Та віра ще не вмерла

От, собі існуєш просто:

Вільно, добро, безтурботно,

Розбудовуючи долю свою.

Та аж раптом грім приходить,

А за ним – важка гроза,

Й забирає все твоє життя.

Без очікувань всіляких,

Із нічим в своїх руках,

Опиняєшся в самих тінях,

Та приходиться справлятись,

Так, як можеш, так, як здатен.

Бо ніхто вже не спитає,

Хто ти є, чого ти прагнеш,

Вже немає волі, вільного життя.

Коли встигнеш — то це добре,

Коли ні — роби, що хоч.

Бо нікого не цікавить,

Що ти думаєш, що робиш.

Лиш би слухався, корився,

Без думок про непокору.

От таке життя сьогодні,

Коли війни йдуть повсюди,

Коли безлад в світі цім.

Але попри ті страждання

Залишається питання —

Як зостатися нормальним?

Здоровий глузд свій вберегти?

Перш за все, знайти опору,

Хоч у кожного своя,

Та все ж спільна для усіх —

Це надія і довіра...

Бо довір'я — то ті самі,

Нескінченні мотузки,

Рвуться в мить коли одні,

Але разом — непохитні!

Тож разом станемо ми —

Переплетеними в ціле,

І ми віримо що це,

Швидко нас, вже омине...