикнула інженерка спершу подумки, а потім вже у комунікатор.

У відповідь пролунав лише рівний, бездушний білий шум. Радіоефір був мертвий.

"Схоже я вже надто далеко від корабля..." — прошепотіла дівчина. Самотність раптом навалилася на неї з новою силою, витісняючи залишки азарту.

Вона не хотіла знижувати темп, але мимоволі озирнулася на місце, де її ледь не розчавило. У хмарі сірого пилу, що повільно осідав, зяяла величезна чорна діра — свіжий тунель, який залишила по собі потвора. Земля навколо нього все ще ледь помітно тремтіла.

І тут Айві усвідомила страшну річ. Роберт казав, що сенсори не фіксували жодної активності на поверхні. Ці істоти пересуваються глибоко під землею. І саме вібрація її відкритого реактора, яка билася об ґрунт через антиграви, витягнула монстра нагору. Вона летіла на гігантському акустичному маяку.

Наче на підтвердження її тривог, перезібраний планшет на панелі видав короткий писк. Різкий нахил байка не минув безслідно — через екстремальне перевантаження трубки прямого впорскування охолоджувача трохи змістилися. Жовта іконка температури на HUD-дисплеї шолома, яка і так була високою, тепер почала блимати, попереджаючи про перегрів самого реактора.

***

Червоне світло заливало мертву пустку. Кожен крок давався важко. Пісок і дрібне каміння неприємно скрипіли під ногами. Четверо фігур у важких скафандрах повільно йшли вперед.

Попереду височіли чорні скелі. Вони стирчали з землі, наче зламані ребра велетня. Ландшафт нагадував мертве море каменю. Гострі уламки базальту стирчали під різними кутами. Доводилося постійно змінювати напрямок. Обходити перешкоди.

Пікал ішов першим. Сет ішов слідом. Скаут важко дихав. Повітря у скафандрі здавалося спертим. Він постійно озирався на Лео.

Шахтар переставляв ноги з великим зусиллям. Його скафандр ніби поважчав удвічі. Лео раз у раз завалювався на лівий бік. Його кроки були нерівними. Він намагався тримати темп команди, але все одно потроху відставав.

Дора йшла останньою. Вона часто дивилась на горизонт. Зорю було видно навіть крізь темні візори шоломів. Гігантський карлик нерівно пульсував у небі. Він нагадував про неминучу загрозу — викид наближався з кожною хвилиною.

Вони не бачили облич одне одного. Темне скло приховувало емоції. Це додавало тривоги. Сет не міг зрозуміти, наскільки погано Лео. Він не бачив очей Дори. Залишалася лише мова тіла. І напружена тиша в комунікаторах.

Сет дуже хотів зупинити групу. Він хотів дати Лео перепочити. Але скаут мовчав. Час грав проти них.

Нарешті вони зупинилися.

Попереду була печера. Величезна чорна діра в масивній скелі. Звідти віяло глухим, застояним мороком. Вхід виглядав моторошно. Ніби роззявлена паща гігантського звіра. Вона терпляче чекала на них. Навколо входу лежали великі валуни. Вони були гладкими. Ніби відшліфованими чиїмось масивним тілом.

Пікал підійшов ближче до прірви. Він зупинився на самому краю. Потім повільно скинув один із рюкзаків. Рюкзак глухо вдарився об каміння. Здійнялася хмарка сірого пилу.

Кріі схилився над ним. Він швидко розстібнув цупку тканину. Його рухи були чіткими і впевненими.

Сет очікував побачити знаряддя праці. Троси. Ліхтарі. Портативні сканери породи. Можливо, додаткові батареї для систем життєзабезпечення.

Але Пікал дістав інше.

Сет напружився. Це були пістолети. Зброя.

Вона виглядала вкрай дивно. Масивні корпуси з темного, матового металу. Ніякого відблиску на сонці. Короткі і надзвичайно товсті стволи. Вздовж руків'я тягнулися якісь тонкі трубки. Вони ледь помітно світилися синім. Це точно не була звичайна вогнепальна зброя.

Пікал випростався. Він мовчки простягнув один пістолет Сету. Потім дістав другий. Його він одразу віддав Дорі.

Сет здивовано завмер. Він механічно взяв зброю. Метал був холодним. Навіть крізь товсту ізоляцію рукавиці відчувався цей неприродний холод. Команда завмерла. Дора швидко перевела погляд на темний вхід у печеру.

— Там є своя екосистема, — продовжив Кріі. — Місцева фауна. Вона ховається від зорі глибоко внизу. Як і ми. Вона там живе роками. І вона зовсім не любить гостей. Треба бути готовим.

Сет і Дора переглянулися. Крізь темні візори вони нічого не побачили. Але кожен відчув страх іншого. Дора міцніше стиснула руків'я. Вона обережно поклала палець на скобу. Сет опустив зброю стволом донизу. Він рефлекторно перевірив баланс пістолета.

Пікал обернувся до Лео. Кріі знову засунув руку глибоко в рюкзак. Цього разу він дістав щось значно більше. Важче.

Це була масивна гармата. Вона мала два довгих руків'я для хвата. Замість ствола стирчав товстий рифлений циліндр. Збоку виднілися темні індикатори. Вони були вимкнені. Від пристрою тягнувся товстий захищений кабель.

Лео зробив крок назад. Він дуже недовірливо подивився на пристрій.

— Ей, друже, — прохрипів шахтар. Його голос звучав втомлено. — Я з таким не звик користуватись.

Пікал тримав пристрій на витягнутих руках. Він чекав.

— Дай мені щось простіше, — продовжив Лео. — Як у них. Звичайний пістолет. Я з цією бандурою швидше собі ногу відстрелю. Я не снайпер.

Кріі не ворухнувся.

— Це не зброя, Лео, — рівно відповів він. — Це бур.

Лео замовк. Він ще раз подивився на масивний пристрій. Потім перевів погляд на Пікала.

— Направленої плазмової дії, — пояснив Кріі. — Іншого в мене просто немає.

Шахтар здивовано похитав шоломом. Він бачив багато інструментів. Лазерні різаки. Ультразвукові дробарки. Термічні списи. Він працював з ними щодня багато років.

Але це виглядало інакше. Ні звичних стабілізаторів. Ні контурів охолодження. Ні зрозумілої панелі управління. Це була абсолютно чужа технологія. Вона виглядала агресивно і вкрай небезпечно.

Лео вагався. Його тіло нило. Спина боліла. Тягати важку машинерію зовсім не хотілося. Але вибору не було. Тільки він міг обережно дістати кристали Люмікору з породи.

Він повільно простягнув руки. Товсті рукавиці скафандра обхопили руків'я. Він потягнув бур на себе і Пікал відпустив пристрій.

Бур виявився неймовірно важким. Руки шахтаря миттєво опустилися вниз під його вагою. Лео довелося ширше розставити ноги. Він ледве втримав рівновагу. Холодний метал неприємно тиснув на долоні.

Лео одразу захотів пожартувати. Сказати щось у своєму стилі. Наприклад, що ця штука важить більше за...

Але звук випередив його.

Він пролунав із самої глибини печери. З непроглядної темряви тунелів.

Це не був гуркіт каміння.

Це був звук органічного походження. Низький, густий вібруючий гул. Він вдарив по ногах. Пройшов крізь товсті підошви магнітних черевиків. Віддався тупим болем у кістках.

Потім гул різко змінився. Він переріс у глухий, утробний рик. Ніби десь поруч дихав гігантський хижак.

А за мить простір розірвав крик. Високий. Пронизливий. Майже металевий. Схожий на шалений бойовий клич. У ньому відчувався чистий голод. І сліпа лють.

Звук був настільки потужним, що пробився крізь звукоізоляцію шоломів. Він повністю заполонив ефір.

Дора відсахнулася назад. Її черевик ковзнув по каменю. Вона ледь не впала. Пістолет у її руці здригнувся.

Сет миттєво підняв зброю. Він завмер у бойовій стійці. Ствол дивився прямо в чорну пащу печери. Серце скаута скажено билося. Дихання перехопило.

— Що це було?! — різко вигукнув Сет у комунікатор. Його голос зірвався.

Він намагався щось розгледіти попереду. Але темрява була суцільною і непроникною.

Пікал повільно повернувся до входу. Він не зробив жодного різкого руху. Його чотири ноги стояли твердо. Постава залишалася абсолютно спокійною. Ніби цей жахливий звук був звичайним шумом вітру.

Він поправив лямки порожнього рюкзака на плечах.

— Якщо ми пройдемо повз — нічого, — сухо відповів Кріі.

Він не став чекати на їхню реакцію. Не чекав запитань. Пікал просто зробив крок уперед. Він почав спускатися крутим, кам'янистим схилом. Прямо туди, звідки пролунав крик. У суцільну темряву підземелля.