The Last Embers : У пошуках Надії (книга 2)

Брок розмахував руками, викрикуючи різні образи в бік механізму.

— ТРЯСЦЯ ЙОГО МАТЕРІ! — він гупнув ногою по шматку металу, і той брязкнув так, ніби знущально відповів.

Айві мовчки тримала в руках один із інструментів, намагаючись бодай вставити слово, але Еворан не давав їй і шансу. Він уже забув про все на світі, крім власної боротьби з упертим пристроєм. Його рухи були швидкими, різкими, у повітрі літали іскри, а на щоках блищали краплини поту.

— ЯК ВОНО МОЖЕ НЕ ПРАЦЮВАТИ, ЯКЩО Я ВСЕ ПРАВИЛЬНО ЗРОБИВ?! — кричав він, коли черговий спалах освітив його лице. — ТУТ ЖЕ ВСЕ ПРОСТО: ЖИВИШ, СТАВИШ, ВМИКАЄШ!

— Можливо, ти переплутав… — несміливо почала Айві.

— Я НІЧОГО НЕ ПЕРЕПЛУТАВ! — перебив він її, і знову врізав гайковим ключем по корпусу. — ЯКЩО ЦЯ ШТУКОВА НЕ ЗАПУСТИТЬСЯ, Я ЇЇ ВИБ’Ю В ПЛАНЕТУ РАЗОМ ІЗ СОБОЮ!

— Але я справді думаю, що проблема ось у цьому вузлі, — більш настирливо промовила інженерка, вказуючи на один із елементів.

— ТА ЯКА ЩЕ ПРО... — гаркнув Брок, але, слідкуючи за пальцем дівчини, різко замовк.

Кілька секунд тиші зависли в повітрі, чути було лише гудіння старих вентиляторів поруч з зеленню. Брови Брока звузились, він нахилився ближче, смикнув за кабель, перевірив контакти. Потім, мов удар блискавки, його обличчя осяяло прозріння.

— А, ти права! — радісно вигукнув він. — Ну от, бачиш! Я ж завжди казав: треба слухати мене!

Айві закотила очі, але м’яко всміхнулась, підсуваючи йому потрібний інструмент.

— Я ж тобі тільки що сказала…

— Деталі, — відмахнувся Брок. — У нас тут велика наука, не час сперечатись!

Він одразу занурився в роботу, вже без крику й лайки. А коли Айві нахилилась поруч, вони вдвох почали злагоджено щось крутити, під’єднувати, перевіряти. Іржаві панелі та хаотичні дроти під їхніми руками поступово набували сенсу.

***

Решта групи сиділа мовчки, зрідка кидаючи погляди на телевізор, який увімкнув Лео. Пікал дозволив йому знайти щось "для відпочинку", аби шахтар не нудьгував.

Лео, буркнувши про місцевий вибір, знайшов те, що найбільш схоже на розважальне кіно й, закинувши ноги на столик, втупився в екран.

Тим часом Кріі разом із Дорою попрямували до іншої кімнати житла. Усередині панувала тиха вологість, і повітря пахло землею та чимось терпким — як після дощу. Уздовж стін стояли ряди глиняних горщиків, а між ними — невеликі прозорі куполи, під якими зеленіли дивні паростки. Деякі рослини тягнулися вгору тонкими стеблами, інші розросталися низько, вкриваючи кам’яні полиці м’яким листям.

Світло падало згори тонкими смугами — від ламп, підвішених на тонких проводах, — і в кожній рослині воно відбивалося по-своєму: то срібним блиском, то глибоким мідним відтінком. Усе тут було розставлено з дивовижною точністю: кожен горщик, кожен купол мав своє місце, ніби це була частина великої живої схеми, зрозумілої лише тому, хто створив її власними руками.

— Ось цю, наприклад, я використовую, коли Брок… заводиться більше, ніж зазвичай, — лагідним голосом промовив Пікал.

У його руках були завиті листки, на кожному оберті яких виднілися маленькі бусинки — жовтуваті ягоди, що відбивали світло, мов краплини меду.

Дора ледь не вперше за довгий час відчула себе спокійною. Ці повільні розмови про рослини повертали її в дитинство — у часи ще до початку війни.

— А цю — коли хочу розвеселити його, — Кріі вказав на яскраво-червону квітку. — Її пелюстки чудово діють на нервову систему.

— Звідки ти це все знаєш? — обережно запитала дівчина.

— Я… колись був... назвімо це "лікарем", — з ледь вловимою тугою в голосі відповів Пікал.

— А ти…

— Ні. І я не хочу про це говорити, — з легкою загрозою перебив Кріі.

— Вибач, — опустивши погляд, прошепотіла дівчина.

Пікал кілька секунд дивився на неї, після чого важко видихнув і вже збирався щось сказати, як раптовий голос Брока перебив його:

— МИ ВСЕ ЗРОБИЛИ!

Дорі здалося, що щось важке й металеве впало у кімнаті, де були інші.

— І ЩЕ Я ПРИНІС ДЕЩО ЦІКАВЕ!

Кріі щиро посміхнувся, слухаючи голос Еворанa, і, кивнувши сам до себе, вказав на двері:

— Гадаю, нам краще повернутись до нього. Він не з тих, хто любить чекати.

Повернувшись до решти команди, вони побачили Брока, який сидів на якійсь величезній запчастині. Айві досі стояла на сходах, бо те, що приніс Еворан, займало весь прохід. На її обличчі була сором’язлива посмішка, яка так і кричала: "Вибачте, я не знаю, як так сталось".

— Ну, коротше! Ось це, — почав він, стрибаючи на знахідці. — Генератор змінних хвиль. Одна з основних запчастин для побудови стрибкового двигуна!

— І навіщо ти приніс це сюди? — піднявши брову, запитав Кріі.

— ЯК ЦЕ НАВІЩО?! — вибухнув Брок. — Щоб вам показати!

— Як ти взагалі це дотягнув сюди? Воно ж ледь не вдвічі більше за тебе, — сміючись, запитав Лео.

— О, ха! Секрет фірми! — вишкірився Еворан.

Шахтар перевів погляд на Айві, і та лише скинула плечима, ніби кажучи: "Не питай".

Роберт підійшов до старого знайомого й допоміг тому зістрибнути.

— У вас таких багато? — запитав він.

— Хе! Та на кожній з тиї бляшанок! — задоволено відповів Брок.

— Інсталяція займе… циклів шістдесят? — задумливо промовив Роберт.

— Я шо, схожий на якогось дилетанта?! Впораюсь за сорок! — вибухнув Еворан. — Особливо якщо ця мала мені допоможе!

Він різко обернувся до Айві, і та від здивування аж підстрибнула.

— Я багато інженерів і всяких… — Брок на мить замислився, — і інших пустозвонів бачив! Але ти явно маєш клепку!

— Д... дякую? — невпевнено сказала Айві.

— Та не будь такою скромною! — вибухнув реготом Еворан.

— Броке, не тисни на дівчинку, бачиш, як вона в сходи вжалась? — спокійно промовив Пікал.

— Та я шо! — почав бухтіти Брок, але погляд Кріі швидко його остудив, і він обернувся до інженерки: — Але ти тойво, ну, якшо не хоч — то я ж не заставляю!

— Я з радістю доєднаюсь, — з доброю посмішкою кивнула Айві.

— Ну от бачиш! — вигукнув Брок до Пікала. — Я ж кажу — ТО-ЛКО-ВА вона!

Кріі лише видихнув і перевів погляд на Сета.

— Якщо бажаєте відпочити — я покажу, де можемо облаштувати вам спальні місця. Я впевнений, що доброго сну у вас давно не було.

Скаут вдячно кивнув:

— Ми не хотіли б створювати для вас незручності.

— Ох, Людино, не турбуйся про це. Ми раді прийняти когось... іншого в нашій домівці, — з дивною посмішкою промовив Пікал. — Спальних місць тут небагато, але спальники у нас є.

— Чур диван за мною! — кинув Лео.

— Гаразд. Один на дивані, двоє на додатковому ліжку. І для двох ми дамо спальники — можете обрати будь-яку кімнату.

Сет обернувся до Віктора, і той лише мовчки кивнув.

— Правила у нас прості: якщо пролунає сирена — значить, викид третього рівня або вище, — промовив Пікал. — Бажано просто прокинутись і бути готовими до... непередбачуваних подій.

Кріі уважно глянув в очі кожного й тоді продовжив:

— Але я впевнений, що найближчим часом нічого надприродного очікувати не варто. Вище другого рівня — велика рідкість. А вище п’ятого ми ніколи не фіксували.

Віктор помітив, як на цих словах Брок кинув погляд на Пікала — ледь вловимий жест, який інші, схоже, не помітили.

"Він бреше нам? Хоче заспокоїти?" — промайнуло в його голові, але він вирішив не втручатись.

— Я приготую вечерю, — закінчив Пікал.

— О, їжа! — миттєво збудився Лео, який, схоже, знудьгувався від дивного кіно. — Якщо треба допомога — я з радістю щось приготую.

— Дякую, але я не люблю, коли моєю кухнею користується хтось інший, — спокійно промовив Пікал.

— Це правда! Я пам’ятаю, як колись хотів йому сніданок у ліжко принести, так він потім мене за купол вигнав! — кинув Брок.

— За те, що ти зробив із кухнею — це навіть не покарання.

— А я шо?! Я ж не знав, що та хрінь так крутитись буде в тісті! — крикнув Еворан.

— І тому ти пальнув у неї?

— ТАК! ВОНА... ВОНА... — хотів продовжити кричати Брок, але винувато опустив голову і пробурмотів: — Вибач. Але я ж тобі потім кращу зібрав.

— Так, і саме тому я дозволив тобі знову спати у ліжку, — посміхнувся Пікал.

"Це найдивніші особи, яких я зустрічав", — подумав Сет.

— Айві, Доро — ви на ліжку. Лео — на дивані. Я з Віктором у спальниках, ляжемо тут, — скомандував Сет і, не чекаючи відповіді, обернувся до Пікала. — Я вдячний за вашу гостинність.

Кріі повільно посміхнувся до скаута й вказав на двері.

— Ходімо, покажу кімнату з ліжком, і візьмете спальники, — м’яко промовив він.

Вони ще трохи поговорили, а потім усі стихли — вперше за останній цикл, у справжньому спокої.

***

Дівчата вже кілька десятків хвилин лежали в ліжку у невеличкій кімнаті. На диво, вона була досить просторою, а матрац — надзвичайно комфортним. Не надто м’який, але й не створював відчуття, ніби лежиш на дереві.

У кімнаті горіло легке синювате світло — недостатньо, щоб щось добре роздивитись, але цілком комфортне, як варіант м’якого нічника. Вони лежали на різних краях ліжка, обидві сильно втомлені, але заснути, схоже, так і не могли.

— Вони такі дивні, — майже пошепки озвалась Айві.

— Хто? — так само ледь чутно відповіла Дора.

Інженерка швидко обернулась і глянула на дівчину.

— Ці двоє, Брок і Пікал. Такі... різні.

— Я, чесно кажучи, взагалі здивована побачити Кріі тут, — ніяково сказала Дора.

— Чому?

— А ти не знаєш? — здивовано промовила Дора, але за мить усвідомила дурнуватість запитання й тихо вибачилась.

Айві посміхнулась.

— Не вибачайся, що ти. Але мені дійсно цікаво — чому Кріі це щось незвичне?

— Вони рідко покидають свою планету. Вони трохи... фанатики.

— Фанатики? — підняла брову Айві.

— Угу. Вірять у те, що після смерті стануть деревом. І їм заборонено покидати планету — лише для... надважливих завдань.

— Ого... — тихо охнула дівчина. — Чекай, як це — стануть деревом?

— Ну, не зовсім деревом... Фірвалгом. Це як... живе дерево? — невпевнено відповіла Дора. — Це наче переродження, чи щось таке.

— І воно реальне?

— Мабуть. Я бачила кілька таких. Один навіть жив на моїй рідній планеті. Дивні створіння — і зовсім не схожі на Кріі. У них навіть пам'ять зникає.

— Цікаво... — пробурмотіла Айві. — А... яка твоя планета?

— Що? — здивовано озвалась Дора.

— Ми вже так довго разом на кораблі... але якось не було часу просто поговорити.

На обличчі Дори з’явилась м’яка посмішка, а в очах блиснули спогади.

— Дуже зелена, — тихо промовила вона. — У нас була ферма. Батько дуже любив її... Два природні супутники, обидва видно лише вночі.

Дора повільно видихнула й продовжила:

— Мама завжди казала, що це “чудо” — що вони не зіштовхнулись, і що в них такий ідеальний баланс, ніби хтось спеціально все так розставив...

— Напевне, гарно... Я завжди хотіла прогулятись на поверхні, — прошепотіла Айві. — Насправді, для першої "чужої" планети — не так уже й погано...

Інженерка легко хіхікнула й лягла на спину. Вона втупилась у стелю, роздивляючись її текстуру. Їй здавалось, що то цілий візерунок, на якому зображена зелень, що тягнеться по всій площині кімнати.

— Думаю, цю кімнату Пікал проектував, — із посмішкою додала вона.

Дора ледь вловимо посміхнулась і також лягла головою догори.

— Я вірю, що з людьми на базі все гаразд, — тихо, але впевнено сказала вона.

Айві у відповідь лише м’яко промугикала й заплющила очі.

Дора ще деякий час дивилась у стелю, на інженерку поруч — і не помітила, як заснула.

Спочатку було світло.

Тепле, м’яке, розмите.

Дора стояла серед безкраїх зелених полів, які колихались від вітру. Над горизонтом повільно здіймались два місяці — блідо-золотий і срібний, їхнє сяйво перепліталось, створюючи дивну гармонію. Повітря пахло свіжим ґрунтом і ще чимось. Тим, що завжди здавалося їй домом.

У руці вона тримала металеве відерце, чути було, як воно дзенькнуло об огорожу. На відстані кількох кроків, спиною до неї, працював батько — високий, засмаглий, із руками, що здавались більшими за життя. Він лагодив щось біля насосу, бурчав собі під ніс, і час від часу обертався, усміхаючись. У його усмішці було стільки тепла, що навіть сонце здавалося тьмяним.

— Тату... — промовила вона, і голос зник серед шелесту трав.

Він не почув.

Або не мав часу почути.

Картинка тремтить, небо починає змінювати колір — із блакитного у криваво-помаранчевий.

На мить перед очима спалахує мати.

Її волосся — золотисте, мов пшениця під вітром, а очі — смарагдові, глибокі й спокійні. Вона стоїть у дверях дому, тримає глек із водою й дивиться на Дору, усміхаючись.

— Обережно, — каже мати, — земля сьогодні гаряча, не наступай босоніж.

І світ знову змінюється.

Тепер батько стоїть у тому ж місці, але його руки вже не в землі, а в сірій формі.

В обличчя вп’ялися зморшки, очі стали темнішими. Дора бачить, як він підходить, кладе долоню їй на голову.

— Мусиш слухати маму, гаразд? — голос глухий, але ніжний. — Я скоро повернуся.

Вітер піднімає пил.

Поле розчиняється, і все навколо стає білим.

Вона знову стоїть на фермі, але вже сама.

Мати біля хати, знову щось садить. Вітер шумить так само.

І раптом — гуркіт. Небо розривається. Десь далеко спалахує вогонь.

Мати підіймає голову, і в її очах вперше з’являється страх.

Батько повернувся раптово.

Він схвильований, говорить уривками, наказує збиратись.

Її руки тремтять, коли вона хапає речі з комори : старий одяг, якийсь жетон, фотографію.

Вони біжать до корабля. Десь позаду гримить, земля трясеться, у повітрі чути попіл.

Корабель рве простір, злітає — і все стає гучним, нестерпно гучним.

Дора сидить між матір’ю і батьком, стискає мамину руку, і раптом — удар.

Світло виривається крізь обшивку, усе гуде, усе розривається.

Вона бачить, як мати відлітає, немов вирвана з сидіння, очі розширені, рот відкритий, але крику вже не чути.

Батько тягнеться до неї. Його пальці ледь торкаються її руки — і вона бачить відблиск у його очах, як два місяці, що віддаляються один від одного.

А потім темрява.

Шум. Голоси.

Обличчя, яких вона не пам’ятає.

Вода. Сльози.

Чужі руки, що піднімають, чужі голоси, що віддають накази.

Потім — тренування.

Крики. Метал.

Вона падає, підводиться, знову падає.

Кров. Холод. Вона вчиться не плакати.

Вона вчиться виживати.

І знову — поле. Але тепер воно чорне.

Дерева стоять обвуглені, замість неба — кіптява.

Десь далеко — силует батька. Він стоїть, не рухаючись.

Вона кричить, але з рота не виходить звук.

Земля розкривається під ногами.

Вона падає — і темрява стискається навколо неї, ніби ящик, вузький і тісний.

Стає важко дихати.

Світло гасне.

Вона чує лише власне серце — важке, болісне, гулке.

І в цей момент Дора різко підводиться з ліжка.

Очі широко розкриті, волосся прилипло до чола.

Дихання збите, тіло тремтить.

За кілька секунд вона усвідомлює, що навколо — лише тиша і легке синє світло нічника.

Вона вдихає ще раз, повільно, наче намагаючись переконати себе, що це лише сон.

І тільки тоді опускає голову на подушку, дивлячись на стелю.

***

Наступного ранку всі прокинулись від шуму Брока, який, здавалось, уже кілька годин був на ногах.

— Ну все, я йду розбирати ті бляшанки! Треба зібрати все необхідне! — прогримів його голос із коридору.

За кілька секунд почувся м’який, розтягнутий голос Пікала:

— Зачекай, дай гостям виспатись.

Але було вже пізно.

Брок, повний енергії, розчахнув двері в кімнату з диваном, де спав Лео. Поруч на підлозі лежали два спальники — Сета та Віктора.

Сет миттєво розплющив очі, відчуваючи, як холод пробудження змішується з роздратуванням. Віктор у відповідь лише натягнув подушку на голову й тихо пробурмотів щось нецензурне.

— Ну от, вони не сплять! — радісно вигукнув Брок, вказуючи на скаута.

Пікал повільно зайшов за ним і глянув на хлопців. На його обличчі відбивалась дивна суміш жалю, сорому і тихого вибачення — він, здавалось, щиро шкодував, що знову не встиг втримати Еворана.

Брок уже тягнувся до панелі, що керувала люком.

— Короче, я пішов! — кинув він, ніби оголошуючи початок нового дня. — Коли дівчина прокинеться, відправляй її до мене — ми там добряче розважимось! Стільки роботи!

Його сміх ще кілька секунд лунав у кімнаті, перш ніж стихнути вдалині.

Пікал повільно видихнув і глянув на команду.

— Якщо бажаєте — можете ще трохи відпочити, — промовив він м’яко.

Але Сет уже почав вилазити зі спальника. Він кинув короткий, але вдячний погляд на Кріі й кивнув.

— Дівчата ще сплять? — запитав скаут, із легкою турботою, що мимоволі проривалась крізь сонливість.

— Ймовірно, так. Я не перевіряв, — спокійно відповів Пікал.

— Тоді я піду, спробую допомогти Брокові. Я, звісно, не Айві, але груба сила ніколи не буває зайвою, — втомлено усміхнувся Сет, протираючи очі.

— Він чудово впорається сам. Не потрібно поспішати. Краще поснідайте зі мною, — посміхнувся Кріі, і в його голосі відчувалась м’яка наполегливість.

Сет потягнувся, намагаючись "розлежати" спину, яка трохи нила після нічного сну на підлозі. Холод від металевих плит ще зберігався, але повітря в приміщенні було дивно свіже — воно пахло травами, які, мабуть, приносив із собою Пікал.

— А де Роберт? — запитав Сет, озираючись довкола.

— Не знаю, — відсторонено відповів Пікал. — Але він з тих, хто може дати собі раду.

Сет кивнув і позіхнув, проводячи рукою по волоссю. Хвилину вони стояли мовчки, поки в кімнаті поволі прокидалось життя. Десь зверху пролунав знайомий дзенькіт металу — напевне, Брок уже щось розбирав або, скоріше, збирав заново.

За кілька хвилин двері у сусідню кімнату прочинились, і Айві, позіхаючи, з’явилась у проємі, тримаючи волосся обома руками.

Слідом за нею вийшла Дора — ще напівсонна, але спокійна, з поглядом, який шукав щось знайоме в цьому чужому місці.

— Ранок добрий, — м’яко привітав їх Пікал.

Айві лише кивнула, опускаючись на край дивана. Дора ж уважно глянула на нього, ніби перевіряючи, чи її нічні сни залишились там, де їм і місце.

— Я тоді піду по сніданок, — обережно промовив Пікал, зникаючи за дверима.

Лео, загорнутий у ковдру, поворухнувся на дивані й пробурмотів крізь сон:

— А може, зберетесь десь... тихіше?..

Сет лише посміхнувся, дивлячись, як команда поступово прокидається.

Вже за якихось двадцять хвилин Пікал виніс до вітальні цілий імпровізований бенкет: тарілки з різноманітною їжею, запашний чай, кілька чашок із трав’яним настоєм. Повітря швидко наповнилось приємним ароматом, від якого навіть настрій ставав м’якшим.

Єдиним, хто ще вперто робив вигляд, що спить, — був Лео. Та варто було запаху сніданку дістатись до дивана, як шахтар різко підвівся, роззирнувся і майже миттєво опинився за столом.

— А Брок не доєднається? — запитала Айві, кидаючи погляд на кількість тарілок.

— Ні, він не полюбляє снідати, — спокійно відповів Кріі з легкою усмішкою. — Одразу до роботи.

Інженерка тихо зойкнула, раптом згадавши, що вчора вони домовились почати розбір кораблів просто зранку.

— Ой! — Айві поспіхом схопила чашку, зробила великий ковток і відразу зморщилась — чай виявився гарячішим, ніж очікувала. Обпікши губи, вона кинулась до свого скафандра.

— Я... дякую! Дуже смачно! — вигукнула вже на ходу, намагаючись втягнути ногу у черевик.

Сет хотів щось сказати, але лише розсміявся, хитаючи головою.

— Здається, попри всі відмінності — інженер є інженер, — сказав він, відпиваючи чай.

Пікал щиро посміхнувся, спостерігаючи, як Айві майже вибігає з кімнати, а решта команди знову наповнює простір легким гомоном і запахом теплого сніданку.

Раптово зі сходів спустився Роберт. Його смокінг виглядав злегка пошарпаним, ніби він валявся десь серед землі. Андроїд повільно пройшов повз Айві й підійшов до решти.

— Ми проведемо тут щонайменше сорок циклів, — почав він. — За моїми спостереженнями, ніяких непередбачуваних викидів бути не повинно.

Потім він перевів погляд на Кріі.

— Але я помітив, що у вас немає генераторів кисню.

— Так. Ми використовуємо дещо інший шлях.

— Аерофори? — уточнив Роберт.

— Угу. Запасів ще на кілька циклів, але після — я піду й заряджу балони.

— Ми допоможемо, — винувато додав Сет. Він розумів, що їх перебування тут створює додатковий дискомфорт і хотів зробити усе, щоб не відчувати себе у боргу.

Пікал згідно кивнув — відмовлятися від допомоги в такій справі було б дивно.

— А ми не можемо просто залишитись на кораблі? — втрутився Віктор.

— Під час встановлення двигунів — ні. Енергоживлення буде обмежене, і щити не працюватимуть, як і генератори кисню.

— А Пол? І Бродерік? — синхронно запитали скаут та медик.

— Це друге, про що я хотів поговорити. Пола доведеться перевезти сюди. Кріокапсула Бродеріка має власні акумулятори, яких вистачить циклів на двісті, щонайменше.

Кімнату огорнула коротка тиша. Айві на мить завмерла, коли розмова торкнулася Пола, але згодом швидко завершила одягати скафандр і вибігла назовні — у пошуках Брока.

P.s - підписуйтесь на телеграм або фейсбук щоб не пропускати цікавинки стосовно книги! =)

https://t.me/TheLastEmbers / https://www.facebook.com/TheLastEmbersBook