Intermezzo

І

Так інколи кортить на поле,

Коли воно під вечір задрімає.

Колосся, від роси намокле, –

У косих променях пала-палає.

А скрізь – одна жадана тиша

Із бесіди трави, птахів і вітру.

Вона ж мені тоді п’янкіша, –

Коли цвіркун бере у лапи ліру.

І погляд блудить у безмежжі,

Без трактора й людської тіні.

Лише мисливські карли-вежі

Вартують ниви – повабно-осінні.

Аж раптом пробіжать косулі,

Ламаючи ногами сум умисне.

Тут клопоти – давно минули:

Невже моя душа таки спочине?

ІІ

Так іноді кортить до міста –

До руху, натовпу та шуму!

Люблю, як думка розігріта,

А тіло прагне дій і штурму.

Коли ж стає багато жовчі

І врізав би кому між вилиць,

Тоді біжу в місцеві ночі –

До самоти порожніх вулиць.

Тут вади ніби непомітні –

І видається світ чистішим,

Гримують тіні й напівтіні

Усе, що завидна є грішним.

У танго вогників та сяйва

Гублюся, мов нічна комаха.

Моя задума – надто зайва,

Хоч прагну спокою монаха.

Лише зупине край масиву,

І гляну здалека на людство.

Без ліку доль у цім напливу

І в кожного своє безумство!