Моральний лабіринт

Кілька днів Йоганн провів у підвалі, та невдовзі вербова кора закінчилася: він зібрав не більше фунта, перш ніж зайнявся приготуванням сироватки. Йоганн вийшов на прогулянку і попрямував уздовж вулиці до найближчого трактиру. Навіть не заходячи всередину примітив чотирьох п’яничок і привернув їхню увагу, блиснувши в руці монетою.

— Мені потрібна допомога, — сказав він. — Є у когось бажання підзаробити?

Бажання виявили всі, без жодного інтересу щодо того, чим доведеться займатись.

Йоганн відвів їх за місто на околицю болота, де починався густий гай, і швидко пояснив, чого від них хоче.

— Уважно стежте за ними, Терморте. Мені потрібна тільки вербова кора, — наставляв Йоганн коренастого чоловіка з обвислими щоками. Він здавався найбільш розсудливим, тож Йоганн призначив його старшим.

— Все зрозумів, пане, не турбуйтесь, — відповів той.

Йоганн окинув його недовірливим поглядом. Може, він і зрозумів, що від нього хочуть, але це не означає, що старий п’яниця не спробує його обдурити. Що вже казати про його друзів, які колупа промерзлі дерева ножами. Пошарпані й брудні, вони косилися каламутними очима на дивака, який обіцяв пів флорина за фунт кори.

Болота були вкриті товстенним шаром снігу; чотири милі, що відділяли його від затишного каміна, Йоганн подолав тільки за дві години.

Ставклер подав обід, потім Ліветта прибрала тарілки, а Йоганн все сидів, дивлячись на в’юнкі язики полум’я. Дерево в каміні тріщало, келих з коньяком спорожнів, але тремтіння в руках не вгамовувалося. «Мало не вмер! Мало не вмер!», — звучав у голові нав’язливий голос. Сутінки за вікном густішали, обриси завалених снігом вулиць розчинилися в темряві. Вгадувались силуети голих дерев, чиї гачкуваті гілки нависали над вікнами, немов тягнулись до нього знадвору. Йоганн згадав день, коли дізнався, що смерть уже йде за ним. Він скрупульозно розбирав свої дії з того часу, зважував кожне рішення, намагався визначити хід своїх думок.

— Що за дурень… — знову і знову повторював він.

Практично все, що він робив з того моменту — цілковита нісенітниця. Суцільне марнування часу, який дорожчий за всі земні скарби. Він розпочав дослідження, які займуть не один рік, хоча йому залишалися лічені місяці. Він продовжував працювати в Університеті, ризикуючи бути розкритим, і це сталося в самий невідповідний момент! Він втік у прокляту глушину, не дізнавшись про неї достатньо, і мало не помер раніше, ніж пророкували лікарі. І тут він продовжив дослідження, які дадуть плоди лише після довгих років кропіткої роботи.

Як останній йолоп він переконав себе, що якщо зосередитися як слід, якщо присвятити роботі всі сили, у нього обов’язково вийде, хоча не мав жодних підстав для оптимізму. Більше він не потуратиме власній наївності! Ця звичка згубила багатьох людей, але він не дозволить їй звести в могилу себе.

Йоганн встав, збираючись повернутись до роботи, але до вітальні з поклоном увійшов Ставклер.

— Пане, завітав якийсь суб’єкт. Він стверджує, що виконав ваше доручення та прийшов за оплатою.

— Дякую, Ставклере. Він зараз біля входу?

— Так пане. Я його раніше не зустрічав, на вигляд один із цих п’яничок-нероб, які ошиваються біля трактирів. Якщо бажаєте, я покличу констебля.

— Ні, ні, — заперечив Йоганн. — Все в порядку. Я з ним поговорю.

Ставклер відкрив рот від подиву, але в ту ж секунду повернув обличчю незворушний вираз.

Йоганн поспішив до передпокою, відчинив двері, і побачив Терморта, який перетоптувався з ноги на ногу. Він плескав руками в дірявих рукавичках, і на сходи з нього валилися груди снігу.

— Доброго вечора, пане, — посміхнувся він. — Я вже думав, що повернувся ваш сторожовий пес. Він хоч і старий, але ікластий! Мало не накинувся на мене.

— Ставклер підозрілий до незнайомців. Я поговорю з ним.

— Та я не ображаюсь, — добродушно відмахнувся Терморт. — Не для таких як я цей палац. Якщо вже ви тут, будьте ласкаві виконати свою обіцянку, — він підняв рогожний мішок і потряс його. — П’ять фунтів, можете перевірити.

Йоганн заглянув у мішок.

— Два з половиною флорина, як домовлялися. — сказав він, рахуючи монети.

Розпихаючи блискучі кругляші по кишенях, Терморт сяяв від захвату.

— Дякую, дякую! — повторював він.

— Чесна плата за чесну працю, — відповів Йоганн. — Скоро мені знову знадобиться кора, зможете розжитися ще кількома монетами.

— Ви тільки свисніть, ми з хлопцями вам цим добром усі льохи завалимо!

— Свисну, — пообіцяв Йоганн.

Терморт незграбно вклонився і побіг униз сходами, а Йоганн поспішив у підвал. Ще з дитинства хімічні перетворення захоплювали його більше, ніж окриляючі душу симфонії, чи вражаючі уяву картини, але зараз він спостерігав елегантний танець реагентів з особливим захватом. Не відриваючи очей він стежив за кожним кристаликом, що повільно опускався на дно, адже кожен із них — це можливість зробити ще один вдих, ненадовго відстрочити смерть.

До півночі Йоганн отримав першу партію саліцилової кислоти. Він відправив у розчин наступну порцію меленої кори і почав готувати мікстуру.

Походи на цвинтар доведеться припинити. Скоро земля промерзне, і копати могили буде неможливо. У той же час заморозки та снігопад можуть виявитися доречними. Волоцюги та жебраки мруть від холоду, особливо вночі. Навряд чи хтось візьметься організовувати їхній похорон. Одних відправлять до моргу, а інші залишаться в кучугурах, доки не відтануть навесні. Якщо Йоганн не знайде їх раніше.

Було щось недостойне в тому, щоб чекати на чиюсь смерть, сподіваючись отримати з неї зиск. Але ці нещасні помруть у будь-якому разі, не в силах Йоганна щось змінити. Зараз він може тільки не дати їм померти даремно.

* * *

Йоганн крутив колбу у світлі гасової лампи, вивчаючи густу желеподібну суміш: розкладання не почалося, кістковий мозок абсолютно придатний.

Він приготував сироватку, поставив її дозрівати і взявся за пилку. Волоцюга, схоже, добряче зносився: у грудині ледь набралась порція червоного кісткового мозку. Йоганн розітнув тазові кістки, витяг стегнові, зібрав ще пів колби матеріалу.

Йоганн вирішив не розпилятися і зосередити всі сили на дослідженні того, як сироватка впливає на тканини легень. Він відрізав альвеоли, обпікав повітроносні шляхи кислотою і знаходив ділянки, що підгнили, — сироватка працювала. Нові клітини росли поверх старих, виділяли та переганяли слиз, до них прокльовувалися кровоносні судини, але, як і раніше, процес йшов хаотично. Нові клітини не перетворювалися на нові легені.

Зазвичай труднощі лише підігрівали його запал, але не зараз. У Йоганна німіли пальці, паморочилося в голові, траплялися приступи задишки. Гіпоксія з кожним днем посилювалася: його легені не справляються! Якщо він негайно не знайде рішення, йому кінець.

Йоганн вигадував найбільш чудернацькі методики, але те, що виглядало гладко на папері, майже не давало ефекту на практиці. Він помічав деякі закономірності, але упускав суть. Важлива деталь людської природи була прихована від нього, і він не знав, як до неї підступитися!

У студентські роки Йоганн засвоїв золоте правило: якщо не можеш вирішити завдання, значить ти зібрав недостатньо інформації. Потрібно вивчити усі проміжні процеси, щоб зрозуміти, де відбувається збій. Йоганн взяв кілька зразків легеневої тканини, обробив їх різними агресивними розчинами та додав сироватку з невеликою кількістю інгібіторів, щоб уповільнити хімічні реакції. Щойно він схилився над колбою з розчином, у дубові двері підвалу постукали.

— Вибачте, що турбую, пане, — почувся голос дворецького. — Ви наказали повідомити, якщо хтось побажає вас бачити…

— Хто там?

— Інспектор Будай, — була відповідь. — Він чекає у вітальні.

Йоганн обернувся до операційного столу, до тіла з розкритою грудною клітиною і відпиляними ногами, зануреними в казан з лугом.

— Піднімуся за хвилину, — крикнув він.

В очах потемніло, до горла піднявся ком. Йоганн слухав тихий звук кроків дворецького і намагався вирівняти дихання. У голові ураганом промайнули ідеї, як швидко сховати труп — одна безглуздіша за іншу. Йоганн провів рукою по обличчю, зняв заляпаний кров’ю фартух.

— Вони не мають жодного доказу проти мене, — твердо сказав він собі і попрямував до виходу.

У вітальні сидів невисокий чоловік середнього віку. Живіт помітно випирав з-під бездоганно білої сорочки, сірий твідовий піджак обрамляв широкі плечі.

Помітивши Йоганна, інспектор підвівся, повернувши до нього рум’яне обличчя, осяяне по-дитячому добродушною посмішкою.

— Пане Маровайдене, — вигукнув він, — вибачте, що потривожив. Ваша прислуга люб’язно пригостила мене чаєм.

— Бажаєте чогось міцнішого?

— Що ви, — інспектор усміхнувся ще ширше, — ще тільки опівдні.

Йоганн глянув у вікно, на чорні контури дерев, освітлені тьмяними сонячними променями, що пробилися крізь сірі хмари.

— Щось я втратив плин часу, — сказав він.

Йоганн пройшов до бару, налив собі бренді і випив маленькими ковтками, насолоджуючись смаком.

— Ну що ж, сідайте, — сказав він, коли сам розташувався на дивані.

— Дякую, — озвався інспектор. — Запевняю, я не заберу у вас багато часу. У мене лише одне питання: навіщо ви відвідували Моррата Грісема?

Йоганн ледь не підстрибнув від несподіванки.

— Кого? — спитав він, надаючи собі розсіяного вигляду.

— Моррата Грісема, — повторив з нев’янучою посмішкою інспектор. — Злодюжку, якого викрили у торгівлі морфієм. Цього разу він так просто не відбудеться.

— Вперше чую це ім’я. Я в місті зовсім недавно…

— Знаю, — добродушно обірвав його інспектор. — Бачте, Моррат мало не потрапив до лікарні кілька тижнів тому. На щастя, тюремний лікар виходив його. Дізнавшись про цей інцидент, я поспішив з’ясувати його причину, і виявилося, що Моррат захворів після того, як його відвідав молодий і досить заможний незнайомець. У нас в Криптені людей не так багато, тож коли обидва чергові констеблі описали його зовнішність і зізналися, що раніше в очі не бачили, я подумав: «А чи не той це незнайомець, який лише кілька місяців тому оселився в нашому містечку, але вже встиг так зацікавити мера, що він особисто просив мене розізнати про нього?».

— Як не прикро вас розчаровувати, ви помилилися, — відкарбував Йоганн, не здригнувшись під поглядом інспектора.

— У такому разі прошу вибачення, — витримавши паузу, промовив той. — Мабуть, я поспішив із висновками. Однак мені так цікаво дізнатися зміст розмови, що довів Моррата до напівживого стану…

— Шкода, нічим не можу допомогти.

— Розумію, — інспектор Будай безтурботно відкинувся на подушки дивана та закинув ногу на ногу. — Ви, мабуть, поглинені роботою. Чув, вам доручили надважливу справу.

— Саме так.

— Не подумайте, що я вихваляюся, але мені в юності випала удача походити в учнях у одного хіміка. Як бачите, життя моє пішло іншим шляхом, але інтерес до науки живий у мені й досі. Чи дозволите поглянути на вашу лабораторію? Поринути у приємну ностальгію юності, так би мовити.

— Виключено, — відрізав Йоганн. — Те, чим я займаюся…

— Суворо засекречено?

— Саме так.

— Лорд Шпотт так і сказав. Шкода, я сподівався насолодитися цією чарівною атмосферою.

Йоганн встав, показуючи, що розмова закінчена. Інспектор також підвівся.

— Ще раз перепрошую за непорозуміння, — він схопив руку Йоганна своїми пухкими долонями і енергійно затрусив її, — і за те, що відібрав ваш час. Сподіваюся, розмови про бандитів і бунтівників не налякали вас. Обіцяю, я докладу всіх зусиль, щоб зберегти порядок у нашому містечку, так що повертайтеся до своїх справ на благо вітчизни і ні про що не хвилюйтесь.

— Радий це чути, — відповів Йоганн.

Інспектор попрямував до виходу, продовжуючи вибачатися і запевняти у своїй щирій симпатії. Широким рухом накинувши на плечі плащ, поданий дворецьким, Будай ще раз міцно потиснув Йоганну руку.

Поки Ставклер відчиняв перед гостем двері, Йоганн вийшов із передпокою і поспішив у підвал. Тільки замкнувшись у напівтемній лабораторії на ключ, він зітхнув з полегшенням.

Прокляття! Так ось кого мер послав рознюхувати про нього. А Йоганн сам сунувся в поліцейську дільницю. Тепер поліція не просто стежить за ним, він підозрюваний.

Ноги підкошувалися, Йоганн плюхнувся на стілець. Навряд чи тут прийнято довго возитися із судовими справами. Якщо поліція рознюхає, чим він займається, його відправлять на шибеницю раніше, ніж він встигне слово сказати на своє виправдання…

Ні! Нічого подібного їм на думку не спаде. Цей самовдоволений телепень підтвердив це кожним своїм словом. Вони думають, що Йоганн — черговий бандит, який прийшов на допомогу місцевим контрабандистам. Ось інспектор і заявився сюди показати, що знає про його плани. Жодних причин для паніки.

* * *

Йоганн намацав у кишені флягу, зробив кілька ковтків. Ніколи ще терпка мікстура не здавалася йому такою солодкою! Наче чисте життя текло горлом. Але, на жаль, сироватку самого життя ще тільки доведеться виготовити.

— Ставклере! — покликав він, коли двері його спальні тихенько прочинилися.

— Доброго ранку, пане, — сказав дворецький, простягаючи тацю з газетою.

Йоганн схопив її, переглянув заголовки.

— Є сьогодні щось цікаве? — спитав юнак. Він вирішив, що оскільки влада слідкує за ним, то і йому не завадить бути в курсі міських новин.

— Голодранці знову буянять, — зітхнув Ставклер.

— Буянять? — не стримав посмішки Йоганн.

— Щороку одне й те саме. Дороги заносить снігом, заклади закриваються. Челядь залишається без роботи та пускається берега. Усього за три дні — пограбування, бійка на Борвітовій вулиці та підпал! Негідники розвели вогонь просто під ґанком м’ясної крамниці.

— Ясно, — хмикнув Йоганн, складаючи газету. — А це що таке?

Він повернув газету до Ставклера, той нахилився і примружився, намагаючись розібрати слова.

— Це регулярний захід, — відповів він. — Шановні городяни, зокрема пані Прозерпіна, організують благодійну їдальню для знедолених. На жаль, нарівні зі стражденними їхньою добротою користуються ледарі та пройдисвіти.

Йоганн глянув у вікно на темні хмари, які гнав поривчастий вітер, і поринув у свої думки.

— Знаєте що? — сказав він. — Я теж хочу взяти участь у благородній справі.

— Ви, пане? — здивувався дворецький. — Але ж ви навіть не звідси! Навіщо вам витрачатися на місцевих простолюдинів?

— Бачте, Ставклере, як медик можу вас запевнити, порожній шлунок мучить усіх однаково. Ми могли б нагодувати їх прямо тут! — вигукнув Йоганн. Він підвівся з крісла і підійшов до вікна.

— Тут? — стрепенувся Ставклер.

— На подвір’ї перед будинком. Місця вистачить, і тут на околиці ми нікому не завадимо. Що скажете? — обернувся він до дворецького.

— З вашого дозволу, я напишу пані Прозерпіні і повідомлю про ваші шляхетні наміри.

Дворецький відкланявся, Йоганн знову глянув у вікно. Справді, непогана ідея організувати безкоштовну їдальню. Бідняки зможуть зігрітися та отримати миску гарячого супу. А якщо хвороби і поневіряння обірвуть чиєсь життя і нещасний помер поблизу… Щоб волоцюги не розбрідалися після їжі, можна збудувати халупи для ночівлі.

— Ставклере! — крикнув Йоганн, виходячи з кімнати.

* * *

— Милий юначе, у вас велике серце, — вигукнула Прозерпіна, заходячи до вітальні. — Зізнаюся, щороку мені все важче зібрати допомогу для наших знедолених сусідів. А після того, що трапилося влітку…

— Так, так, пам’ятаю.

— Я думала цей кошмар ніколи не скінчиться, — Прозерпіна обхопила долонями чашку гарячого чаю, яку подала Ліветта. — Я навіть прислугу боялася випускати з дому. На жаль, ті страшні події породили упередження щодо бідняків. Цього року мені ледве вдалось зібрати половину потрібної суми. Тож у мене душа заспівала від радості, коли я відкрила вашого листа. Навіть не знаю, як вам дякувати.

— Я щасливий зробити скромний внесок у шляхетну справу. Сподіваюся, я не зловжив вашою довірою, коли запропонував організувати їдальню у дворі?

— Що ви! Чудова ідея, — жваво відгукнулася Прозерпіна. — Як я сама не здогадалася? Зазвичай ми влаштовувалися на центральній площі, але скупчення людей блокувало дорогу. Скільки було сварок із поліцією, з крамарями, навіть із мером! Але, право, мені й на думку не спало перебратися в цей тихий куточок.

Йоганн розпитав Прозерпіну про організацію їдальні. Виявилося, що нагодувати кілька сотень людей не так просто. Гроші потрібні не тільки на купівлю продуктів, а й на намети, посуд і зарплату кухарям. Прозерпіна вирішувала питання не гірше вишколеного стряпчого. Вона знала де купувати матеріали, хто знайде працівників, кому доручити будівельні роботи. Йоганн віддав їй боргову розписку, а вранці побачив з вікна перші халупки, які бригада робітників збудувала через дорогу.

На розі зібрали кілька наметів, куди звозили продукти та кухонне начиння. Поруч встановили прилавки для роздачі їжі. До вечора пара халуп перетворилася на маленьке, але досить щільне селище, куди почали стягуватись волоцюги.

Йоганн спостерігав за бідняками, які шукали ночівлю. Виглядав сивину, виразки, сліди обмороження чи ознаки слабкості… Його обличчя вмить почервоніло. Він різким рухом засмикнув штору і повернувся до вивчення трактатів.

Він знав, як тіло працює на клітинному рівні, як змусити одні клітини перетворюватися на клітини іншого типу, як змусити їх ділитися. Залишалося зрозуміти, що заважає їм утворити цілісний орган. Відповідь могла ховатися на внутрішньоклітинному рівні. Йоганн не уявляв, що відбувається всередині кружечків, які збиралися на його малюнку в пронизану судинами альвеолу. Він переглянув десяток книжок на тему, і зрозумів, що не один перебуває у повному невіданні. Автори писали про різні типи клітин, їхні форми, колір, органи, де їх можна знайти. Але процесам всередині клітин відводили кілька фраз: клітини споживають їжу, виділяють відходи, поглинають кисень, ростуть, розмножуються.

Йоганн часто дивувався, як люди проживають ціле життя, не помічаючи величезні прогалини у своїх знаннях. Але, очевидно, ця вада не оминула і його. Він завжди думав про клітини, немов про маленькі одноманітні цеглинки. Його цікавила робота цілого органу, структура тканин, а роль окремої клітини приймалася як належне. Хіба ж не очевидно, що саме клітина є елементарною одиницею життя? Фрагмент м’яза або печінки можна дробити скільки завгодно, і навіть найдрібніші частини житимуть, але варто зруйнувати клітину — і настане смерть. Залишаться лише невпорядковані молекули, які не здатні цілеспрямовано взаємодіяти.

Як безглуздо намагатись зрозуміти суть життя, не маючи виразного уявлення про те, що відбувається всередині живої клітини. Вузколобість гідна члена ради професорів Королівського університету.

Йоганн погортав довідники, притягнув кілька важких фоліантів із міської бібліотеки — нічого корисного. Однак серед купи мотлоху і тавтологій знайшлася старовинна збірка листів одного божевільного голландця. Він навіть не був вченим, звичайний майстер з виготовлення лінз, але, судячи з передмови, його доповіді кілька разів друкували в журналі «Філософські записки». Дослідник-самоучка створював найпотужніші лінзи свого часу та конструював мікроскопи. Він розглядав через них усе: комах, насіння рослин, бруд з-під нігтів, їжу в своїй тарілці. Він скрупульозно описував і замальовував кожну побачену деталь, не втомлюючись дивуватися різноманітності світу навколо, але головне потрясіння чекало на нього, коли він спрямував свій мікроскоп на краплю води. Він виявив там невимовне буйство найрізноманітнішого життя, цілий світ, який усі ці роки переховувався у людей під ногами.

У листах до Королівського наукового товариства він описав крихітних тварин, яких назвав анімалькулями. Відкриття справило фурор, автора удостоїли членством у Науковому товаристві. Однак подальші дослідження вимагали чималих зусиль і не обіцяли комерційної вигоди, тож з роками інтерес до крихітних анімалькулей, що борсаються в калюжах, згас.

У коментарях, якими рясніла збірка, говорилося, що багато мікроскопічних «звірят» — це організми, що складаються з однієї клітини. Як доказ автор зобразив схему їхнього розмноження — звичайним поділом — і порівняв процес з поділом клітин шкіри людини. Він дивувався, як істота, що складається всього з однієї клітини, примудряється виживати в цьому повному небезпек світі, тоді як багатоклітинним організмам, це, часом, вдається з великими труднощами.

Серед неточностей та чудернацьких гіпотез звучали сміливі припущення, які випередили свій час. Автор писав, що одноклітинні істоти, незважаючи на граничну простоту, знайшли спосіб спостерігати навколишній світ. Йоганн кілька разів перечитав фразу:

…очевидно, позбавлені очей, вух, носа, язика та інших дарованих нам органів чуття, ці істоти не перебувають у повному невіданні щодо того, що відбувається навколо них. Поміщені в розчин, вони виявляють безперечну реакцію на зміну його солоності, рівня освітленості і температури. Їхня поведінка змінюється навіть у міру того, як змінюється кількість інших істот навколо, ніби замість усіх органів сприйняття, їм дано “чути” один одного…

Звичайно, клітини реагують на зміну довкілля та сусідні клітини. То чому б їм не впливати один на одного? Процеси, які в них протікають, змінюють зовнішнє середовище, викликаючи реакцію в інших клітинах. А клітини великого організму знаходяться поруч весь час, і їхні процеси можуть бути узгоджені таким чином, щоб взаємно впливати і домагатися сукупних ефектів. Чи враховував це Йоганн? Звісно, ні! Він вирощував клітини, не розуміючи, що вони собою являють.

Йоганн помчав до лабораторії. Витяг плісняву з чаші з живильним середовищем, відщипнув від зразка крихітні шматочки і обробив їх різними реагентами, щоб виділити конкретні молекули.

Через кілька днів в лабораторії не залишилось вільного місця від посудин, в яких Йоганн шукав діючі речовини різних клітин. Кожний ранок починався з того, що він стрибав між чашами і колбами, спостерігаючи і записуючи хід реакцій, але виявити чіткі закономірності не вдавалося. У кожному конкретному випадку хімічні реакції йшли настільки складно й некеровано, що доводилося розділяти зразок на кілька колб, щоб відстежити всі можливі варіанти. Але щойно здавалося, що калейдоскоп перетворень вичерпався, реакція робила черговий непередбачуваний поворот, і ємність заповнювалася найскладнішими молекулами.

Йоганн спробував відокремити їх і провести кілька експериментів, проте переконався, що нічого подібного він раніше не бачив. Спочатку він подумав, що натрапив на новий тип речовини, але, обробивши кілька зразків розчином лугів, одержав амінокислоту.

— Це білки, — зрозумів Йоганн. — Або споріднені з ним молекули. Але чому так багато, чому такі різні?..

Від погляду на сотні колб, наповнених розчинами, голова йшла обертом. Він повинен розібратися, як ця безліч молекул розподілена між клітинами. Вибравши десяток різних білків, Йоганн виготовив для них індивідуальні барвники, розставив на столі чисті зразки плісняви і додав у кожен барвник.

У чашах з’явилися унікальні візерунки. Десь барвник розтікався безладно. Деякі молекули рухалися рівномірно і чорнила збиралися в концентричні кола, сітчасті петлі і найскладніші образи, що не поступалися морозним візерункам на вікнах.

Йоганн змінював розподіл поживних речовин, підвищував температуру, перекривав доступ кисню та залишав чашу на світлі — візерунок негайно змінювався, причому зміни відбувалися не лише у місці спрямованого впливу. На подразник миттєво відгукувалися усі клітини.

Клітини обмінюються хімічними сигналами, передаючи інформацію про зміну середовища. Йоганн дивився на різнокольоровий, ніби райський птах, шматочок цвілі, і намагався уявити світ, що вирував у ньому. З його складними законами, унікальною мовою та незрозумілим перетвореннями… Очевидно, що за кілька тижнів він виявив далеко не всі типи молекул, проте тепер він усвідомив свою помилку. Він ставився до клітин, як до монолітних цеглинок, а насправді це складні хімічні лабораторії, здатні збирати інформацію про довкілля і реагувати на зміни.

Тепер зрозуміло, чому провалилися його спроби контролювати зростання тканин та органів. Нові клітини у мертвому тілі «чують» щось недобре. Вони фіксують аномальне середовище, і самі, як наслідок, поводяться ненормально. Але чи можна їх обдурити? Підробити сигнали, які вони отримують, змусити «повірити», що вони знаходяться в живих людських легенях?