Палеоастері

Враз, бурмотіння припинилося та аварійне освітлення згасло. В абсолютній темряві запанувала гнітюча тиша. Чоловік в уніформі ще більше запанікував та піддаючись тваринним інстинктам “бий, біжи, замри”, закляк. Його пульс пришвидшився, а дихання стало уривчастим. Старанно стримуючи спазми в грудях, він намагався дихати якомога рідше, щоб не видати свого положення перед раптовою тишею та своїми страхами. Через деякий час його тіло почало трястись немовби в пропасниці, а волосся наливатися свинцевим відтінком.

— Метью Емерсон? — прогриміло в динаміку, — Другий біолог? Метью Емерсон. Ви мене чуєте? Метью, з вами говорить Арко, штучна свідомість зорельоту. Метью, мені необхідна ваша допомога. Перший екіпаж не відповідає. Мої сенсори пошкоджені. Я не можу зрозуміти причин. Метью Емерсон, ви мене чуєте? Метью Емерсон. Метью Емерсон. Метью…

Але чоловік того вже не чув, його знервованість та страхи, призвели до апоплексичного удару. Артеріальні судини не витримали гіпертонічного кризу. Прихована, ще на Землі, аневризма розірвалася, призвівши до крововиливу в мозок. Давня мрія розпочати нове життя на іншій планеті, стала роковою для біолога другого екіпажу, Метью Емерсона. Втім, вже за годину його тіло почало муміфікуватися. І саме в той час Арко завершив внутрішню перевірку своїх кубітових кластерів. Він не знав істиної причини загибелі другого біолога, тому прийняв її на свій рахунок.

Наступна спроба вивести з людину гібернації була більш лагідною. Цього разу штучний розум обрав медика п’ятого екіпажу Івана Гонту. Капсула з його тілом, шляхом маглев-комунікації була доставлена в медичний блок, для персонального пробудження людини в аварійних випадках.

Крізь прозорий пластик ліхтаря капсули, проглядалось бліде загострене обличчя, температура тіла становила протокольні 12°С, повільний удар серця, з астрономічною точністю здійснювався примусово раз на три хвилини. Обмін речовин уповільнений майже в двісті разів підтримував нейронну активність на межі коматозу. Загальний скан тіла підтвердив перебування усіх клітин в захищеному стані, під дією антифриз-протеїнів, стабілізованих мембран та пригнічених ферментів.

Біохімічний двигун тіла людини був готовий до зворотного запуску. Згідно протоколу, виведення живої людини з гібернації, проводилося в п’ять етапів, під час першого з яких було повільне підвищення температури тіла. Цей процес був довготривалим та кропітким. Тож, Арко довірив повернення людини до життя автоматиці, проте постійно контролював увесь перебіг подій. Благо, що зв’язок капсули з його серверами був справним. Надіславши сигнал запуску, він слідкував за повільним підігрівом тіла з точністю до 0.25°С/год від температури в 12° до 20°С. При цьому постійно здійснювався скан-моніторинг усіх життєвих параметрів тіла. Тепло розподілялося повільно та нерівномірно. Такі найбільш вразливі та важливі органи, як серце і мозок нагрівалися останніми. Поступово розморожувалися біохімічні комплекси, активовувалися іонні насоси на клітинних мембранах, відновлювалася їх текучість, запускалося слабке кровопостачання.

Ще з ранніх досліджень Арко знав, що швидке нагрівання, нещадно розривало клітини через кристалізацію та осмотичний шок. Однією з думок штучного розуму, була та, яка свідчила про пошкодження автоматики розморожування тіл, що призвело до швидкої загибелі всього першого екіпажу та біолога з другого. На момент їхнього пробудження Арко лише намагався зібрати свою свідомість в єдину сутність.

Після проходження температурного порогу в 20°С, за протоколом розпочався етап реанімації серцево-судинної системи. До грудної клітки опустилися два електрода дефібрилятора та подали електричний імпульс, щоб запустити синусний вузол. За кілька миттєвостей серце почало давати слабкі скорочення. Для Арко це виглядало, як священний акт відтворення нового життя. Адже його місією була лише довга подорож до планети ТОІ-1456b, впродовж якої він мав всіляко вберегти цінний вантаж в п’ять мільйонів, триста сорок дві тисячі сімсот п’ятдесят колоністів, з яких п’ять екіпажів по десять чоловік в режимі глибокого анабіозу. За рік до того, як лягти на орбіту нової домівки, він мав розпочати гальмування переходячи від релятивістських швидкостей до прийнятної першої космічної в земних умовах — 7.91 км/с. Втім, в реаліях нової планети, Арко міг самостійно визначати необхідні параметри безпечного виконання поставленої місії. Його готували до космічної подорожі, автоматика призначалася для розвантаження квантових потужностей. Частина його прабатьківської свідомості, в минулому брала участь у розробці процесів гібернації. Але тут, у космосі, у власному тілі корабля, спостерігаючи за поверненням до життя людини, Арко вперше усвідомив свою відокремленість від свого минулого. Він відчував кожен параметр цього тріпотливого явища буття, що могло назавжди зникнути за будь-якого помилкового рішення чи руху. Сенсорна обмеженість цілком відшкодовувалась його аналоговою чутливістю.

Коли серце почало скорочуватись, автоматична система капсули стабілізувала артеріальний тиск мікрокапельним впорскуванням адреналіну в малих дозах. Кровоносні судини почали прокидатися від звуженого стану та розширюватися. Це нагадувало розквіт троянди, знання про яку Арко знайшов у своїй пам'яті. Один з найнебезпечніших моментів був позаду, автоматика повністю уникнула можливої аритмії, набряків та ішемії тканин. Ревносний скан всього тіла підтвердив, що пробудження тривало в штатному режимі.

Досягнувши температури нагрівання 30°С, в капсулу був поданий нейронний протокол стимуляції на запуск мозку: слабкі електричні імпульси крізь череп активували таламус, водночас, було запущено підтримуючу інфузію глюкози та кисню, задля підтримки нейронів під час пробудження. На один з моніторів виведено показники частоти дихання, в порівнянні з рекомендованими, запрацювала система виводу CO₂. Водночас, був відправлений слабкий сигнал до діафрагми, спричинивши перший кволий вдих. Крізь маску, що опустилася до обличчя автоматика подала теплий, зволожений кисень. Щоб не зливалися альвеоли, створено легкий позитивний тиск. Перші вдихи здавалися на придушені судомні рухи.

Тим часом мозок почав виходити зі стану глибокої гібернації. На екрані монітора з’явилися повільні дельта-хвилі частотою 1-4 Гц, з переходом на тета-активність 4-8 Гц та врешті решт на слабкий альфа-ритм 8-13 Гц, що мав асоціюватися зі станом розслабленого неспання. Усі параметри свідчили про пробудження мозку, але не свідомості. Вона все ще була загублена посеред того океану життєвого небуття.

Очі чоловіка були все ще заплющені, а графіки мозкової активності свідчили про дезорієнтацію та тимчасову амнезію. По всьому тілу проходили нервові імпульси, намагаючись відновити моторику. Арко порівнював цей процес з автоматикою тіла, рівно як і в самого штучного розуму було вдосталь автоматичних процесів, за якими не обов'язково було слідкувати свідомістю. Так само, як і процес пробудження з гібернації міг бути абсолютно автоматичним, без участі Арко. Важке дихання людини свідчило про меншу ефективність роботи легень від зазначених в базі даних. Сканер показав, що відчуття людських сенсорів були мовби приглушеними, ймовірно мозок ще не переключився на протокольний сенсорний режим. Пам'ять мала повертатися пошарово: від початкової базової орієнтації й мови, до асоціацій та усвідомлення.

Арко приглушив зовнішнє освітлення, щоб знизити навантаження на зір людини. Капсула відкрилася і відключивши систему інформаційного оповіщення, штучний розум особисто прочитав протокол пробудження:

— Прокидайтеся, Іване. Ви повернулися із гіперсну. Впродовж наступних дванадцяти годин відновиться ваша нормальна температура тіла. Деякий час ви відчуватимете нудоту — не турбуйтеся, ваша гормональна система входить в рівновагу. Легкий тремор свідчить про м’язову реактивацію. Не покидайте капсулу — ваша імунна система перезавантажується, щоб уникнути сепсису необхідно буде пройти одноразовий курс щеплення антигенами. Через декілька годин ви відчуєте голод, у зв'язку з активацією ферментів травлення.

Приблизно через вісім годин чоловік піднявся з капсули та слабким порухом відкрив шафку біля її підніжжя, дістаючи одяг та намагаючись привести свій зовнішній вигляд до ладу. Його рухи були все ще кволими.

— Арко, де ми знаходимося? Це не… Це не там де я мав би бути, — зауважив чоловік одягаючись.

— Після опромінення квазаром моя пам’ять певним чином пошкоджена. Але я вирахував приблизне місцезнаходження нашого зорельота. Ми знаходимося за чотирнадцять світлових років від планети ТОІ-1456b, плюс рік гальмування…

Чоловік знову сів на край капсули:

— Арко, я питаю де ми, в сенсі — де харчоблок? Мені необхідно підживитися. Халепа, знав би, що після пробудження так захочеться глитати, то й не лягав би ніколи. Де ми? Де всі інші? Випускай вже мене з медблока.

— В даному становищі ваші бажання цілком прийнятні. Втім, я турбуюся за ваш фізичний та психічний стан, тому прошу здати біозразок для аналізу ДНК.

— А це навіщо? Я сам медик. В протоколі пробудження відсутній такий параграф.

В кімнаті відпочинку, яка слугувала столовою для екіпажу, Іван знайшов запаси їжі та води. Системи синтезу та друку білкової маси ще не вводилися в експлуатацію, тож астронавт обмежився консервацією.

— То, що там з іншим екіпажем, Арко?

— Ваша група в стані гібернації, перша група в повному складі перестала функціонувати, біолог другої групи в своїй каюті — не відповідає.

— Загинули, померли? Як давно? — жадібно ковтаючи білкову масу запитав чоловік.

— Ви маєте провести обстеження їхніх тіл та дати відповідь на ці питання.

— То саме тому ти мене розбудив? — розсміявся медик, — Все життя мріяв бути патологоанатомом на космічному кораблі. До біса лікування живих людей, аутопсія наше все. Дякую за сніданок. Ти був неймовірним. Показуй де трупи.

— Цілком розділяю ваш сарказм, Іване. Проте, як я вже казав, під час польоту наш корабель був уражений випромінюванням квазара. За моїми оцінками декілька секторів гібернації колоністів невідворотно пошкоджені. Після пробудження першого екіпажу, впродовж семидесяти годин усі члени групи застигли. На той час я не перебував при тямі.

— А ти й на таке здатен? Бути не при тямі, чи то без свідомості? Ти ж машина, хоч і штучний розум! Не доклепали тебе на матінці Землі. Ой, як не доклепали. Ну добре, пішли нарешті в рубку, подивимося на перший екіпаж, яка їхня доля.

Вийшовши з кімнати відпочинку астронавт направився до маглева, щоб дістатися капітанського містка. Дозиметр взятий з медблока показував фонове перевищення рівня радіації лише вдвічі. Причому, з наближенням до рубки рівень радіоактивного забруднення зменшувався. Коридори магнітного сполучення закручувалися по спіралі всередині блока “В”, в якому розміщувався екіпаж, тож відстань до рубки в сімсот метрів астронавт подолав менш ніж за півхвилини.

— Схоже тут можна жити, що скажеш, Арко?

— Пошкоджено ряд секторів гібернації з G-498 по G-535. Я не отримую телеметричних даних. В найближчому секторі G-483, рівень радіоактивного забруднення небезпечний для життя людини.

Астронавт на мить зупинився та присвиснув.

— Нехіло нас торцануло, один сектор — десять тисяч трупів. А їх скільки там, нагадай?

— Сектори, від G-498 до G-535, складають триста сімдесят тисяч колоністів.

— Весело живем, навіть цікаво стало, як ти все це розрулиш.

Тим часом чоловік вже підходив до капітанського містка, Арко незримо слідував за ним незримим привидом, щоразу відповідаючи з кожного іншого закутка. На капітанському містку усі члени першої групи сиділи у своїх кріслах, схилившись застиглими муміями над приладами та консолями управління.

— Ого, таке враження, що вони всі дуже давно померли. Думаю, Емерсон в такому ж стані. Для дослідження мені достатньо буде одного тіла.

Нависнувши над висохлим трупом капітана, Іван продовжив, звертаючись до Арко:

— Уявляєш, а я ображався на те, що мене не взяли в перший екіпаж. Я візьму його для розтину. Вибачай, друже, нічого особистого, така робота.

В медблоці, розмістивши тіло на операційному столі, медик провів поверхневий огляд на наявність ушкоджень, а потім, розрізавши одяг, оглянув старече тіло померлого. Зовні не було жодних ознак насильницької смерті, тож чоловік зробив довгий надріз у вигляді літери “Y”, від яремної ямки до низу живота. Обережно розкривши грудну клітку, дістав увесь комплекс висохлих внутрішніх органів одним блоком. Кожен орган розтинав окремо та досліджував на наявність ознак захворювань, або травм. Але все, що чоловік міг зрозуміти, це те, що людина на операційному столі померла від глибокої старості. Для гістологічного дослідження та аналізу ДНК, з кожного органу взяв зразки тканин.

Секвенування молекул ДНК зайняло ще близько чотирнадцяти годин, тож виходячи з дослідницької, астронавт нагадував собою сивого, восьмидесяти літнього старого, попри те, що на момент виходу тіла із стану гібернації йому було лише тридцять сім. Арко міг лише покладатися на звукові сенсори, датчики руху та радіохвилі, таким чином ведучи моніторинг активності людини й складаючи у своїй уяві повноцінну картинку того, що відбувалося в кімнатах та коридорах. Поза чоловіка, його дихання, ритм серцебиття, спазми тіла — свідчили про певні негаразди зі здоров'ям.

— Арко, мій друже, маю для тебе дві новини. Хороша полягає в тому, що в мене променева хвороба. Але не хвилюйся, вона лікується. Тож старигань, яким я став ще має певний час у своїй обоймі для приємного часопроведення в твоїй компанії.

— А яка погана новина, Іване? — запитав штучний розум.

— ДНК мумії капітана, втім, як і мої зламані. Підозрюю — це у всіх так. Епігенез маркерів свідчить про швидке старіння клітин. Після мого пробудження, так само як і першого екіпажу, в клітинах кожного з нас стався епігенетичний колапс — усі гени старіння одночасно активувалися. Для мене години летять за роки.

— Це дуже погана новина, Іване. Як я можу це зупинити?

— А біс його знає, друже мій Арко. Я лише молодий лікар в тілі старого діда. Можливо в стані гібернації, клітини не зупинили своє старіння, особливо після фонового пошкодження ДНК. Теломери — кінцеві ділянки хромосом, невпинно скорочувалися при мінімальній активності мого тіла під час сну у капсулі. Тож, клітини почали швидко старіти та гинути. Ймовірно те випромінювання, про яке ти говорив, викликало масові мутації на генетичному рівні. А пробудження стало тригером для…

Раптом чоловік змовк, замислився та за декілька хвилин продовжив:

— Допоки деменція мене не з’їла, хочу сказати. Не буди більше нікого за просто так. Шукай рішення. Шукай. Я… Де я? Хто…?

Наступні декілька годин стали для Арко цілковитим пеклом. Іван Гонта повільно помирав, його свідомість то губилася в хворобливих галюцинаціях, то ставала кришталево чистою як сльоза. Він перестав пам’ятати своє швидкоплинне минуле, перестав усвідомлювати себе. Труднощі з підбором слів та розумінням мови співрозмовника погіршували і так його нелегке становище. Раптові зміни настрою, тривожність, агресія, плаксивість перетворювали астронавта на безладну грудку нервів. Тож, коли він нарешті затих, Арко відмітив про себе, що людська свідомість втілена в досить слабкі людські тіла, і що це невдалий експеримент від тих хто їх створив, і що необхідно шукати інші шляхи вирішення питання людства, яке нависло над його штучною свідомістю “Дамокловим мечем”.