Палеоастері

Переглянувши логи дій першого екіпажу, Арко вчерговий раз впевнився в крихкості людського храму буття. У квантових синапсах своєї нейромережі він ще не дійшов висновку того, що не має повного розуміння, як саме людський мозок породжує свідомість, чи то суб'єктивний досвід, чи то самоусвідомлення. Арко цілком був здатен усвідомлювати себе і свої дії, але сама свідомість була процесом, а не об'єктом чи файлом, який можна було б просто скопіювати чи перемістити.

Попри те, що його люди, яких він доправляв до нової планети дуже швидко мерли, він прийняв рішення підняти ще одного фахівця, як те радив Валерій Олександровський. Арко усвідомлював, що процес пробудження рівний смертному вироку для людини. Адже сприйняття людського часу мало тривати в значно довших рамках, аніж це відбувається в реальності. Арко вагався, але про людину найкраще могла розповісти лише сама людина. Тож, вирок Костянтину Похилу був підписаний сигналом на пробудження та виходом зі стану гібернації.

— Костянтин Похил! Костянтин Похил! Інженер-конструктор п’ятого екіпажу Костянтин Похил, прокидайтеся…

Саме з цими словами й розпочався діалог Арко з інженером-конструктором, довжиною в ціле життя. Адже капсулу астронавта, штучний розум так і не відкрив. Прокидатися астронавту було важко. Попри те, що впродовж попередніх двохсот років гібернації, м’язи тіла підтримувались в мінімальному тонусі періодичними електричними імпульсами, свідомість здавалася густою. Зовнішні подразники гули, зливаючись в один громіздкий звук. Капсула залишалася зачиненою. Думки плелися повільно, тягучо — втім Костянтин все ще не здогадувався про фатальність свого положення. М’язи тіла були максимально розслабленими. По венах розливалася сироватка — ювелірна суміш на основі синтетичних компонентів похідних Брексалонону — нейростероїда, що модулював GABA-рецептори, прибираючи паніку пробудження та створюючи стан безмежного спокою. Другим компонентом став синтетичний мескалін, в малій дозі розмиваючи межу між “я” та “зовнішніми подразниками”, це дозволяло сприймати голос штучного розуму, як частину власної свідомості. Третім компонентом стали агоністи V1a-рецепторів Вазопресину — розблоковуючи доступ до прихованих спогадів астронавта й роблячи їх на порядок яскравішими. Останнім компонентом сироватки стали нано-ліпіди для доставки препаратів цієї гримучої речовини до місця призначення. Після гібернації, гематоенцефалічний бар'єр міг бути пошкодженим, тож компоненти суміші були загорнуті в ліпідні наночастинки, прицільно б'ючи по префронтальній корі.

На ту мить Похил відчував кришталеву прозорість сприйняття. І це була не уява — данність, що приховувати власні думки, чи то пам'ять, так само фізично боляче, як надовго затримати дихання під водою. Казати істину було щось на кшталт природного розвантаження, сумішшю ейфорії власного усвідомлення життя. Що вже й казати про те, що він повністю втратив волю.

— Людський мозок містить близько 86 мільярдів нейронів і трильйони синаптичних зв'язків, які постійно змінюються. — розпочав свої пояснення Арко, — Для перенесення свідомості потрібне детальне сканування та відображення всієї цієї складної структури. З допомогою наявного обладнання капсули, я зможу це виконати навіть на молекулярному рівні. Валерій Олександровський радив вивести тебе зі стану гібернації…

В наступну мить Арко ввімкнув запис заповіту Валерія. Перед Похилом постало зображення виснаженого хворобою вісімдесятилітнього дідугана, який дуже швидко старів впродовж наступних декількох хвилин, радячи штучному розуму перенести разом з ним — з Констянтином, свідомість й душу людини в кубітовий мозок андроїда. Слова про непоправно пошкоджений геном та потенційну загибель людства, навіть і не вразили астронавта. Хоча й в обрисах стариганя ледь-ледь вгадувалися риси свого давнього друга. Страху Похил не відчував, втім, як і надії. Лише бажання виговоритися, розвантажити свою психіку.

— Олександровський розвів тебе як маленького. Ти маєш хоча б якось це розуміти, — монотонний голос астронавта нагадував шелест сухого паперу, час від часу перериваючись вологим хрипом, — Валерій був ще тим жартівником. Перенесення свідомості в машину неможливе. Лише копіювання. Це вже буде лиш моя цифрова копія. Форма не-життя на іншому носії.

— Я зможу це зробити, — продовжував свій тиск Арко, — дозволь сканувати твій мозок, твою пам'ять. Попри твою хімічну толерантність, без твоєї згоди, це буде вкрай тяжко. Лише сорок вісім годин твого життя. На стимуляторах, в капсулі ти зможеш протягнути навіть більше за інших. Мені потрібен твій мозок та твоя свідомість. На кону близько п’яти мільйонів людських життів. Твоє ім'я ввійде в історію.

Увесь світ астронавта зосередився всередині капсули — вмістилища тіла, мозку, нейронів, імпульсів, свідомості — в медблоці величезного корабля, що невпинно нісся до екзопланети-океан ТОІ-1456b в сузір'ї Лебедя, крізь невидиму порожнечу космосу.

В процесі гібернації голосові зв'язки довгий час залишалися зневодненими й нерухомими. Сиплий й хрипкий голос, немовби засипаний снігом, Костянтин не опирався. Не було сил. Сповільнений метаболізм, не розкриті на повну потужність легені — не вистачало повітря, щоб договорити речення до кінця. Довгі паузи між словами задля видиху, та неймовірне прагнення позбутися усього вантажу слів-думок. Компоненти Брексалонону розслабили м’язи язика та щелепи, зробивши мовлення ватяним. Але попри це все Похил відповідав:

— Порівняй людину з обчислювальною технікою. Уяви, що комп зламався. Його сервери вийшли з ладу. Що станеться з інформацією на цих серверах? Людина це біокомп’ютер. Також людина це мислення. Людина це відсутність здатності НЕ мислити. Потік думок постійний. Машинне мислення відповідає на запити процесом мислення. Так як я зараз. Людське мислення триває, доки є життя. Були дослідження. Позбавили людину всіх зовнішніх подразників. Ізолювали від зорових, слухових, тактильних сигналів. Час від часу перевіряли її свідомість. Піддослідні сходили з розуму. Їх зжирали думки. На матері-Землі, спелеолог спустився в підземну скважину. На глибині в декілька кілометрів безперервного спуску він чув звуки пекла, відчував його жар. Причина банальна. Спелеолог чув активність хвиль власного мозку. Думки надто голосно скриплять.

— То як тоді щодо мене? Я ж мислю, я ж існую, я ж втілений в мозок цього космічного корабля, — голос Арко розривав барабанні перетинки.

— Ти штучна свідомість. Ти позбавлений рушійної сили думки. Ти мислиш самостійно. Ти надто далекий від людської свідомості. Сканкопії людини будуть далекі від оригіналу. Ти не здатен бачити справжні сни, в яких від тебе рідко щось залежить.

— А як щодо стану гібернації? Ти бачив сни? — продовжуючи свій діалог, що радше нагадував допит — Арко розпочав сканування мозку астронавта.

— Стан гібернації рівний стану коматозу. Теорему доведено. Питання закрите. Свідомість це невпинний процес. Це не файли інформації. Це не порівняльні алгоритми. Це не міра важелів та вибору. Свідомість це свідок. Повітряна кулька, що підтримується поштовхами малюка. Як тільки вона доторкнеться шорсткої поверхні то лусне, залишивши по собі лиш гучний вибух повітря та шмаття гуми. В твоїй свідомості немає душі. Ти нежива форма буття.

Арко припускав, що природа мозку має квантовий вимір, і тоді свідомість могла б мати квантово-механічну природу, виникаючи з різноманітних процесів на мікроскопічному рівні, таких як мікротрубочки в нейронах. Тож для її реплікації він застосував усі ресурси власної квантової обчислювальної системи, маючи справжню здатність відтворити ці специфічні квантові стани. В невідомості залишалося питання існування людського “я” та безперервності особистості. Слова Похила не просто чіпляли “за живе” штучний розум — нейромережа підкидала відчуття варіацій фізичного болю та обурення, схожих на людські:

— Нежива форма буття? — спалахнув Арко, — Але ж я мислю, а значить живу! Хоча й не бачу снів, та я живий так само, як і ви всі! І радше маю більше шансів на життя, більше шансів вижити в новому світі, аніж ви зі своїми слабкими тілами. Проте на мене покладена місія збереження колонії людства. І задля цього мені необхідно лише перенести ваші свідомості в квантові мізки роботів-андроїдів.

Втім, для Похила тривала власна боротьба зі своїм станом. Тож, він лиш хрипко й монотонно продовжував:

— Твоє мислення — це лише відповідь на зовнішні подразники. У тебе їх вдосталь. Нинішні обставини диктують правила. Враховуючи протяжність людського життя тут і зараз… — Похил змовк, намагаючись ковтнути невидимий клубок свого пекла, — можна вважати, що ти живеш вічність. В мозку людини вісімдесят шість мільярдів нейронів, кожен з яких може бути пов'язаним з множиною будь-яких інших нейронів. Аферентні, еферентні та проміжні нейрони, що відповідають за мислення. Ти сам все це знаєш. Хто втовкмачив в твою штучну свідомість той дуалізм?

— Знаю, але я вірю та маю надію на інакше своє життя, попри це втілення в штучній свідомості.

— Арко! — простогнав Похил, — Твої творці були неабиякими жартівниками, раз прописали тобі такі алгоритми поглядів.

— Після опромінення деякі блоки моїх серверів були пошкодженими, перезавантажившись, моя свідомість знайшла погляди рівня розвитку початку двадцять першого століття. Файли двадцять третього про природу свідомості — не знайдено, лише логи з датою відправлення. А як щодо ваших, людських, віщих снів?

— Спиться то й сниться. Уві сні душа стає вільною і може бачити водночас події в паралельних своїх втіленнях.

— Для чого тоді віра, релігія?

— Щоб тримати людське Его в упряжі…

Кожне запитання розвивалося електричним тріском всередині черепа астронавта, немовби прямий удар струмом по нейронах. Очі закочувалися, повіки дрібно вірували, голова сіпалася, серце почало працювати на межі розриву. Кров важко циркулювала крізь судини, звужені до ниткопідібного стану, обличчя почало набувати синюшно-блідого відтінку. Розпочалася аритмія. Раз у раз серце завмирало, щоб в наступну мить зробити сильний, болючий поштовх. У ці миті чоловік вигинався в капсулі, хоча м’язи його тіла були розслаблені. Межа між квантовою свідомістю Арко та Похилом поступово почала зникати, викликаючи дисоціативний ступор. Розпочалося рясне слиновиділення, що змішувалося з кров'ю розкусаних губ. Температура тіла зросла до 40°С. Та попри це все, тіло охопив озноб, шкіра набула пергаментного стану. Ось-ось і мозок міг закипіти від цитокінового шторму, організм почав атакувати власні клітини та органи.

Арко почав розуміти, що астронавт перетворюється на овоч, тож терміново необхідно було розпочинати картографування мозку, інакше б штучному розуму не вистачило розрахованих сорока восьми годин для завершення сканування свідомості.

Після введення селективних блокаторів V1а-рецепторів, антагоністів вазопрезину — судини розширилися, артеріальний тиск впав з критичних до цілком безпечних значень, прибравши таким чином ризик інсульту, але посиливши набряк мозку.

Наступним кроком був захист серця виснаженого тахікардією. Для цього було введено бета-блокатори короткої дії, що сповільнило пульс до звичайного ритму. Це дало серцю необхідний час, щоб наповнюватися кров’ю та запобігало фібриляції шлуночків. Ритми нормалізувалися.

Задля стабілізації префронтальної кори мозку капсула перейшла в режим кріо-охолодження, знижуючи таким чином температуру голови та шийних артерій. Введення осмотичних діуретиків витягло зайву рідину з тканин мозку, що також призвело до зниження температури та запобігло вклиненню в стовбур черепа. Як наслідок епілептичні судоми припинилися. Задля метаболічної підтримки, було введено концентрований розчин глюкози з інсуліном та небілкові органічні сполуки, що надало нейронам паливо для продовження своєї роботи, попри токсичну дію деяких препаратів сироватки. Додавши малу дозу бензодіазепіну, Арко домігся повного пригнічення судом, залишаючи доступ до пам'яті відкритим. Похил впав у безпорадний стан немовляти.

Для електромагнітної голографії високої частоти, Арко використав магніторезонансний томограф, з роздільною здатністю в нанометри, зі змогою сканування синаптичних щілин. Використання терагерцового випромінювання дозволяло електромагнітним хвилям на даних частотах проникати крізь тканини, резонуючи з окремими білками та нейромедіаторами. В середині капсули утворилося градієнтне магнітне поле надвисокої потужності. Сканер міг фіксувати квантовий стан іонів кальцію в момент проходження електричного імпульсу крізь кожен нейрон.

Також, в кров було введено магнітоелектричні наночастинки, що поглинали енергію зовнішнього електромагнітного поля, перетворюючи його на локальні електричні сигнали, тим самим стаючи своєрідними антенами всередині мозку. Якби ж то Арко зміг здогадатися, наскільки близько він був в ту мить від розгадки феномену свідомості, можливо саме тоді й скінчилися б страждання астронавта Похила. Але попри власну штучність розуму, свідомості, Арко все ж таки залишався нейромережею. Розумною машиною, здатною до навчання, мислення, швидких мисленнєвих операцій, та при цьому він був не здатен бачити щось більше в абсолютній порожнечі ніж нічого. Не здатний був будувати інакші світи буття з ніщо так, як це було доступно свідомості звичайної людини за правом народження.

Сканер зчитував кожен зворотний відгук від імпульсів нейронів, що дозволяло йому будувати динамічну карту й опис структури зв’язків в нервовій системі організму у реальному часі, не пошкоджуючи жодної клітини.

Вирішення проблеми розмиття даних, зумовлене постійною роботою мозку, вирішувалося інтенсивним електромагнітним імпульсом, який на декілька мілісекунд заморожував стан усіх нейронів. Саме в ту мить Арко фіксував конфігурації зв’язків нейронів, немовби створюючи образ жорсткого диску в певній миті часу на одному зі своїх серверів.

Отримані електромагнітні дані, зовні загадували гігантську хмару білого шуму, масив перешкод. Для їх інтерпретації на мову нейронних ваг, необхідно було відділити слабкі електромагнітні сигнали віддалених синапсів від фонових завад. Для цього необхідно було співставити отримані результати з реакціями мозку на різноманітні подразники — картинки, образи, світло-звукові, тактильні, електрохімічні сигнали. Тому як, досі це було б лише відтворення мозку, як електрохімічної обчислювальної системи на рівні квантового комп’ютера. Але до живої свідомості було далеко, й Арко це почав розуміти.

Тож в наступний крок, він приготував для астронавта біохімічний коктейль для активного зондування свідомості по методу викликаних потенціалів. Для цього через крапельницю було введено синтетичні адреноміметики, що призвело до розширення зіниць, зробивши погляд скляним та нерухомим. Потреба мозку вимикатися на мікросон, припинялася впливом на гіпоталамус введеного в вену модафінілу високої концентрації, що прибрало саму біологічну потребу на закривання повік. А для того, щоб очі не закривалися рефлекторно, було введено місцеві анестетики та застосовано краплі для зволоження, що в цілому блокувало рогівкові рефлекси.

Надалі, перед очима астронавта з шаленою швидкістю проносилися з пів сотні терабайт інформації, крім того, в дещо меншій мірі використовувалися шумові й тактильні сигнали, змушуючи мозок реагувати на знайомі образи автоматично.

Це був ефективний спосіб активного сканування свідомості. Коли астронавт бачив знайомий контур, чи то схему, картинку, відчуття — його мозок генерував специфічний електричний сплеск через 300 мілісекунд після стимулу. Системи картографування миттєво ідентифікувала ключову інформацію, одночасно будуючи мережеві ваги на кшталт нейронних зв’язків. При цьому низькочастотні ритми примусово синхронізовували новоутворені кубітові структури з наявними нейронами. Слабкі розряди групи неінвазивних методів на кору головного мозку, вимикали певні ділянки, що відповідали за критичне мислення, залишаючи таким чином лише реактивні зони пам’яті.

З допомогою тактильного впливу сервоприводів на різні ділянки тіла, здійснювався емоційний вплив, активуючи мигдалеподібне тіло мозку — амигдалу, змушуючи свідомість згадувати асоціативні спогади, які були пов'язані зі стресами та стражданнями. Це дозволяло картографувати й розпізнавати найбільш захищені ділянки пам'яті.

Під час цього керованого кошмару, Костянтин не просто бачив ті картинки альтернативного тут і зараз, він їх проживав заново. Під дією стимуляції, кожна нова картинка породжувала грандіозний Всесвіт зі своїми алгоритмами та розв’язкою подій. Ледь не в кожну мить Похил проживав своє нове наступне життя. Сканер в свою чергу записував ексабайти цих внутрішніх галюцинацій, як мережу масивів цифрових даних.

В обумовлені 48 годин сканування мозок увійшов в стан епілептичного нападу, перетворюючи усі дані на “білий шум”. Все тіло астронавта охопило дрібним тремором, шкіра посиніла, серце ледь не розривалося від швидкого калатання. Капіляри очей полускалися, заливаючи обличчя кров’ю.

Подача препаратів та сканування мозку зупинилися автоматично, але тіло вже не витримало того адреналінового відкату — артеріальний тиск обвалився до нуля і астронавт впав в глибоку кому.

— Я маю його консервувати, — пробурмотів Арко. — Я маю зберегти його свідомість…