Моральний лабіринт

Двері рвучко відчинилися, почулись важкі кроки.

— Вибачте, що так довго, у відділку переполох, — сказав інспектор Будай.

— Сподіваюся, ґвалт не марний, — мер Криптена опустився в шкіряне крісло і дістав із скриньки сигару. — Знайшли лігво мерзотників?

Посмішка на обличчі інспектора зів’яла:

— Ми допитали затриманих, але не змогли добути жодної зачіпки.

— Думаєте, їх залякали? Підкупили?

— Думаю, вони справді нічого не знають.

— Звідки така впевненість? — насупився мер.

— Більшу частину свого життя я займаюся тим, що вилучаю у людей відомості, які вони воліли б приховати. Я можу відрізнити, коли людина бреше, а коли їй справді нема чого сказати.

— Але хоч щось ці пройдисвіти видали? Хто постачав їм морфій?

— Вони забирали партію у сховку, про який повідомляв наймач.

— Отже, якщо знайти того, хто їх найняв, можна розворушити гніздо?

— Такий був план, але він не спрацював. Продавець не зміг вивести нас на наймача. Можливо, зараз той виконує іншу роботу, чи прихований у заметі до весни. Щоразу, коли ми ловимо торговця, слід обривається.

Лорд Шпотт набрав у рот диму і відкинувся на спинку крісла.

— А що наш новий друг? Давно бачились?

— Три дні тому. Виглядає гірше за небіжчика. Якщо він і купує морфій, то для себе.

— Я отримав телеграму з Королівського університету, — сказав мер, роздивляючись кінчик сигари. — Професора медицини Маровайдена у жовтні звільнено з посади.

— Саме тоді він з’явився в Криптені. Виходить, він збрехав?

— Виходить. Хоча, зажадай ми від нього пояснень, він закидав би нас вигадками про те, що все це прикриття для його надсекретного завдання. А що розповів Терморт?

— Зізнався, що купував морфій, вивів нас на продавця, але більшого ми не досягли.

— Ви бачили, як він приходив до Маровайдена?

— Він приніс мішок із невідомим вмістом і натомість отримав купу грошей.

— Як він це пояснив?

— Сказав, що Маровайден платить пів флорину за фунт вербової кори.

Мер насупився.

— Я теж здивувався, — продовжив інспектор Будай, — але його слова підтвердили понад десяток людей. Деякі з них непогано заробили на чудасії Маровайдена.

— Це неприйнятно, — відрізав мер.

— Я розумію…

— Ні, не розумієте! — мер не кричав, але його голос все одно пробивав наскрізь. — Влітку вибори. До того часу ми повинні розібратися з бандою торговців морфієм!

— На вашому рахунку чимало заслуг перед містом…

— Люди мають дуже коротку пам’ять, інспекторе. Не забудемо й загальну любов тицяти когось носом у його невдачі. Підпільна торгівля буде обговорюваною темою перед виборами, і мені потрібно, щоб про це говорили у позитивному ключі.

— Мої люди роблять усе можливе, але супротивник обережний.

— Може нам слід змінити тактику?

Лорд Шпотт видихнув дим, пильно дивлячись інспектору в очі.

— Хто, на вашу думку, стоїть за цим? — спитав він. — Що за людина? Яке місце у суспільстві він займає?

— Звичайна зграя зловмисників, — обережно відповів інспектор, — після заборони на морфій знайшла б інший спосіб збагатитися. Але ці тримаються за свою оборудку з дивовижною впертістю, і, треба визнати, з чималим успіхом. Схоже, вони професіонали, добре знайомі з препаратами, можливо, серед них є хіміки або лікарі. Після вилучення морфію масштаб їхньої діяльності майже не зменшився. З цього можна зробити висновок, що вони були готові до такого ходу з нашого боку. Не виключено, що хтось застеріг їх, коли закон був на розгляді. Нарешті, вони володіють чималими коштами. Дуже ймовірно, що під їхній вплив потрапила заможна людина.

— Згоден, — кивнув мер, — подібну авантюру не провернути без серйозних грошових витрат. Тут замішаний товстосум, і я пропоную цим скористатися.

Інспектор подався вперед.

— Яким чином?

— Ми влаштуємо обшуки у багатіїв.

— У нас немає підстав!

— Ми не маємо часу виносити поправки на розгляд. Ви знаєте мене майже тридцять років, інспекторе, невже ви думаєте, що мені це приносить задоволення? Але інакше ми втратимо місто, розумієте?

— Це незаконно!

— Скільки шакалів блукає околицями, чекаючи на можливість розтягнути останні багатства Криптена! Варто дати слабину, і вони посадять свою людину в Ратушу, — і за рік тут не залишиться нічого, окрім висушених боліт. Скільки протягне місто без експорту цілющих рослин? Невже тисячі зруйнованих життів коштують менше, ніж уражена гордість кількох багатіїв?

— Ображені багатії — не найкращий електорат, — зауважив інспектор. — Якщо ми будемо вламуватись до них у будинки…

— Мій друже! — посміхнувся лорд Шпотт. — Я вражений, наскільки необізнаним у питаннях політики може бути досвідчений детектив. Зрозуміло, ми не вриватимемося в будинки. Ми змусимо їх запросити нас.

— Яким чином?

— Ми опублікуємо статтю, що поліція отримала докази, ніби у справі з морфієм замішаний хтось із аристократії. І скажемо, що один із найшанованіших мешканців, піддавшись благородному позиву та почуттю патріотичного обов’язку, запросив поліцейських обшукати свій будинок, щоб допомогти розслідуванню.

— Думаєте, це спрацює?

— Залежить від того, наскільки переконливий твір вигадає редактор, — відповів мер. — Головне більше напирати на патріотизм і на те, що невинним нічого боятися. Спочатку ми підемо до тих, хто досить наївний, щоб купитися на цю історію, потім — до більш незговірливих — чим більше обшуків ми проведемо, тим важче буде нам відмовити.

— Але за цей час злочинець може знищити докази.

— Тому ви встановите стеження за кожним маєтком вже зараз. Достатньо одного-двох людей у цивільному. Нехай спостерігають, перекинуться парою слів із прислугою. Навіть якщо не вдасться спіймати негідника на гарячому, ми хоча б знатимемо, в який бік копати.

— З кого почнемо? — запитав Будай.

— Я думаю використати писаку Вурденстрома. З цим жовчним старим була б купа проблем. Я запропоную йому підіграти нам, а в обмін ми не будемо ритися в його запорошених кімнатах.

— А якщо він злочинець?

— Буде вам! Хто б не придумав цю схему, уяви йому не бракує, чого не скажеш про нашого любого графомана.

* * *

Йоганн тупцював по снігу, рятуючись від холоду. Вітер на секунду розігнав хмари, тьмяне світло зірок впало на похилившийся будинок — і вулицю знов заповнила цілковита темрява.

Йоганну був потрібен новий піддослідний, сильніший і молодший. Він вибрав Оффера тому що не хотів ризикувати життям того, хто ще не стоїть на краю могили. Схоже, нещасний старий був приречений у будь-якому разі.

Кілька днів Йоганн тинявся серед волоцюг, що жили в халупах біля маєтка. Укутавшись в пошарпане пальто, у дірявій шапці, натягнутій на очі, прикривши обличчя шарфом, він блукав поміж безхатьками, вдивлявся в їхні обличчя, спостерігав за їхніми рухами та поведінкою. Навіть ті, хто був ненабагато старший за Йоганна, виглядали старезними дідами. Багато хто доживав останні дні, але зараз він не мав змоги їм допомогти.

— Нарешті! — з натиском прошепотів Йоганн, коли за спиною хруснув сніг. — Я вже задубів тебе чекати, Холтеку!

— Домовлялися після опівночі, — відповів йому хрипкий голос.

Йоганн обернувся. Невисокий темний силует наближався до нього.

— Ти мішок приніс?

Холтек дістав щось з-під куртки.

— Вистачить?

— Сподіваюся. Там добра стільки, що в ньому й потонути недовго.

Навіть у темряві Йоганн помітив, як сірі очі Холтека зблиснули.

— То куди ми йдемо? — спитав він.

— Та ми вже, вважай, прийшли, — Йоганн кивком вказав на свій маєток.

— Туди?! — Холтек зіщулився. — Ти в своєму розумі? Нас миттю схоплять!

— Не схоплять. Там двоє старих і дивак приїжджий. Вони вже сплять.

Холтек дивився на прихований у мороці будинок.

— Ти не казав, що ми підемо грабувати маєток!

— Боявся, що ти злякаєшся, — відповів Йоганн.

— Я на шибеницю не поспішаю, знаєш.

— Кажу ж, ніхто нас не зловить. Та й що по дрібних халупах нишпорити? Я мішок просив не для того, щоб недоїдки складати.

Холтек сумнівався, Йоганн не тиснув.

— Один раз змотаємось — і зможемо дозволити собі нове життя, — сказав він.

— А як ми туди заліземо? — нарешті спитав Холтек.

— Була у мене там халтурка, — сказав Йоганн. — Кілька днів тому. Двері їм у підвалі лагодив. Я будь-якої миті можу туди зайти і вийти, а ніхто й не помітить.

— Що ж ти досі туди не заліз?

— Треба, щоби хтось чатував. Хтозна, що може статися, а я не хочу проґавити ласий шматочок.

Холтек обережно глянув на будинок.

— Я кілька днів видивлявся собі когось на допомогу, але тут одні шмаркачі. За очі товстосумів поносять на чому світ стоїть, а як випадає шанс піти взяти своє — сміливості вистачає тільки по кущах розбігтися. Думав, ти хоробріший будеш.

Холтек різко обернувся, глянув Йоганну в очі.

— Можеш не сумніватися, — сказав він, сплюнувши. — Тільки не найкращого помічника ти собі знайшов. Ось! — він змахнув правою рукою, плече здійнялося вгору, а передпліччя лише хитнулося. — З такою рукою я багато не понесу!

Йоганн дивився на руку, немов побачив блискучий рубін у калюжі багна.

— Як це сталося? — спитав він.

— А біс його знає. Минулої зими перетримав її на морозі, мабуть. Напухла, що твій гарбуз, тільки червона була, як бурякова юшка. Я вже думав усе, за цю руку смерть мене в могилу й потягне. А ні, поболіла — і знову як раніше стала. Тільки не слухається тепер. Бовтається без діла, ще й ниє весь день. Духу не вистачає її відтяти.

— Це добре, що не відтяв, — поспішно сказав Йоганн. — Хто знає, може ще послужить тобі. А справі це не завадить. Ти, головне, дивись уважно, а з брязкальцями я сам впораюся.

Йоганн йшов швидко та впевнено. Холтек ледве встигав за його широким кроком. Вони перейшли через дорогу, переконалися, що їх ніхто не бачить і спустилися до будинку. Обійшли навкруги, перелізли через огорожу.

— Нас точно не помітять? — прошепотів Холтек.

— Вони давно сплять. Ти рота дарма не відкривай, і все пройде як треба.

Потопаючи в снігу, вони прокралися до дверей чорного входу: Йоганн надавив плечем, і та ледь подалася вперед.

— Бачиш? — посміхнувся він. У щілину, що утворилася, він просунув ніж, зачепив і різко підняв клямку. У непроглядній темряві коридору пересуватися довелося навпомацки. Йоганн йшов першим, за ним, важко дихаючи, ступав Холтек.

— Сюди! — вказав Йоганн, коли вони підійшли до сходів.

— В підвал?

— Думав, ми по спальнях прийшли тинятися? Тут нас ніхто не почує, а добра внизу вистачає. Ну, чого став?

Холтек обережно поставив ногу на сходинку. Йоганн обігнав його і швидко спустився вниз.

— Ну ж бо! — гукнув він, відчиняючи двері. — Так і ранок настане.

Холтек пішов за ним, спираючись здоровою рукою на стіну.

— Не подобається мені тут, — поскаржився він.

— Сюди! — покликав Йоганн з темряви.

Холтек спустився, мружачись щосили:

— Я нічого не бачу!

— Іди на голос! Тільки обережно.

Холтек зробив кілька кроків, наткнувся на стіл посеред кімнати, вилаявся

— Допоможи відкрити скриню, — прошепотів Йоганн.

Холтек дістався до протилежної стіни, розгледів Йоганна і опустився на підлогу поруч з ним.

— Прокляття! — гукнув волоцюга.

— Що ще?

— Чимось уколовся! Чорт! Давай вже з цим кінчати!

— Добре, — відповів Йоганн, — відкривай.

Холтек смикнув кришку, але та не піддалася. Він підвівся, уперся ногами і потяг ще раз.

— Ну ж бо! — квапив його Йоганн.

Холтек схопився дужче і смикнув кришку вгору. Почувся тріск дерева, клацання, кришка рвонула вгору, а за нею і Холтек. Він розпластався на скрині, вивергаючи прокляття.

— Чорт би його забрав! Бери що хотів і тікаємо! Хапай, що тут у них…

Погляд його впав на розкриту скриню. Він подумав, що всьому виною темрява, сунув руку всередину.

— Тут нічого нема!

— Все гаразд, — сказав Йоганн.

Холтек здивовано глянув на нього і плюхнувся на підлогу. Очі його заплющились, тіло стало невагомим.

— Все гаразд… — почулося десь здалеку.

* * *

Одна ін’єкція морфію на дев’ять фунтів ваги, п’ять ампул хлороформу на інвазивну процедуру, дві ампули — на контрольну операцію.

— Ні, не так, — Йоганн закреслив рядок і зменшив дози.

Пацієнт міцний, але зловживати анестезією не варто. Йоганн перечитав записи, розклав необхідні препарати та перевірив готовність сироватки. Холтек переніс вилучення кісткового мозку краще, ніж старий Оффер. Клітини виявилися активними, росли чи не швидше, ніж цвіль у банці. Йоганн відібрав зразок культури, капнув розчин фієнолінової кислоти — поверхня вкрилась бульбашками і важкий мускусний запах ударив йому в ніс.

— Чудово! — усміхнувся він.

З Холтеком працювати виявилося набагато зручніше. Він міг витримати важчі процедури, побічні ефекти ліків проявлялися в нього слабше. І поводився він на диво спокійно. Коли анестезія вивітрювалася, він не кричав, не намагався вирватися, тільки дивився вовком і проклинав Йоганна.

— Скоро все закінчиться, — сказав той, підходячи до операційного столу. — Я поверну тобі руку, а потім розберуся з рештою хвороб.

Холтек не відповів. Наркоз діятиме ще кілька годин.

Йоганн піднявся до спальні. Оглянувши пошкоджену руку Холтека він з’ясував, що в нього не працюють серединний і ліктьовий нерви. Запальний процес, мабуть, пошкодив їх настільки, що вони повільно відмирали, а Холтек втрачав змогу рухати рукою.

Щоб виправити пошкодження, доведеться виростити розгалужені нервові канали і кожне закінчення підвести до потрібного м’яза… Від однієї думки про це паморочилося в голові. Йоганн відкопав у скрині анатомічний атлас, і після пари безсонних ночей, безладно переплутані відростки склалися в загальну картину. Звичайно, він не зможе приєднати всі нерви в точності, але повернути руці рухливість завдання цілком посильне.

— Пане! — долинув голос Ставклера з коридору, а потім — два обережні стуки.

Йоганн нахмурився: дворецький рідко турбував його в спальні.

— Що там? — спитав він, відчинивши двері.

Старий вклонився і простяг газету, розкриту на четвертій сторінці.

— Не знаю, як сказати, пане, — пролепетав він. — Вам краще глянути самому.

Йоганн пробігся заголовками, і його погляд зачепився за повідомлення в самому низу розвороту.

— Як вони сміють? — вигукнув він так голосно, що в грудях запекло. — Це нечувано!

— Мені бракує слів, пане, — сказав дворецький, не підводячи голови. — Вперше в житті мені соромно називатись мешканцем Криптена. Очевидно, у влади не залишилося вибору.

— Не залишилося вибору?! Та це ж безчинство! Варварство!

Він знову розкрив помітно пошарпану газету.

— Ви тільки послухайте! «У зв’язку з тим, що випадки незаконної торгівлі морфієм не припинилися остаточно, міська влада змушена уповноважити поліцію правом здійснювати обшук у будь-якому приміщенні в межах Криптена». Змушена! Змушена! І що накажете робити? Надіслати їм листівку зі співчуттям? Чи завтра вони будуть «змушені» взяти всіх під варту, і я зможу висловити їм все особисто?

— Мені дуже шкода, пане, — відповів дворецький. — Такого жодного разу не траплялося на моїй пам’яті, запевняю. Мабуть, поліція у розпачі…

Йоганн метався по кімнаті, наче загнаний звір.

— Цього не може бути, — торохтів він. — Вони не мають права вторгатися на чужу власність!

— Можливо, це слабка втіха, — нерішуче мовив дворецький, — але інспектор Будай і лорд Шпотт мають бездоганну репутацію в місці. З ними будь-яка ваша таємниця буде в такій самій безпеці, якби була замкнута в банківському сейфі.

Йоганн зблід. Ноги не слухалися, він плюхнувся на стілець, мало не завалившись разом із ним на підлогу.

— Пане! — кинувся Ставклер. — Боже мій! Що з вами?

— Я… — обличчя Мордрага Теллера за мить до того, як петля зламала йому шию, з’явилося в Йоганна перед очима. — Я мушу повернутись до роботи.

* * *

— Що ти задумав, чортяка?!

— Я хочу допомогти.

— Зніми з мене пута і подивимося, кому знадобиться допомога!

— Я можу вас вилікувати, можу повернути руку.

— Мені нічого від тебе не треба, мерзотнику. Випусти мене!

Голка встромилась у вену Холтека, і морфій ринув йому в кров.

— Покидьок! — промовив Холтек уже слабшим голосом.

Його налиті кров’ю очі сховались за важкими повіками. Дихання вирівнялося, напружені м’язи розслабились.

Йоганн зафіксував паралізовану руку, намітив розріз від ліктьового суглоба до середини передпліччя та плавним рухом розсік шкіру. У випадку з Оффером досить було ввести сироватку в печінку, дозволивши клітинам ділитися, але з Холтеком так не вийде. Клітини, розташовані поряд з кісткою або м’язом, можуть запозичити їхні властивості, і вся процедура зійде нанівець.

Йоганн навчився задавати напрям зростання кровоносних судин перш ніж вони починали пронизувати відновлені тканини. Секрет виявився простим: суміш кислот, яку він вводив у судини, активно реагувала з міжклітинною речовиною, через що клітини судин потрапляли в кровоток разом із клітинами сироватки. Вони мчали вперед, контактуючи з сироваткою і перетворювали її клітини на нові судини. Немов поїзд, що на ходу прокладає перед собою рейки.

Для деяких випадків Йоганну вдалося виділити специфічні молекули, які наказували клітинам сироватки перетворитися на тканину певного типу. Міоцити, перицити, адипоцити та, цілком випадково, нейрони. Достатньо взяти зразок тканини, нагріти в розчині солей і підсадити в сироватку. Але щоб повернути руці Холтека рухливість, доведеться повторити цю нехитру процедуру кілька сотень разів.

Йоганн підтримував сили відваром коки, намагаючись не втратити ясність розуму від нескінченної рутини, але на четвертій годині операції його руки звикли до роботи і в голові почали роїтися сторонні думки. Йоганн думав про те, як нагрянуть констеблі з обшуком. У його уяві один із них обов’язково розмахував завбачливо сплетеною петлею. Якщо професори Університету не змогли усвідомити значущість його відкриття, то безглуздо очікувати на розуміння від провінційних поліцейських. Його роботу знищать, а його самого кинуть у сиру темну клітку, де він не протягне й кількох днів.

Чортів мер! Він поселить у кожному будинку по констеблю, а ці селюки не посміють і слова сказати. Навіть якщо Йоганн вивернеться навиворіт і придумає спосіб відвадити поліцію, коли вона до нього нагряне, цей мерзенний кліщ від нього не відчепиться. Він заявить, що намагається не допустити повторення заворушень, і проштовхне ще більш абсурдний закон. А Йоганн вже й так п’є мікстуру частіше, ніж воду, і біль тільки посилюється! Можливо від могили його відділяють лічені тижні.

Йоганн відклав інструменти. Отже, мер надто зосереджений на незаконній торгівлі морфієм. Треба підкинути йому нову справу, щоб скерувати кудись його недоречний ентузіазм.

— Не турбуйся, — звернувся Йоганн до Холтека, — я не дозволю їм відібрати моє відкриття. Ні в тебе, ні в мене, ні в усіх інших.

* * *

Решту тижня Йоганн стежив за життєвими показниками Холтека і не виявив ані побічних симптомів, ані екстремальних показників. Він зменшив концентрацію сироватки, щоб реакція не виснажувала організм. І як він раніше не здогадався, що стрімка регенерація клітин вимагатиме величезних затрат енергії? Все здається очевидним, коли знаєш правильну відповідь…

— Як почуваєтеся? — спитав Йоганн, коли Холтек прийшов до тями.

Той спробував підвести голову, але з гуркотом упустив її на стіл. Мутні очі оберталися в очницях, обличчя не виражало жодних емоцій.

— Бачу, непогано, — посміхнувся Йоганн.

Він зробив позначки в блокноті і знову підійшов до Холтека.

— Подивимося, який у нас сьогодні прогрес!

Йоганн вколов Холтека під ліктем, і рука, паралізована ще кілька днів тому, сіпнулася вгору. Йоганн притис руку до столу і вколов сильніше. Пальці стиснулися в кулак, опір наростав.

— Ви тільки подивіться! — вигукнув Йоганн. — А ви ж хотіли її відтяти, пам’ятаєте?

Холтек продовжував обертати порожніми очима, дивлячись у чорну стелю.

Потрібно провести ще кілька процедур… втім, вистачить однієї. Ще одна операція, щоб перевірити, як відновилися нервові закінчення, ввести сироватку у досі знерухомлені м’язи, — і можна приступати до регенерації своїх легень.

У Йоганна запаморочилося в голові від цієї думки. Він кинувся до столу з реагентами і помітив під купою щоденників краєчок вчорашньої газети. На першій сторінці — фотографія лисого старого в лощеному фраку. Здиблені вуса, обвислі щоки, випираючий лоб… вони зустрічалися на прийомі у Прозерпіни. Писака Вурденстром. Тільки тепер його похмуре обличчя сяяло задоволенням.

Йоганн пробіг поглядом коротку замітку під фотографією і тихо вилаявся. Ось як вони провертатимуть беззаконну авантюру! «Підтримувати мир і порядок у Криптені — робота поліції, але сприяти цьому — обов’язок кожного городянина», — заявив Вурденстром. Далі була мова мера з обіцянками, що влада не допустить повторення заворушень і докладе всіх сил, щоб викорінити злочинність.

Йоганн зім’яв газету і піднявся нагору. Ставклер приніс свіжу кореспонденцію, але поки Йоганн пив чай, старий встиг переказати йому всі новини. Більшість городян новий закон про обшуки обурив, особливо завзято своє невдоволення висловлювали місцеві аристократи. Якщо розійдеться чутка, що їх, наче портових злодюжок обшукувала поліція, то про запрошення на світські раути та членства у закритих клубах можна буде забути.

— Але обурення ні до чого не привезли, — важко зітхнув дворецький.

Потім містом розлетілася новина, що в одному з будинків нібито виявлено доказ, який допоможе вийти на слід злочинців. Мер і головний інспектор нічого не заперечували, і в охочих відстояти своє право на недоторканність власності не залишилося аргументів у суперечці.

— Боюся, нам залишається лише змиритися, — сказав Ставклер, простягнувши Йоганну ще один конверт. — Мені шкода.

На підносі лежав лист без зворотної адреси, з печаткою у вигляді міського герба. Йоганн відкрив конверт — і на нього ринули вибачення та запевнення, що завдані незручності послугують виключно на благо. Серед виру порожніх слів була вказівка очікувати працівників поліції найближчими днями та співпрацювати з ними під час візиту.

— Прокляття… — видихнув Йоганн. Рука його апатично повисла, лист упав.

Як він пояснить прикуту до операційного столу людину в підвалі? І що їм до того, що Йоганн намагається допомогти цьому бідолашному. Вони вважатимуть за краще відправити Йоганна на шибеницю, а бідолаху викинути помирати на мороз — і проголосять це своєю перемогою!

Йоганн спустився вниз, провів огляд — рука Холтека відновлювалася. Схоже, сироватка — панацея, здатна перемогти смерть — нарешті в його руках. Залишилося трохи зачекати. Тиждень, може, два, хіба це багато? Після всього, через що він пройшов, хіба не заслужив він кілька тижнів?!