The Last Embers : У пошуках Надії (книга 2)

Купол виявився далі, ніж виглядало спершу. Таймер невпинно йшов до нуля, змушуючи Айві нервувати. Дівчина спершу постійно відволікалась на цифри, через що ледь не вилетіла у провалля, яке різко зʼявилось посеред цієї пустки.

Після цього, чортихаючись, вона вимкнула всі індикатори скафандра, коли на таймері залишалось 1:52:17.

— Я не хочу нагнітати, але купола щось не видно вже, а ми майже годину зʼїжджаємо з цього пагорба... — озвався Лео.

— Я не можу швидше! — крикнула Айві.

— Залишилось близько двадцяти хвилин, — холодно прокоментував Роберт.

— Мені здається, ти це вже казав… хвилин тридцять тому! — не зупинявся шахтар.

Андроїд нічого не відповів.

Пейзажі стали одноманітними, лише величезні гори помалу наближались, створюючи дивну ілюзію.

Лео продовжував бурмотіти, що можна було сісти і поближче до купола, а Роберт лише холодно відповів: "Ми сіли на оптимальній відстані".

Врешті-решт вони знову побачили купол, піднявшись на чергову висоту. Він був уже зовсім близько, і Айві, полегшено видихнувши, послабила темп руху.

Коли купол виринув зовсім близько, стало видно, що його поверхня не була гладкою. Енергетичне поле тремтіло й пульсувало, немов жива оболонка, а по ньому безперервно бігли тонкі світлові хвилі. Вони розходилися колами, то зникаючи, то знову спалахуючи, ніби вода після кинутого в неї камінця.

За прозорим шаром відразу впадало в око інше: зелень. Справжня, соковита, не схожа на штучні оазиси станцій. Кущі, в’юнкі пагони й темні плями дерев пробивалися до світла. Порівняно з потрісканим камінням під двигунами ховеркрафта це виглядало майже неправдоподібно — як клаптик чужого світу, відірваний від планети й законсервований усередині.

— Серйозно? Тут ще щось росте? — Лео примружився, ніби боявся, що це лише марево від спеки.

Айві, навпаки, підвелася трохи зі свого місця, уткнувшись обличчям у шолом. В її голосі прорізалось щире захоплення:

— Це… справжні рослини. Живі.

Дора лише мовчки дивилася вперед, не відриваючи погляду. В її очах майнула тінь, наче спогад давнього минулого.

Раптово, посеред цього оазису, вистрибнула невисока істота. На її голові було щось схоже на шолом, а в руках — велика ракетниця, непропорційна цьому тілу. З-за спини виднілись додаткові маніпулятори, які тримали ще пару пістолетів, а навколо пояса — десяток гранат.

— А НУ СТОЯТИ! — донісся різкий, злегка роботизований голос, ніби крізь динаміки. — НАБЛИЗИТЕСЬ ЩЕ ХОЧА-Б НА МЕТР — НІЧОГО ЖИВОГО ВІД ВАС НЕ ЗАЛИШУ!

Айві різко вдарила по гальмам, і ховеркрафт буквально звалився на землю, підкинувши всіх, хто сидів в кабіні.

За мить поруч із цим психом зʼявилась інша істота — висока і струнка. Схожа на коня, але з тулубом, що піднімався вище. Її шкіра мала світло-сірий, майже перламутровий відтінок, у глибині якого тремтіло легке сяйво, наче вона вбирала кожен промінь червоного сонця. Великі чорні очі дивилися спокійно й холодно, ніби крізь простір. Рухи — плавні й економні. Навіть плащ на її плечах здався частиною ритму купола, а не звичайним одягом.

— Брок, досить, — пролунав спокійний голос. — Як ти хочеш завести друзів, якщо будеш стріляти в кожного, хто наближається?

— ЯКІ ТУТ МОЖУТЬ БУТИ ДРУЗІ, — не вгамовувалась низька істота, голос якої дрижів на межі гніву й азарту. — ВОНИ ЖЕ МОЖУТЬ БУТИ ШПИГУНАМИ, АБО ПРОСТО ПРИЇХАЛИ ПО НАШІ ГОЛОВИ!

Висока істота лише злегка нахилила голову, погляд її не змінювався. Рука, що торкнулася плеча божевільного, була тепліша, ніж можна було очікувати від її зовнішності; дотик — короткий, владний, достатній, щоб зупинити.

— Якби вони хотіли нас вбити — явно не виконували б твої накази, — тихо промовив здоровань.

Поки двоє сперечалися, решта команди застигла. Лео зтиснув рукоятку сидіння, очі розширились, і в них пробіг суміш цікавості й побоювання. Айві ще тримала долонею шолом, і в її погляді грало захоплення — дивакуваті технології, саморобна зброя. Прямо як в її лабораторії!

Потім з кузова ховеркрафта підвівся Роберт. Він рівно випростався, і його силует здавався суворішим на фоні соковитої зелені. Прямо і без зайвих рухів він глянув у ті великі чорні очі.

— Привіт, Броке, — озвався він.

— ОГО! ТИ ЩЕ БЛЯХА ЖИВИЙ! — викрикнув той. — А чого не кажеш, що це ти?

— Мені було цікаво, — з натяком на емоції відповів Роберт. — Ми можемо пройти?

— А, так! — посміхаючись відповіла істота. Вона різко сіпнулась, скидаючи маніпулятори, та відкинула зброю кудись вбік.

— Ну і друзі в тебе, Роберте... — видихнув Лео.

— Айві, проходь через купол на мінімальній швидкості, — ігноруючи шахтаря, відповів Роберт.

Дівчина зависла на мить, все ще думаючи про зброю цього Брока, але за декілька секунд обережно підняла ховеркрафт в повітря та перетнула енергетичне поле. Коли транспорт вперше торкнувся його — інженерка відчула, як той ніби вперся об щось, і їй довелось піднажати, щоб той продовжив рух.

"Ось чому повільно. Напевне, якби ми їхали швидше — просто розбились би", — проскочило в її голові.

Енергетичний щит окутує весь ховеркрафт, ніби мильна бульбашка. З кабіни цього не було видно, а от Сет побачив, як поле за секунду розтягнулось по корпусу. Роберт на мить смикнувся, ніби від удару електричним струмом.

— Все гаразд? — перепитав скаут.

Андроїд повільно розплющив очі. Їхній відтінок знову змінився — тепер у глибині миготіли тонкі іскри, схожі на відблиски того ж самого поля.

— Так. Налаштувався на хвилі поля, — відповів Роберт.

Проїхавши кілька метрів углиб, Айві зупинила транспорт. Не виглядало, що тут є особливе місце для парковки, головне, про що думала дівчина, — не пошкодити рослини.

Брок різко вскочив на кузов і буквально застрибнув на Роберта.

— Давно не бачились! — радісно викрикнув він. — Я думав, ти вже того...

— Броке, — розсміялась інша істота. — Не варто чіплятись до нього.

— Чого? — огризнувся перший. — А, точно! В мене для тебе дещо є!

Після цього Брок зістрибнув на землю і рвонув кудись до центру купола, де за мить уже зник.

— Вибачте його, — лагідно відповів здоровань.

Група покинула транспортник, і Айві першою справою обернулась до купи зброї, що лежала поруч. Гранатомети, чудернацькі маніпулятори, навіть одна граната була схожа на те, що вона колись винайшла.

Віктор уважно роздивлявся цю істоту. Його розум уже розтуманило, але глухий гул усе ще залишався. Кожен рух віддавався слабкістю, та медик умів це приховувати. Він перевів погляд на істоту й невпевнено запитав:

— А ви… Кріі?

Його голос звучав обережно, ніби дитина, яка вимушено говорить із незнайомцем.

Істота у відповідь посміхнулась і кивнула.

— Знаю, це незвично. Мене звати Пікал, — відповіла вона, легко вклонившись.

— А ваш... товариш — Еворан?

— Товариш... цікаве слово, — з хитрістю в очах відповів Кріі. — Так, можна і так сказати.

***

Коли всі покинули транспорт, пролунав глухий "БАХ" зі сторони, куди побіг Брок. І вже за мить Еворан вибіг, тримаючи якусь банку, в якій плавав гриб.

— ГЛЯДИ! — кричав він, розмахуючи цим. — Спеціально для тебе ростив!

— Ти ростив? — глянув на нього Пікал.

— Ну, не зовсім я… Чого ти починаєш! Але я ж не викинув його, як хотів сотню разів!

Не добігши до групи, Брок жбурнув цю банку прямісінько в Роберта, і той майстерно зловив її. Андроїд підняв гриб на рівень очей. Темна шапочка, а з ніжки росли з десяток відростків-вусиків, що повільно левітували, розхитуючи повітря в банці.

— Дякую, — кивнув Роберт до Брока.

Еворан помітив, як Айві підійшла близько до його "іграшок", і підбіг до неї.

— О, по очах бачу — ти справжній цінитель!

Дівчина в захваті закивала й вказала на зброю, яку Брок тримав у руках раніше.

— Ви що, змогли вмонтувати кристалічну матрицю з Люмікору як частину пускового механізму?

— Охо! — сіпнувся Еворан. — Роберте, де ти знайшов це чудо?!

На щоках Айві миттєво з’явився рум’янець, а погляд метушився між групою, Робертом та цією дивакуватою істотою.

— Ми тут по справі, — почав андроїд. — Мені потрібні стрибкові двигуни.

— А з твоїми що не так?

— Я їх демонтував.

— ШО? Нашо? — сміючись кинув Брок. — Не було де гриби зберігати? А я казав, що твоя дивна любов до них колись погубить тебе!

— Броке, — тихо буркнув Кріі.

— Та шо! Ну правда! Ти просто не бачив, НА ЩО він готовий заради цих грибів!

— На що? — з цікавістю запитав Лео.

— Та шо він тільки не робив! Я бачив, як він проник в один із сховків Фаарів, бо почув, що там виростили десятиметровий гриб! — розсміявся Брок. — І знаєте, ви б бачили пики тих довгоголових!

Роберт нічого не відповів, лише спостерігав, як Еворан регоче.

— То ти ще той бунтівник, Роберте? — посміхаючись, промовив Лео.

Насміявшись, Брок махнув рукою і запитав:

— А де корабель?

— Сто дев’яносто кілометрів у ту сторону, — вказав Роберт.

— Тю! А чо ближче не сів? — запитав Еворан.

— Я те саме казав! — крикнув Лео.

— Не хотів випробувати твою зброю, — холодно відповів Роберт. — Я побачив ті кораблі.

— А! Ги-ги. Ну так-так. Нічого літати тут без дозволу! — гордовито кинув Брок.

— Які кораблі? — тихо перепитав Сет.

— Неподалік — ціле кладовище кораблів. Щонайменше шість імперських винищувачів, один бойовий корабель Ґаргів. І це далеко не все.

— Ага! Але найкраще, що там є — стелс-корабель Фаарів, — скинувши руками, кинув Брок. — Ті думали, що зможуть мене повернути! Ха! Ха! Ха! Більше не такі впевнені!

Пікал, який досі мовчки слухав, нарешті втомлено зітхнув і перехопив розмову:

— Досить про зброю й кораблі. Ви, певно, з дороги втомилися. Ходімо всередину, я запропоную вам чаю.

Його голос звучав рівно й спокійно, без жодних ноток напруги. Це різко контрастувало з вибуховими вигуками Брока, і вся група мимоволі переключилася на нього.

— О, чай! Мені той, від якого голова вибухає! — викрикнув Брок і обернувся до Айві. — Дівчино, тобі також його треба! Я завдяки ньому стільки всього зробив!

Айві ніяково посміхнулась і глянула на своїх. Лео весело вишкірився, Сет насторожено спостерігав за всім довкола. Віктору, схоже, було байдуже. А Дора... просто втупилась у Кріі.

— Нехай дівчинка сама вирішить, чого вона бажає, — з турботою промовив Пікал. — Гаразд, до викиду менше години.

Він жестом покликав усіх рухатись за ним. Стежка, витоптана серед високої трави, вела до центру купола. Повітря тут було густішим, вологим, і пахло одночасно солодким і терпким — так, ніби сотня різних запахів злилася в один.

Навколо тягнулися десятки різних рослин, жодна не була схожа на іншу. Одні росли низько, з широким листям, що нагадувало людські долоні, але вкрите блакитними прожилками. Інші здіймались угору тонкими стеблами, на вершинах яких хиталися кулі-світильники, випромінюючи м’яке зелене сяйво.

Пікал ішов неквапно. Час від часу він нахилявся, зривав кілька листків або плодів й складав їх у невеликий кошик із тканини, що тримався на його боці. Листя, яке він відривав, одразу згорнулося, наче намагалось сховатись, а плоди були дивакуваті: одні схожі на прозорі груші, всередині яких плавали іскри світла, інші — на чорні кулі, вкриті химерними жовтими візерунками.

Дора йшла поруч, роздивляючись кожну рослину. Деякі були їй зовсім чужі, але траплялись і знайомі форми. Раптом її погляд зупинився на велетенському кущі, схожому водночас на лопух і на капусту. Його листя було завбільшки з людський зріст і мало товсті, хвилясті краї.

"Це ж.. 'Гелемур'" — пронеслось в голові дівчини.

Колись, ще вдома, батько розповідав їй про ці рослини. Вони були рідкісними й вибагливими, але він навчив її доглядати за ними. Дора навіть сама вирощувала один, у маленькому кутку ферми. Вона пам’ятала, як раділа, коли з’явився перший великий лист — такий самий, як зараз перед нею.

Вона зупинилась і простягнула руку до рослини, не торкаючись, лише проводячи пальцями крізь повітря. У пам’яті сплив батьків голос: “Гелемур міцний, та вразливий до холоду. Бережи його, і він віддячить добрим врожаєм.”

Пікал на мить поглянув на неї, побачивши цей жест, але нічого не сказав. Лише легка усмішка торкнула його обличчя, і він знову відвернувся до стежки.

***

Нарешті вони дійшли до люка, що вів кудись униз. Металеві сходи опускалися метрів на тридцять. Пікал ішов перший, за ним — група, а в самому кінці Роберт та Брок, які про щось говорили.

Опустившись по сходах, вони побачили простору кімнату, схожу на вітальню. Біля правої стіни стояв великий диван, а навпроти — величезний телевізор. Біля дивану — столик зі слідами того, що на нього постійно закидали ноги. Правіше від дивану були двері.

Коли вся група зайшла всередину, Пікал підійшов до панелі біля сходів і натиснув кнопку. З важким скреготом люк зачинився, а в кімнаті ввімкнулось додаткове світло.

— Ви можете зняти скафандри, — тепло промовив Кріі. — Кисню тут достатньо. Навіть для вашого виду.

"Для нашого виду", — з посмішкою підмітив медик.

Лео першим скинув шолома і зробив жадібний ковток. Повітря було дещо дивним, з легким присмаком якогось ароматизатора, але все ж краще, ніж дихати запасами скафандра. Наступною була Дора, після чого й решта команди.

— Відчувайте себе як удома, — лагідно промовив Кріі. — Броке, підготуй кухню, дякую.

Еворан хотів щось заперечити, але Пікал глянув на нього тим самим поглядом пари, що живе разом достатньо довго, — і той без жодного слова зник за дверима.

Лео одразу сів на диван, відкинувшись назад і закинувши руки на спинку.

— Ого, та це ж краще, ніж у нас на базі, — усміхнувся він. — Роберте, тобі треба такий телевізор на кораблі!

Пікал нахилив голову й подивився на нього уважно.

— Ви шахтар?

— Та можна й так сказати, — знизав плечима Лео. — Хоча останнім часом більше бігаю, ніж копаю. А ти як це зрозумів? Я, наче, мився з часу останніх розкопок.

Лео розреготався, дивлячись на Кріі.

— Ваше тіло говорить, що ви звикли до тяжкої роботи, — тихо відповів Кріі. — Це добре. Сила — основа виживання. Як вас звати?

— Лео, — відказав шахтар.

— Гарне ім’я, — спокійно кивнув Пікал.

Сет стояв біля стіни, руки схрещені на грудях. Пікал перевів погляд на нього.

— А ви… мисливець?

Скаут ледь кивнув.

— У вас погляд того, хто давно живе з ризиком. Як мені до вас звертатися?

— Сет, — коротко відповів він.

— Запам’ятав, — промовив Кріі.

Айві тим часом роздивлялася дивні механізми біля стін. Пікал не міг цього не помітити.

— А ви схожі на Брока. Він сам спроектував усе, що ви бачите тут.

— Це... чудово. Елегантно! — з тихим здивуванням промовила дівчина.

За секунду вона додала, вже гучніше:

— Я Айві.

Дора нахилилася до корзини з листям і плодами. Її пальці завмерли над гелемуром.

— Ви його впізнали, — відзначив Пікал. — Не часто зустрічаю тих, хто може розгледіти красу рослин. Яке ваше ім’я?

— Дора, — підняла очі вона. — Мій батько колись вирощував такі.

Віктор спершу стояв осторонь, але згодом сів поряд із Лео. Пікал глянув на нього уважно.

— А ви — лікар. Я бачу це по ваших руках. Вони втомлені, але точні.

— Не люблю, коли мене читають, як підручник, — холодно відказав медик.

— Я не читаю, — лагідно посміхнувся Кріі. — Я бачу. Як ваше ім’я?

— Віктор, — відрубав той.

— Приємно познайомитись, Вікторе, — тихо відповів Пікал.

***

За мить двері розчахнулися, і звідти вибіг Брок, сварячись:

— Та знову цей тупий акумулятор барахлить! Не хоче вмикатися дистанційно!

Він з розгону зірвався до панелі й почав агресивно клацати на кнопки. Люк із важким гуркотом поволі почав відчинятися.

Сет миттєво напружився, думаючи про кисень у першу чергу, але Кріі помітив його погляд і спокійно пояснив:

— Система балансує рівень кисню по всій площі купола.

— Я піду й або розберу той винахід до біса, або змушу його працювати раз і назавжди! — гаркнув Брок, не відводячи рук від панелі.

Айві обережно глянула на нього і тихо запитала:

— А можна з тобою?

Пікал підхопив це і додав:

— Так-так. Краще нехай поруч буде хтось з холоднішою головою, а то я не хочу повторення минулого разу.

— Та я тобі казав, що то я не винен! — почав виправдовуватись Брок. — Ну не хотів генератор працювати, я й пнув його легенько! Хто знав, що він вибухне!

Після цього він обернувся до дівчини й додав:

— А взагалі, давай, йдемо зі мною.

Айві аж підскочила від радості. Вона підбігла до Брока і рушила за цією дивакуватою особистістю.

Вони швидко піднялись нагору, і Еворан одразу кинув до дівчини:

— А ти звідки Роберта знаєш? Він не з тих, хто заводить нові знайомства.

Його погляд був пильним, ніби детектив під час допиту. Дівчина застигла від неочікуваного запитання й ковтала повітря, роздумуючи над відповіддю.

— Нє, ну не хочеш — то не кажи. Бачу, що він вам довіряє, мені й того вистачить, — з дружньою посмішкою відповів Брок. — Знаєш, просто нечасто Людей бачу.

Побачивши, що дівчина засумувала, він злегка штурхнув її у бік і кинув:

— Слухай, із тим "викидозбирачем" ще встигнемо розібратись. Хочеш, покажу дещо справді цікаве? Впевнений, що тобі сподобається!

Очі дівчини миттєво змінились, але в голові все ще гуділо від такої різкої зміни діалогу. Айві, звісно, також була хаотична, але навіть для неї це було занадто.

Брок привів її до протилежного краю купола, звідки було видно урвище з десятком кораблів. Вони знаходилися десь за кілометр від щита, але завдяки тому, що були значно нижче від нього, дівчина чітко бачила ці металеві витвори мистецтва.

— Це кораблі "поганців", які хочуть моєї смерті. ХА! Не дочекаються, — гордо кинув Брок.

— А... чому вони хочуть тебе вбити? — запитала Айві.

Брок миттєво став серйознішим, оцінивши дівчину поглядом.

— Вважають мене терористом.

— А ти... — протяжно запитала вона.

— Ну взагалі — так. Ну, але я не зовсім винен у тому, що скради такі гівнюки! — почав Брок. — Я колись працював на них. Робив зброю і вибухівку. Вже після закінчення війни, звісно. Сильно після.

Він говорив це обережно, спостерігаючи за тим, як змінюються емоції дівчини.

— Ну і ось. Я не знав, для чого вони це використовували, — важко видихнув він. — Або я не хотів цього бачити. Але одного разу вони перейшли межу.

Він винувато опустив голову й, зачекавши кілька секунд, продовжив:

— Я тоді працював на великому заводі, на планеті... Та не важливо. То я і влаштував маленьку диверсію. Але трохи переборщив.

Він підняв погляд на кораблі, а потім — на небо.

— Я хотів знищити одне крило, але в них під землею були секретні секції, про які я не знав. Бахнуло так, що весь континент на планеті... скажімо так, те, що від нього залишилось, — не має нічого спільного з колишнім заводом.

Інженерка уважно слухала. В неї не було сталої думки. З одного боку — він щойно зізнався, що допомагав скрадам, але водночас — він знищив... щось?

Айві стиснула руки в кулаки, не знаючи, чи варто запитувати далі. Їй хотілося зрозуміти більше, але слова застрягли в горлі.

Брок підняв погляд і, побачивши її розгубленість, раптом усміхнувся своєю звичною вибуховою усмішкою.

— Та не переймайся, дівчинко. Я давно вже все це відпустив. Якщо хочеш знати правду — я вижив тільки тому, що вибухи роблю краще за будь-кого.

Він ляснув її по нозі й розсміявся так голосно, що відлуння пішло урвищем.

Айві тихо зойкнула. Усередині не стало легше, але вона знала точно: ця особа була набагато складнішою, ніж здавалася на перший погляд.

***

У цей самий час у підземній кімнаті Пікал неквапом розливав чай у дивні прозорі чашки. Пар здіймався вгору, наповнюючи приміщення терпким запахом трав. Лео вже вмостився на дивані з виглядом господаря, Сет усе ще стояв біля стіни, а Віктор холодним поглядом стежив за кожним рухом Кріі.

Роберт стояв відсторонено, не беручи участі в діалогах. Скаут намагався щось розпитати в нього, але андроїд відповідав лише односкладними реченнями, тож Сет вирішив просто дочекатися Брока.

— А як ви тут живете? — запитав медик, все ще свердлячи Кріі поглядом.

— Добре. Як і будь-де, — з інтригуючою посмішкою відповів Пікал. — Насправді, тут не так погано, як може здатися.

— Ага! Всього-то викиди, що випалюють усе живе, — буркнув Лео.

— Не зовсім. Природа... дивна річ. Вона вміє виживати, адаптовуватись. Вона розумніша, ніж ви можете собі уявити, — трохи зверхньо промовив Кріі. — Частина рослин тут створює собі штучний захист перед викидом. Інші — ховаються. Треті — живуть лише короткий цикл між викидами.

Лео лише тихо пирхнув і відпив свій чай. Пікал нічого не відповів, але легка напруга зависла у повітрі.

Дора уважно вдивлялась у чашку, ніби намагалася розгледіти щось у темному напої. Її пальці ковзали по гладкому склу, а в пам’яті виринали образи дитинства — ферма, голос батька, запах ґрунту після дощу. Вона обережно зробила ковток, і на обличчі майнула тінь усмішки.

— А що це за чай? — тихо запитала вона.

— Суміш кількох рослин, — відповів Пікал. — Кожна додає свій шар.

— Гіркота з післясмаком... — пробурмотів Віктор. — Наче й справді щось живе у ньому.

Пікал легенько нахилив голову.

— Ви відчуваєте більше, ніж хочете показати, лікарю.

Віктор відвів погляд і мовчки поставив чашку на стіл.

Сет тим часом знову зиркнув на Роберта. Андроїд стояв непорушно, наче йому було байдуже до всього, але скауту здавалося, що в його погляді зачаїлась якась напруга. Він не став озвучувати здогади, лише продовжував спостерігати.